Просвітлої дороги свічка чорна ч.2

Документальна трилогія "Просвітлої дороги свічка чорна". Пам’яті Василя Стуса. Сценарій: Дмитра Стуса, Володимира Шовкошитного, Станіслава Чернілевського Режисер: Стаіслав Чернілевський

фільм 2: "У білій стужі сонце України" Вересень у житті Стуса - роковий: 20 вересня 1965 року його відраховують із аспірантури інституту літератури, 7 вересня 1972 року Київський обласний суд розглядає його "кримінальну" справу, 29 вересня 1980 року Київський міський суд почав розгляд нової справи після другого його арешту, у вересні 1983 року йому забороняють пересилати свої вірші на волю, 4 вересня 1985 року - смерть.

Прихід Василя в цей немилосердний світ збігся із днем народження Ісуса Христа. І хоч батьки записали у метриці 8 січня 1938 року, доля все ж приготувала йому страсну путь на Голгофу кривавого ХХ століття.

"Хтось дати проставив мені, знаками омиті...". Воістину - Боже провидіння.

Слова Василя Мисика "Але що ж робити живій душі у цій державі смерті?", що взяті Стусом за епіграф до першого вірша з циклу "Костомаров у Саратові", можна вважати епіграфом до всього Стусового життя. Він ще на волі, ще не вполонила його тісна осоружна в'язниця, але передчуття її змушує шукати прикладів мужності серед велетнів духу - він подумки ніби піднімає Костомарова в його Саратовській тюрмі, намагаючись уявити, як то там йому ведеться.

Ти весь - на бережечку самоти Присмоктаний до туги, ніби равлик, Від вибухлої злості занепалий Не можеш межі болю осягти. А світ весь втих, витух, відпалав, Не вгамувавши вікової спраги. Він висмоктав із тебе всю одвагу, Лишив напризволяще і прокляв.

Багато їх було за ґратами, а світ заговорив про Василя. Чому? Бо він вище за інших підніс свою нескореність владі, що полювала на таланти. Справжній поет - це бунт душі. Таланти - наші духовні атланти.

Ярій, душе! Ярій, а не ридай, У білій стужі сонце України. А ти шукай червону тінь калини, На чорних водах тінь її шукай, Де жменька нас...

У художника Опанаса Заливахи - колишнього в'язня, а нині лауреата Шевченківської премії - є дивовижне полотно, на якому зображений білий баский кінь на тлі червоних маків, що вслали дорогу в без-кінечність. Не знаю, кому воно присвячене, але, здається - Василю Стусу та всім таким, як він. Наприкінці шістдесятих він ще на волі, та незабаром яких пекельних мук доведеться зазнати не тільки його тілу, а й духу. Василь Стус продовжує документувати свій дов'язничий душевний біль у нових віршах, що складуть збірку "Веселий цвинтар".

Мені здається, що живу не я, а інший, хтось живе за мене в світі в моїй подобі. ...Тільки перехожий межі світів, ворушишся на споді чужого існування. Сто ночей попереду і сто ночей позаду, а межи ними - лялечка німа. Розпечена, аж біла з самоболю, Як цятка пекла, лаконічний крик усесвіту, маленький шротик сонця ...Ти ждеш іще народження для себе, а смерть ввійшла у тебе вже давно.