Герой, що полонив Паулюса, був українцем.

БАТЬКО ЗА СИНА НЕ ВІДПОВІДАЄ…

У Юрія Коваленка мамине прізвище. Батьківське було б Машинський. Справа в тому, що батька – чекіста, фаната світової пролетарської революції, такі дрібниці, як сім’я, дитина, прізвище цікавили менше всього. Коли дід Пилип (мамин батько) розпитував зятя про національність, то той відповідав: «Я донбасский пролетарий, коммунист. А коммунисты выше всяких наций, религий, предрассудков». Почувши таке, дід зрозумів, що у його дочки не буде чоловіка. Але щось заперечувати було вже запізно… Коли 13 травня 1926 року народився Юрко, то дід узяв справи у свої руки і в сільраді зареєстрував онука на своє прізвище. А згодом і всю відповідальність за навчання і виховання хлопця Пилип Коваленко взяв також на себе, бо сім’я дочки розпалась: Людмила вдруге вийшла заміж за місцевого зоотехніка, а її перший чоловік, звільнившись від сімейних пут, успішно будував кар’єру енкаведиста. Малий Юрко вбирав усіма фібрами своєї хлоп’ячої душі науку діда – садівника, пасічника, майстра різьби по дереву. Дід спочатку сам сідав за підручник, вивчав правила, закони, розв’язував приклади, задачі, а тоді вже розтлумачував їх онукові. Після таких уроків Юрко міг хоч серед ночі пояснити те чи те правило, той чи той закон. Хлопця заворожувало дідусеве уміння різцем витворювати дива із дерева. Юрко швидко і сам почав переймати навички, і в тому навчанні приростав до діда кровно і духовно. Та раптом у родинне дерево Коваленків вдарила енкаведистська сокира. 1937 року діда Пилипа разом із сімдесятьма глобинськими чоловіками-гречкосіями було заарештовано як ворогів народу. Одинадцятирічний Юрко кидається рятувати діда: їде у Суми до батька, де той у званні майора обіймав посаду начальника обласного НКВД і звідти висилав аліменти. – За що діда заарештували? – кидає з порога запитання. Батько ошелешений приїздом сина, але одразу бере себе в руки і, як дорослому, відповідає: – За излишнюю, болезненную любовь к Украине… – Хіба це злочин? – перебиває його Юрко. – Да. Такая любовь враждебная коммунистической партии и советскому государству. Поэтому мы всеми силами боремся с такой любовью. А на прощання нібито по-дружньому батько порадив Юркові: – Это не твое дело. Не мешайся в него, дольше проживешь. Більше Юрій Коваленко не звертався по допомогу до свого батька. Навіть 1947 року, коли його самого розжалували з капітана, командира ескадрильї, а батько обіймав високу генеральську посаду військового контррозвідника. Юрій Миколайович знав, що поняття родинної взаємовиручки та взаємодопомоги для батька чужі. П’ЯТНАДЦЯТИРІЧНИЙ КОМАНДИР РОТИ Перед війною мама забрала Юрка до Києва і влаштувала в авіційну спецшколу. 1941 року п’ятнадцятирічний юнак уже тішився летунською випускною формою із золотими нашивками і готовий був підкорювати небесні простори на крилатій машині. А тут – війна. Для Юрка Коваленка це була нагода виявити свою летунську майстерність. Він, не вагаючись, біжить у Печерський райвійськкомат і пише, що хоче добровольцем піти на фронт. Але йому заперечують: ще треба рости. П’ятнадцятирічних воювати не беруть. Тоді хлопець дописує собі два роки і потрапляє на місячні курси саперів у школу молодших командирів, що діяла у військовому училищі зв’язку, де здобуває спеціальність техніка-мінера і сержантське звання. У Голосіївському лісі командир взводу мінерів Юрій Коваленко виконує перше бойове завдання – заміновує протитанковими мінами поле на підступах до оборонних позицій. Але один німецький танк прорвався через це поле і смертельним вогнем почав поливати окопи оборонців столиці. Цей прорив вище командування звалює на сержанта Коваленка і наказує виправляти нібито власний прорахунок. Командир взводу зв’язує п’ять пляшок із сумішшю Молотова і сам повзе триста метрів мінним полем, підриває німецького танка і бере в полон одного танкіста (як пізніше з’ясувалося – капітана, командира танкової роти). Полоненого захотів побачити сам командувач фронтом Михайло Кирпонос. Відтак, на грудях у Юрія Коваленка з’явилася медаль «За бойові заслуги». Водночас йому було присвоєно звання лейтенанта. * * * Із спогадів Юрія Коваленка: ...Підповз, запалив суміш і на махіну. Коли вона спалахнула, німці почали вискакувати з люків. Один, другий, третій. Я їх по черзі ба-бах. Четвертого узяв живим. Приводжу на наш командний пункт. Зняли з нього комбінезона, а під ним офіцерська форма, залізні хрести. Виявилося, що це німецький капітан — командир танкової роти. Полоненого захотів побачити сам командуючий фронтом Михайло Кирпонос. Мені вручили медаль «За бойові заслуги» і присвоїли звання лейтенанта. ЗНИЩЕННЯ УСПЕНСЬКОГО СОБОРУ Оскільки стало зрозуміло, що Київ доведеться здати німцям, нашому взводу (40 бійців) на правах роти у складі 485-го окремого інженерно-саперного батальйону, яким командував капітан Кудрявцев, поставили завдання замінувати споруди на Хрещатику і в Києво-Печерській Лаврі, оскільки, як нам пояснили, ворогу нічого не можна залишати. Вибухівку у мішках завантажували у тунелі під горою біля Байкового кладовища. І ось дві п’ятитонні машини смертоносного вантажу веземо у Лавру, куди стороннім вхід заборонено. Усюди висять мотузки з червоними прапорцями. Тут уже господарює рота мінерів НКВД. Командир її — капітан (прізвища не пам’ятаю) каже мені: — Успенский собор минировать надо на неизвлекаемость. Взрывать при помощи радиоуправления. Мы будем в Харькове, а здесь — немцы. Крутнём — и всем им хана. Дізнавшись про те, що вибухівку треба заносити у підвал Успенського собору, мої солдати (а всі вони були старші від мене) збунтувались. — Ти що, лейтенанте. Таку красу зривати? Це — кощунство! Я телефоную комбату Кудрявцеву і повідомляю, що у мене трапилось. — Хрен с ним! — каже. — Вези под кинотеатр «Шансер» и Думу. Я наче камінь з душі зняв. Одну п’ятитонку вибухівки звалюємо у підвал Думи, другу — у підвал «Шансера». Вставляємо детонатори, сполучаємо їх з радіоприймачем. Сідаємо на катер і відправляємось до Кременчука. 19 вересня гітлерівці увірвалися в Київ, а 20-го пролунали перші вибухи на замінованих об’єктах... * * * Потім взвод Юрія Коваленка, який діяв на правах роти, мінував Київ, катери біля Кременчука. У Лохвиці командувач Південно-Західним фронтом Тимошенко призначив юного лейтенанта комендантом міста. Юрію було дивно, що йому, п’ятнадцятирічному хлопчакові, підкоряються секретар райкому партії, голова райвиконкому. За його наказом мінують сапери цукровий та спиртовий заводи. За десять кілометрів від Лохвиці в урочищі Шумейки німці оточують штаб Кирпоноса. В котел потрапляє 650 тисяч радянських бійців. А взвод мінерів Юрія Коваленка відступає на Полтаву-Харків-Сталінград разом із Південно-Західним фронтом. На річці Дон ще підриває міст. А після цього його призначають командиром роти військової розвідки. Під час однієї важкої розвідки боєм, у якій загинуло 182 бійці, Коваленко бере у полон німецького кулеметника. За це його нагороджують медаллю «За відвагу» і присвоюють чергове військове звання старшого лейтенанта. У Сталінграді для поповнення роти Юрію Коваленку пропонують “рокосовців” – засуджених, які прибули на баржі з лівого берега Волги. Юрій Миколайович звертається за порадою до політрука, старшого лейтенанта Сміщука. Той без вагань каже: – Бери рокосовців. Ці не підведуть. Комуністів-кар’єристів і комсомольських вискочок не бери. – Але я боюсь тюрмаків, у них же свій кодекс, свої князі, – став заперечувати командир роти. – Нічого, удвох якось справимося. Саме з рокосовцями Юрій Коваленко пройшов справжню школу, яка полягала у пізнанні душі підлеглого. – Коли ти знаєш усе про солдатів, коли ти харчуєшся разом з ними, і всі бачать, що ти зайвого не береш, то вони зі шкіри вилізуть, а тебе не підведуть, – розповідає Юрій Миколайович. – Солдати високо цінують порядність командира, його уміння переконувати, а не грубо наказувати. Розвідрота “рокосовців” для Юрія Коваленка стає дружнім, родинним колом. І коли його поранив німецький снайпер, він не відлежується в госпіталі, а втікає до своїх рідних розвідників, не дочекавшись закінчення курсу лікування. І тут трапилось несподіване. «ЛЮДИНА ПОРАНЕНА В СЕРЦЕ» Справа в тому, що на пораненні Юрія Коваленка якийсь майор медичної служби з єврейським прізвищем зробив сенсацію. У «Віснику воєнно-польової хірургії» він надрукував статтю з патетичним заголовком «Людина поранена в серце» і розмістив рентгенівський знімок, на якому зображено траєкторію кулі у тілі Юрія Коваленка: від ключиці через ділянку серця і до хребта. Юрій Миколайович прочитав її, посміхнувся і написав на ній перед залишенням госпіталю звернення до начальника лікувального закладу: «Прошу виписати мене, оскільки відчуваю себе здоровим. Уколів не потребую, бо вони нічого не дають. Я йду у свою роту до своїх гвардійців. Моє місце там. У роті я швидше одужаю. Прошу не вважати мій вчинок втечею». Начальник госпіталю передав цю статтю зі зверненням Юрія Коваленка Левові Мехлісу, мовляв, дивіться, який патріотизм демонструють радянські бійці у Сталінграді: поранений у серце відмовився від лікування, втік у свою роту! Мехліс із цією статтею і до Сталіна. Той проглянув, викликає головного хірурга Червоної армії генерал-полковника медичної служби Ніла Бурденка і показує йому статтю (діалог Юрію Коваленку передав сам Ніл Васильович): – Читали? – Нет, товарищ Сталин, – відповідає Бурденко. – Почему? – Времени нет. – Так что, у товарища Сталина есть время читать ваши медицинские статьи, а у вас не хватает? Немедленно на аэродром и в Сталинград. Разыскать, спасти и обратно ко мне. Хочу сам посмотреть этого героя. У Сталінграді підняли паніку, знайшли Юрія Коваленка у розвідроті, де бійці його відпоювали травами, настоянками, привели до Бурденка. Після огляду головний хірург пояснив, що Юрія врятувала доля секунди, на яку стиснулося серце і куля пройшла повз, не зачепивши його. Бурденко підшив, підлікував і повіз Юрія Коваленка уже в званні капітана у Москву до Сталіна. У передній кімнаті був Мехліс, який і провів Юрія Миколайовича до Верховного Головнокомандувача. – Это ты капитан – человек раненный в сердце, – почав Сталін. – Да я, – машинально відповів Юрій Миколайович. – Как ты думаешь, мы удержим Сталинград? – Конечно, товарищ Сталин. – А почему ты так думаешь? – Потому что так надо, товарищ Сталин. Если немец перережет Волгу, то конец войны. Після цього виникла довга пауза. Юрій Миколайович, не дочекавшись команди, вирішив сам просити дозволу залишити кабінет. – Подожди капитан, – знову почав Сталін. – Я хочу выпить за твое здоровье. – Я не пью, товарищ Сталин, – почав відмовлятися Юрій. – А что, по-твоему товариш Сталин пьет? У цей час принесли в кабінет тацю з пляшкою грузинського вина «Сапераві» і два келихи. – Это самое лучшее в мире вино, – продовжував Верховний Головнокомандувач. – А еще знаменито оно тем, что это любимое вино товарища Сталина. Сталін повільно відпив трохи вина з келиха. Кілька ковтків зробив і Юрій Миколайович і відчув приємний терпкуватий смак. – Ну, что капитан, будешь генералом? – запитав Сталін. – Нет, товарищ Сталин, не буду. – А почему? – Не хочу быть военным. – А кем хочешь быть? – Художником… – А кто твои родители? – Дедушка – садовод. Отец – в органах ГПУ… – Это наш человек… И ты пока послужишь, генералом станешь, а потом… Давай еще раз за здоровье. Будешь жить сто лет и станешь художником… Після цього келиха Юрій знову попросив дозволу вийти. – Разрешаю, – кивнув Сталін. Із спогадів Юрія Коваленка:

Командуючий 6-ою армією Фельдмаршал Фрідріх фон Паулюс (зліва) під час полонення 31 січня 1943 року. На задньому плані праворуч - Юрій Коваленко