Вид:
краткий
полный

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ

Обов,язковість національної ідеї


Виявляється багато українських політиків не визнають поняття національної ідеї і її значення для розвитку нації. Плутанина в головах відбувається перш за все із-за їх недостатності вивчення поняття нації. Вікипедія цілком достатньо містить її визначень і історії виникнення. «Нація (від латін. natio — плем'я, народ) — соціально-економічна, культурно-політична і духовна спільність індустріальної епохи»

Тоб то. це поняття виникло не в давні часи, а в19 столітті і далеко не всі народи змогли успішно розвивати націю. Це пояснюється тим, що нація не мала належної творчої ідеї. Це видно на прикладі Австро-Венгрії,царськой Росії,та і України також. Тому не можна не до оцінювати значення національної ідеї для успішного розвитку. Інакше націю чекає деградація і поразки на всіх напрямах: у політиці, економіці, культурі, демографії. І ці тенденції ми бачимо в Україні. Розділяю визначення Солженіцина що «национальная ідея це--популярна ідея, уявлення про бажаний спосіб життя в країні, що володіє її населенням». По-цьому найважливішим завданням еліти має бути коротке формулювання творчої національної ідеї, яка об'єднає всю націю тоб то український народ і інші етнічні групи України.

Людина «залізної волі»

  • 20.01.12, 16:11
19 січня виповнилося 100 років від дня народження Ярослава Стецька
Святослав ЛИПОВЕЦЬКИЙ, журналіст

ФОТО З САЙТА CUN.ORG.UA

Ярослав Стецько був постаттю, яка залишила слід у кількох епохах державотворення, проте й нині про нього мало знають в Україні. Ярослав Стецько — прем’єр-міністр Української держави, проголошеної 30 червня 1941 року, провідник Організації українських націоналістів (ОУН) та президент Антибільшовицького блоку народів (АБН).

«ОТРУЮВАЧ ДУШ»

Ім’я Ярослава Стецька стало відомим широкому загалу 1936 року, тоді 24-річний Стецько опинився на лаві підсудних у «Львівському процесі Степана Бандери й товаришів». На процесі судили весь Крайовий провід ОУН, і Стецько був наймолодшим серед підсудних.

На ту пору в послужному списку Ярослава було видання кількох підпільних газет та керівництво ідеологічною референтурою ОУН на Галичині. Під час слідства Стецько пережив одне з найтяжчих випробувань — понад 200 годин, тобто дев’ять діб без сну, сидячи на табуреті. Проте ні це, ні інші тортури не змусили його дати свідчень, відтак ув’язнені націоналісти довірили йому вести «внутрішній» трибунал над друзями, які не витримали допитів.

Між іншим, уже на суді Стецько вразив присутніх, коли зізнався, що належить до ОУН — під час слідства поліція не змогла в буквальному розумінні «вибити» у нього цієї інформації. Маючи можливість під час судового процесу в присутності журналістів свідчити про переконання, Стецько сповна використав цю нагоду й добровільно заявив про свою діяльність в ОУН. Не поліція чи інші чинники, але власне сумління керувало діями молодого Ярослава. Таку саму поведінку продемонструвала і його матір, коли під час слідства відвідала сина у в’язниці. Тоді її повідомили, що зустріч відбудеться крізь ґрати. На це вона відповіла: «Мій син — не злочинець, щоб ви мені його показували через клітку», — і відмовилася від побачення.

На самому суді польський прокурор інкримінував оунівцям підготовку і здійснення низки атентатів, але студента філософії та права Краківського та Львівського університетів Ярослава Стецька прокурор обвинувачував у «затруєнні душ української суспільності». Це стосувалося й Володимира Яніва, який уже пізніше, після відбуття покарання, стане ректором Українського Вільного Університету в Мюнхені й одним із найвідоміших українських інтелектуалів діаспори.

А тоді, на львівському процесі, захисник Стецька та Яніва — Володимир Старосольський заявив: «В ОУН вони обоє займалися ідеологією українського націоналізму. Одначе, всупереч їхній волі, я проситиму, щоб суд звільнив їх обох. Так, я можу і мушу просити, бо в цьому разі, як рідко коли, мені доводиться говорити про те, що є святістю мого світогляду і мого переконання, — про страшну правду життя: чинити є легко, думати є тяжко. Чинами реагувати на становище, на дійсність є для молодої генерації психологічно багато легше, навіть якщо це має коштувати життя, зате важко їй духовою творчістю шукати відповідей на всі болючі питання. А тому я маю право сказати, що обидва моїх підзахисних вибрали з-поміж усіх тих обов’язків, які стояли перед молодими українськими патріотами, найважчий обов’язок, на який дуже важко зважитися, головно молодій людині: обов’язок — знайти розумне розв’язання проблеми цієї страшної, критичної ситуації, в якій сьогодні перебуває весь світ, а українська нація зокрема...»

Суд дослухався до слів адвоката, і Стецько отримав лише п’ятилітній термін, який за амністією було ще вдвічі скорочено. Але й навіть цей короткий час Ярослав Стецько використав сповна. В ув’язненні він очолив Провід українських націоналістів-політв’язнів у польських тюрмах та організовував акції проти свавілля адміністрації тюрми, самоосвітні курси й навіть видання підпільного часопису «Непоборні», який виходив на цигарковому папері.

29-РІЧНИЙ ПРЕМ’ЄР-МІНІСТР

Опинившись на волі, Ярослав Стецько надовго в Україні не затримався — його викликав за кордон Євген Коновалець, який готував ІІ Великий збір ОУН. Волею долі Коновалець до збору не дожив, зате Стецько відігравав на ньому помітну роль. Секретар Збору, голова резолюційної комісії, а ще праця в трьох із чотирьох інших комісій — усі ці функції виконував Ярослав Стецько.

Коли ж відбувся розкол Організації на бандерівців та мельниківців, то Стецько не лише підтримає перших, а й стане заступником Бандери. Найбільшим його чином, що увійшов в історію, є проголошення у Львові 30 червня 1941 року Акта відновлення Української держави. Лише литовці спромоглися на подібний вчинок, незважаючи на німецьку окупацію. Але Литва перед тим уже мала свою державність, а у Львові виклик нацистській владі кинула ОУН із двадцятидев’ятирічним Ярославом Стецьком. Його ж було обрано головою уряду — Українського Державного Правління.

Німці не церемонячись заарештували Стецька і Бандеру, проте українці засвідчили свою державницьку позицію. І, як пізніше свідчив сам Стецько: «Коли на захист Акта 30 червня 1941 року ми не були спроможні поставити танків, гармат і бомбовозів, відповідно сильної армії, бо так склалися умови, — ми вирішили танкам, бомбовозам і гарматам окупантів протиставити вірність ідеї Суверенітету нації, гідність і гордість великої духом нації, незламність нашого характеру, чистоту нашого серця, нашу безстрашність особисто захищати проголошене діло, нi за яких умов цього не заперечити, не відкликати, витримати до кінця».

Навіть перебуваючи під слідством у гестапо, Стецько відчував свою відповідальність як керівник хай і ліквідованого й ніким не визнаного, але українського уряду. За воєнного часу йому довелося довго бути в ув’язненні у концтаборі Заксенхаузен, де перебували політичні опоненти Третього рейху. Уже у вересні 1944-го, коли Червона армія відвоювала майже всю територію України, нацисти звільнили провідників ОУН із концтабору й утримували їх під Берліном. Стецько не гаяв часу на ув’язнення, тому при першій-ліпшій нагоді втік в американську зону. Це коштувало йому важкого поранення, але й воно не знеохотило до продовження боротьби уже проти нового окупанта — Радянського Союзу.

«МАКЛЕР БЕЗ ДЕРЖАВИ»

Коли на львівському судовому процесі Стецько заявив: «Я висував у своїй діяльності тезу, що Україна повинна стати ідейним, моральним і культурним центром, довкола якого повинні зосереджуватися змагання інших поневолених народів...», — це скидалося на нездійсненні мрії юного ідеаліста. Але вже за десять років, 1946-го, йому вдалося створити потужну міжнародну організацію — Антибільшовицький блок народів.

Його першими політичними союзниками були Франко і Чан Кай-ші. Завдяки цьому відбулося підписання домовленості з Китайською антикомуністичною лігою на Тайвані про співпрацю і створення в столиці країни, Тайбеї, місії АБН (1957—1960). Там же 1967 року було засновано «Світову антикомуністичну лігу», в яку входили представники понад 60-ти національностей. Сам Стецько був постійним членом керівного органу — екзекутиви Ліги. З ініціативи Ярослава Стецька постала також Європейська Рада Свободи, яка обрала його довічним членом почесної президії.

На ту пору Стецько також очолив ОУН (бандерівців) і найдовше в історії керував цією структурою — від 1968 до 1986 року.

Він був не лише організатором, а й успішним політтехнологом. Прес-конференція Хрущова в Стокгольмі 1964 року з нагоди відвідин цієї країни перетворилася на брутальну критику націоналістів, адже напередодні Стецько відвідав із вінком могилу Карла ХІІ. Після цих подій спікер парламенту Данії свідомо організував прес-конференцію з Ярославом Стецьком як прем’єр-міністром, який репрезентує українську націю.

Його харизму визнавали державні діячі багатьох країн. Під упливом Стецька генеральний секретар НАТО Джон Гекет написав книжку «Третя світова війна», де змоделював ситуацію, що українські націоналісти опанували КДБ, здійснили переворот і розвалили СРСР.

Іншого разу прем’єр-міністр Туреччини запросив Ярослава Стецька офіційно в гості і, незважаючи на гучні протести радянських дипломатів, організував подорож Чорним морем — щоб той міг побачити береги України й набрати морської води своєї Батьківщини.

Я. Стецько був приятелем багатьох авторитетних політичних діячів світу. До нього зверталися по допомогу представники різних націй, яким з різних причин було потрібно звернутися до світових лідерів. Ярослав Стецько радо допомагав, а про себе казав, що він «маклер без держави», адже допомагає іншим державам тоді, коли його нація сама не має державності.

Запорукою успіху Стецька була «залізна воля», яка давала змогу, як він сам казав, «міряти сили не реальним, а бажаним». З огляду на авторитет, який мав на Заході Ярослав Стецько, його міг випередити лише інший уродженець Тернопільщини — Патріарх Йосип Сліпий, який, вирвавшись із радянського ув’язнення, завжди порушував національне та релігійне українське питання на різних світових форумах.

Якось, летячи на чергову міжнародну зустріч, Стецько мав проблеми в аеропорту з металошукачем, який чотири рази подавав сигнал про наявність металу. Я. Стецько з гумором згадував: «Здивованим контролерам я врешті сказав, що в мене, крім залізної волі, нічого металевого нема... Контролер усміхнувся і пропустив мене до літака».

ДОВIДКА «Дня»

19 січня 1912 р. — у сім’ї священика народився Ярослав Стецько. За офіційними відомостями — у Тернополі, за інформацією дослідників — у селі Великий Глибочок, за 10 км від Тернополя.

1929—1934 рр. — після закінчення Тернопільської гімназії вивчав право й філософію в Краківському та Львівському університетах.

1930 — окружний провідник ОУН на Тернопільщині.

З 1932 р. — член Крайової екзекутиви ОУН, ідеологічний референт та редактор підпільних націоналістичних видань.

1934 — заарештований і підданий під час досудового слідства тортурам. Свідчень поліції не дав.

1936 — засуджений польським судом на п’ять років ув’язнення, з якого вийшов завдяки амністії 1937 року. У тюрмі очолив Провід українських націоналістів-політв’язнів.

1938 — один із організаторів ІІ (Римського) Великого збору ОУН.

1940 — один з ініціаторів створення Революційного Проводу ОУН, у квітні того ж року — його обрано заступником Степана Бандери.

30 червня 1941 р. — Я. Стецько проголошує Акт відновлення Української держави. Його обрано головою Українського Державного Правління.

1941—1944 рр. — відбуває ув’язнення, здебільшого в концтаборі Заксенхаузен. Під час втечі, потрапивши під бомбування американської авіації, був важко поранений.

1945 — Крайова конференція ОУН (б) обирає Ярослава Стецька членом бюро Проводу ОУН, до якого належали ще Степан Бандера й генерал Роман Шухевич.

1946 — Ярослав Стецько очолив Антибільшовицький блок народів, президентом якого був до кінця життя.

1968 — Ярослава Стецька обрано головою Проводу революційної ОУН (б).

1967 — один з ініціаторів створення «Світової антикомуністичної ліги» (WACL), у якій був постійним членом екзекутиви.

5 липня 1986 р. — Я. Стецько помер у Мюнхені, де його поховано на цвинтарі Вальдфрідгоф.

Москва, Маросєйка

  • 04.01.12, 17:31
Юрій ШЕВЕЛЬОВ

ІЛЮСТРАЦІЯ З КНИЖКИ «З УКРАЇНСЬКОЇ СТАРОВИНИ», КИЇВ, «МИСТЕЦТВО», 1991 р.

 

НЕВІДОМИЙ ХУДОЖНИК. 1654 р. БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ВИГОЛОШУЄ ПРОМОВУ У ПЕРЕЯСЛАВІ. ГРАВЮРА. 1880-ті рр.

Стаття Юрія Шевельова «Москва, Маросєйка» написана 1954 року в Бостоні. Цього часу у СРСР помпезно святкували 300-річчя возз’єднання України з Росією. Шевельов не сумнівався, що святкування Переяслава неминуче колись закінчаться. Його аналіз свідчив, що для України далеко не все ще втрачено. Треба тільки знати своїх головних ворогів. І він їх назвав: Москва — кочубеївщина — провінціалізм. Чи змінилося щось відтоді?

                                                          Володимир ПАНЧЕНКО

Тут, на цій московській вулиці, серед кварталу, заселеного «блінніками» (майстрами випікання московських млинців) у другій половині XVII сторіччя розташувалися двоє «подворьєв» — Гетьманське й Малоросійське. Тут зупинялися новоприбулі з України, і сама назва вулиці — це зіпсоване слово «Малоросєйка». (Тепер Маросєйка зветься вул. Богдана Хмельницького.) Тут відбулося чимало людських драм, і через цю вулицю прийшли ті впливи, що досить глибоко змінили російську культуру в XVII столітті. Це був той мостовий причілок, звідки після Переяслава почався наступ української культури на московську.

Великий і розмашний план культурного завоювання розлогої і військово сильної Москви був задуманий українською інтелігенцією ще із кінця XVI століття. Не без впливу цього плану був спинений рух літературної мови в напрямі наближення її до народної і були відновлені церковнослов’янські первні літературної мови трудами Лаврентія Зизанія, Памви Беринди, а передусім Мелетія Смотрицького. Заради цього плану київська інтелігенція творила міт двох Росій — Малої і Великої — міт, створений передусім на Україні, — і підтримувала теорію політично-державної переємности між старим Києвом і тогочасною Москвою. Заради нього переможець Москви гетьман Сагайдачний пропонував їй союз 1620 року, Лаврентій Зизаній привіз до Москви рукопис свого «Катехізису» 1626 року, Кирило Транквіліон Ставровецький — рукопис свого «Учительного євангелія» 1627 року, а митрополит Петро Могила присилав 1640 року Ігнатія Старушича із пропозицією заснувати в Москві школу — першу школу — силами українського духівництва.

Справжнє поле для діяльности відкрилося після Переяслава. Переяслав став передумовою української культурної інвазії. Харлампович підрахував, що у другій половині XVII століття в самому тільки місті Москві було сім монастирів, повністю заселених українцями й білорусинами, а один з них навіть був переданий у зв’язку з цим у відання Малоросійського приказу! Українські приходні наклали потужний відбиток на культуру тогочасної Москви. Вони в ній чимало зрушили і змінили, вони її істотно збагатили. Славнозвісна реформа патріарха Нікона, що доглибно струснула російською церквою, була фактично проведена з участю українців, виходців із Київської академії. Заснована 1685 року Московська академія, пізніше відома під назвою Слов’яно-греко-латинської, після короткого періоду, коли нею керували греки брати Ліхуди, а потім ніхто не керував, від 1700 року фактично перейшла в українські руки. Протягом наступних 64 років вона мала 19 ректорів, із них один був грек, два — росіяни, а решта 16 — українці, вихованці Київського колегіуму. Такий був і склад викладовців.

Після смерті останнього російського патріарха Адріяна на чолі російської церкви став українець Стефан Яворський. У період 1700—1762 рр., за підрахунком того ж Харламповича, в Росії, на чисто російських землях, було 70 єпископів-українців. Були часи, коли російська церква була цілком в українських руках. Не забуваймо, що в XVII сторіччі церква раз-у-раз означала культуру, а культура — церкву. Нове, доти нечуване вливалося в консервативну Москву через Малоросєйськоє подворьє на Маросєйці.

Не з легким серцем ішла українська інтелігенція в Москву. Вона добре знала, що таке Москва. «Катехізис» Лаврентія Зизанія видали, але з страху перед можливими єресями без титульної сторінки. «Учительне євангеліє» Кирила Ставровецького засудили за єресі й спалили. Ще була свіжа пам’ять про перші десятиріччя XVII століття, коли українських священиків і ченців не вважали за охрищених і силоміць христили вдруге, своїм звичаєм. Іще 1632 року з нагоди прибуття групи українських ченців був виданий наказ: «А в церковь их не пущать, а пения слушать в трапезе или в паперти, а святыни им никакие не давать и крестом воздвизательным не благословлять и ко образом не прикладываться». У 1652 році, за два роки перед Переяславом, чужинців виселено з Москви до Німецької слободи, а малоросія н и н — це ж було для тогочасної Москви те саме, що литвин, що поляк, що іноземець взагалі.

Сучасник писав 1666 року: «Малоросам і смерть не така страшна, як відіслання до Москви». Дмитрові Тупталові виклик до Москви коштував нервової хвороби. Стефан Яворський, призначений бути Рязанським єпископом, утік був із Донського монастиря в Москві, де його потім тримали під наглядом. І далі люди почували себе чужими у чужому московському світі, чужими до самої смерті. Навіть Теофан Прокопович, близький співробітник Петра І, головний ідеолог новонароджуваної російської імперії, навіть він у передсмертні дні підсумовував своє життя:

Ні з каких сторон світа не видно, Все ненастьє, Ніт і надежди, о многобідно Моє щастьє.

Многобідне щастя — чи можна влучніше оцінити щастя людини, що досягла найвищих верховин суспільної драбини, — що їй заздрять, — але вона почуває себе кінець кінцем усім і всьому чужою...

Було б хибно зводити цей рух до шукання кар’єри. Це був також ідеологічний рух. Що таке Москва, — знали, і все-таки пішли на Переяслав і все-таки рушали до Москви. Рушали, може, саме тому, що усвідомлювали, наскільки нижчий був той культурний і побутовий рівень, що на ньому стояла Москва. Бо це було, чи принаймні здавалося, передумовою можливості завоювати Москву. Переяслав у перспективі трьох сторіч уявляється нам початком великої трагедії. Це слушно. Але в умовах 1654 року не був із конечністю закладений розвиток тільки в цьому напрямі. Навпаки, сучасникам Переяслав здавався вихідним пунктом для великої експансії. Нічого майже не втративши політично, — адже Україна зберігала цілковиту внутрішню незалежність і майже цілковиту незалежність зовнішніх зносин, — умови зобов’язували її тільки прийняти Московського воєводу й залогу до Києва і повідомляти Москву про посольства до Польщі чи Туреччини і про вибори гетьманів, — Україна, здавалося, діставала військову допомогу, а головне — їй відчинявся шлях до культурного завоювання страшного сусіда.

Це була доба — XVII сторіччя, — коли формувалися національні держави на Заході, але в ідеології панували універсалістичні концепції. Київ, відроджений осередок України, стояв перед очима тогочасного українця другим Єрусалимом. Він був центр церкви, значить — центр культури. Звідти мав возсіяти світ на весь християнський світ. Ворогом були турки, що володіли греками і християнським Близьким Сходом. Знаряддям, я повторюю, знаряддям визвищення другого Єрусалиму — Києва — мала стати Москва. Її військова сила мала здійсняти програму української інтелігенції. Безнастанні заклики до боротьби проти турків і татар у проповідях Ѓалятовського, Барановича і всіх українських проповідників XVII сторіччя, ба навіть і самого Стефана Яворського, — не загальники, як може тепер здатися, і не результат татарських наскоків на Україну, а насамперед вияви цієї універсально-християнської ідеології.

Поза цією суб’єктивно-ідеологічною стороною справа мала об’єктивну, історичну сторону. Я сказав: XVII сторіччя було в ідеології добою універсалізму, фактично — воно було добою ставання національних держав. Нова держава постає тільки в перемозі над своїми сусідами. Згадаймо ставання Німеччини вже у XIX сторіччі. Для об’єднання німецьких земель були потрібні війни на півдні, півночі й заході. «І на чотири боки шаблі». Україна Богдана Хмельницького мала подолати щонайменше Польщу, Туреччину й Москву. Вона це здійснювала. Військово вона змагалася з Польщею й Туреччиною. Було актом державного розуму спробувати скорити Москву іншими методами. Коли ми говоримо про нашу сучасність, ми добре знаємо, що війни ведуться різними методами, що вони бувають гарячі й холодні, що вони тривають і коли підписано мир і коли миру підписати не можна. Чому ми не хочемо зрозуміти цього для XVII сторіччя?

Навіть військово Переяслав не був кінцем боротьби. Після нього Україна розгромила Москву під Конотопом у липні 1659 року і була розбита на полтавських горбах у липні 1709 року. Тим більше тривала боротьба в культурі.

Якщо і там Україна зазнала поразки, то це сталося не через переяславські умови, а насамперед — із причин, закладених у самому українському житті того часу. Політично і військово Переяслав став початком поразки тому, що різні українські кола втягали Москву в Україну, намагаючися використати її проти своїх унутрішніх ворогів. Повне розуміння цього приписується ще Мазепі. Хіба нагадати про звернення Інокентія Ѓізеля, або Лазаря Барановича, або багатьох інших — прислати московських стрільців в Україну? Або про те, що коли Дем’ян Многогрішний хитнувся від Москви, його заарештувала не Москва, а таки група київської старшини, що дійшла була навіть до того, що просила дати на гетьмана «боярина великороссийских людей»? Комплекс Кочубеївщини — і тільки він — уможливив Москві здобувати чимраз більше позицій в Україні. Розріст цього комплексу змусив Мазепу до суворої конспірації, що не дала йому змоги військово підготуватися до бою під Полтавою. Бій під Полтавою виграв Росії не Петро І, а українські Кочубеї. Само зрозуміло, Петро й Росія влучно використали це, як використовували всі подібні нагоди, що їх не бракувало. Про причини самого комплексу Кочубеївщини хай говорять історики й психологи. Він живе й досі.

Культурно Переяслав став початком поразки з глибших причин. Культурне завоювання переможеною нацією нації-переможця в принципі можливе. Колись подолана римськими легіонами Греція завоювала культурно Рим. Германці в Італії, Франції, Іспанії були культурно завойовані Римом, наслідком чого є сучасні романські народи. Передумовою для культурного завоювання нації-переможця є, одначе, культурна перевага переможеної нації на всьому полі бою, себто в усій культурі. Цієї передумови бракувало українській культурі XVII сторіччя.

Доба бароко — одна із золотих діб нашої культури. Архітектурні споруди Мазепи, проповіді того часу, початки театру, різьба й малярство, початки гравюри — лишилися у сторіччях, вони і в наш час впливають на українське мистецтво. Одначе вони мали свою стелю. Українська культура доби бароко була суто церковна. Культура була при церкві, і церква означала культуру.

Поки так було і в Росії, українська культура була в наступі. Ми бачили, що вона завоювала церкву, мовно-богословську освіту й науку, зв’язані з релігією мистецтва. Та цього було мало для XVIII сторіччя — доби секуляризації науки, мистецтва, культури в цілому. Європа вже не жила церковною культурою, Петро І іще використовував Яворського й Прокоповича як діячів церкви. Але він уже дивився на Захід, щоб украсти звідти потрібні йому елементи нової технічної культури. Потай вирушає він до «люторів», переодягнений теслею, щоб опанувати секрети техніки. У наш час ці функції виконують люди нижчих ранѓів, але суть лишилася та сама: використати технічну культуру Заходу для зміцнення варварських основ своєї держави. Серед «птахів гнізда Петрового» ми знайдемо чимало німців, чимало росіян, але не українців. Бій під Полтавою Петрові виграли українські Кочубеї. Але Петро справді виграв бій на культурному фронті тим, що він відгородив Україну від Заходу. Зв’язок ішов через новозасноване вікно в Європу, а радше пролаз — Санктпітербурх, не через Київ. У Києві тим часом лишили Академію більш-менш як вона була. Вона була безпечна. Хто не йде вперед, відстає. Відставання було безнадійне. Тоді як російська культура свою церковну сторону доповнювала новою, технічно-світською, українська лишалася на старому місці. Так вона ставала старомодною. Старомодність означає смішність. Смішність убиває культуру.

Остання постать цієї культури в її незайманому вигляді був у 1760-х роках Арсеній Мацієвич, єпископ Ростовський. Він із дивовижною впертістю боронить програну справу — незалежність церкви від держави. Для нього світ обмежений рамками церковного життя. Смішний, надокучливий, він на домагання Катерини ІІ стає перед суд єпископів, його засуджують до ув’язнення в монастирі, але він не вгамовується й там. І 1767 року його переводять до талліннської фортеці, де він доживає віку, позбавлений навіть власного ім’я. Наказом Катерини в’язня іменують Андрій Враль. Захід, до якого, здається, не додумалося навіть МВС. Дата ув’язнення Мацієвича невипадково збігається із датою скасування Гетьманщини. Це була одночасна ліквідація початого в Переяславі українського наступу — політично на Україні, культурно — в Росії.

Відгомони переяславської концепції українського культурного наступу на Росію лунають і геть пізніше. Хіба що інше — трагедія Гоголя, що пішов завойовувати Росію для українського морального кодексу, для українського розуміння мистецтва, чиє мораліте про мертві душі було пласко сприйняте різними Бєлінськими як облічітельная література, чиї «Вибрані місця із листування з друзями», куди Гоголь уклав усю свою душу, були висміяні й несприйняті? І тому — природний вислід трагічного непорозуміння — спалення Гоголем його рукопису і майже самоспалення — так близько від Маросєйки, у Москві на Нікітському бульварі, і так близько до двосотих роковин Переяслава — в лютому 1852 року.

Або на початку революції спроба українських комуністів «влитися» в російську суттю комуністичну партію, щоб «розлитися й залити» її? Завжди те саме — універсалістична концепція, надія на свої сили, на свою перевагу, обмеженість цієї переваги тим провінціальним станом, у якому перебуває або в якому тримають Україну, — і поразка, і трагедія.

Але в глибині найбільшої поразки, коли Україна втратила рештки політичної незалежности, коли літературною мовою України стала російська, що нею писали, скажімо, Капніст і автор «Історії Русів», що нею намагався писати Сковорода, — тоді починається перегляд переяславської концепції. Капніст починає його протестом проти російської держави в ім’я української людини:

«Под игом тяжкия державы потоками льют пот кровавый и зляе смерти жизнь ведут».

«Історія Русів» відроджує елементи українського державництва. Приходить Шевченко, що синтезує ці елементи, споює їх з новим універсалізмом — кирило-методіївський панславізм із центром у Києві (всякий здоровий рух хоче набрати рис універсалізму, питання тільки в тому, щоб заради цього не жертвувати своїм власним). Подальшу історію вже знають читачі, вона пишеться щодня далі.

Три страшні вороги українського відродження — Москва, український провінціалізм і комплекс Кочубеївщини — живуть і сьогодні. Запекла ненависть Михайла Драгоманова не знищила українського провінціалізму. Запекла ненависть Дмитра Донцова не знищила Москви. Запекла ненависть В’ячеслава Липинського не знищила комплексу Кочубеївщини. Сьогодні вони панують, і вони урочисто справляють ювілей Переяслава.

Москва підкреслює «русско-украинские культурные связи». Не будемо їх заперечувати. Вони були і є. Хіба солдати по два боки лінії фронту не пов’язані між собою? Вони зв’язані на життя і смерть. Історія культурних зв’язків між Україною і Росією — це історія великої і ще не закінченої війни. Як усяка війна, вона знає наступи і відступи, знає перекинчиків і полонених. Історію цієї війни треба вивчати. Чому б не видати солідну збірку праць про українсько-російські культурні зв’язки як вони були, а не як їх препарує Москва чи наш власний провінціалізм?

Ми не маємо підстав святкувати Переяслав. Він став початком великої трагедії народу і безлічі індивідуальних трагедій. Але ми не маємо підстав і соромитися Переяслава. Він мусів бути, він показав наші хиби, але він показав і глибину нашої життєвости.

Сьогодні роковини Переяслава святкують вороги України. Я пригадую: 1913 року вся Росія урочисто відзначала тристаліття дому Романових. Голосно і бучно. Що сталося з домом Романових за чотири роки по тому — всім відомо. 

Бостон, 1954

Звідки пішла Руська земля.

  • 18.03.11, 19:08

Петро КРАЛЮК, доктор філософських наук

Проблема походження терміна «Русь» породила масу літератури, якій годі дати раду. Один із дослідників цього питання небезпідставно писав: «Історія світової етноніміки знає мало таких гострих, складних, заплутаних і безнадійно загнаних у глухий кут проблем, як та, що пов’язана з походженням одного з найпростіших східнослов’янських народознавчих термінів — слова «русь» (Русь)». Існують різноманітні, іноді просто фантастичні версії походження цього терміну. Виводять його то зі скандинавських (шведської, датської, близької до них готської) мов, то мов фінно-угорських (фінської, карельської, естонської, угорської і т.ін.), слов’янських, балтійських, іранських, тюркських, навіть семітських...

Сумнівно, що колись дослідники дійдуть згоди з цього питання. Радше ще більше заплутають, адже джерел збереглося дуже мало. А на віднайдення якихось нових — надії малі. Та й чи є ця проблема настільки вагомою? Що дасть її вирішення для прояснення нашої давньої історії?

На мою думку, набагато доцільніше розібратися, як термін «Русь» інтерпретувався в різноманітних джерелах (починаючи від руських літописів і закінчуючи працями новітніх істориків), як цей термін зазнав карколомної переінтерпретації, як із Русі витворилася Росія, як з’явилися кабінетні терміни Київська Русь, Давня Русь і т.д. і т.ін. Однак ця проблема з певних політичних причин виявилася «малоактуальною». Насправді ж вона дає ключ до розуміння багатьох явищ, що відбувалися в Східній Європі протягом останнього тисячоліття.

Спробуймо звернутися передусім до такого джерела, як «Повість минулих літ». Звісно, не можна в усьому довіряти цьому твору, є тут чимало різноманітної ідеологічної кон’юнктури, міфів. Та все ж цей літопис відбиває уявлення наших далеких предків, принаймні їхньої освіченої частини. На думку більшості дослідників, він був укладений на початку ХІІ ст. При цьому були використані попередні літописні зводи. Правда, найдавніші рукописні тексти цієї пам’ятки дійшли до нас з ХV ст. Тому існує група скептиків, які не схильні вважати «Повість...» пам’яткою початку ХІІ ст. Не вдаючись у цю дискусію, все-таки вважатимемо (а для цього є підстави), що даний твір має достатньо давнє походження та відображує уявлення русичів-інтелектуалів ХІІ ст. — тобто часу найвищого політичного й культурного піднесення Русі.

Із самого початку літопису його укладач ставить перед собою завдання з’ясувати, «звідки пішла Руська земля, і хто в ній (у деяких списках замість «ній» написано «в Києві». — П.К.) почав спершу княжити, і як Руська земля постала». На початку «Повісті...» літописець викладає свої етнологічні уявлення. Виглядають вони наступним чином. Спочатку слов’яни були єдиною етнічною спільнотою і жили на Дунаї. У силу різних обставин вони змушені були покинути свою прабатьківщину й оселитися в різних землях. Такими, зокрема, були морави, чехи, білі хорвати, серби, хорутани, ляхи. Останні, в свою чергу, теж поділилися. Далі в «Повісті...» зазначається: «Так само й ті ж слов’яни, прийшовши, сіли по Дніпру і називалися полянами, а інші — деревлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Припяттю і Двіною і назвалися дреговичами; а інші сіли на Двіні і називалися полочанами — од річки, яка впадає в Двіну і має назву Полота... Слов’яни ж, що сіли довкола озера Ільменя, прозвалися своїм іменем...; і зробили вони город, і назвали його Новгородом. А другі ж сіли по Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами».

Відразу після цього етнологічного уривка йде опис шляху із «варяг у греки», основними опорними пунктами на якому були Київ та Новгород. Також говориться про подорож цим шляхом апостола Андрія Первозванного. Нескладно помітити, що літописець переважно звертає увагу на ті слов’янські племена, які живуть на цьому шляху. Цей торговий, військовий і водночас важливий комунікаційний шлях був тією віссю, навколо якої творилася Руська держава.

Варто зазначити, що під племенами в «Повісті...» розумілися не первісні племена. Сам літописець говорить, що їхні назви часто походять від назв річок. Тобто це переважно територіально-етнічні утворення. Недаремно в «Повісті...» спеціально зазначається, що всі племена мали «свої обичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожне — свій норов». Далі йде опис цих звичаїв та норовів — власне, ментальних особливостей. Правда, даний опис доволі тенденційний. Літописець свідомо протиставляє полян, жителів Київщини, їхнім сусідам, деревлянам, а також новгородцям, яких часто ще іменують словенцями. Це були основні конкуренти полян-киян. Деревляни, очевидно, могли претендувати на полянську територію, у той час як новгородці боролися з полянами за контроль над шляхом із «варяг у греки». У контексті цих етнологічних розмірковувань у літописі з’являється поняття Русь — не стільки етнічне, як політичне.

Ще в одному «етнологічному» уривку «Повісті...» читаємо: «Бо се тільки слов’янський народ на Русі: поляни, деревляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани..., а потім же волиняни». Згадуються й деякі інші слов’янські племена, які жили в мирі з названими племенами — радимичі, в’ятичі, хорвати; очевидно, до числа таких мирних племен належали й дуліби, уличі та тиверці. Правда, ці мирні племена якось не дуже співвідносилися з Руссю.

Тим часом у «Повісті...» чітко сказано, що Русі платять данину чимало неслов’янських народів-племен: «А се — інші народи, які дають данину Русі: чудь, весь, меря, мурома, черемиси, мордва, перм, печера, ям, литва, зимигола, корсь, нарова, ліб. Ці мають свою мову...». У цьому переліку, наскільки можна судити, фігурують назви фінно-угорських та балтійських (литовських) етносів. Як бачимо, літописець розглядає їх як чужі для слов’ян народи, котрі мають відмінну мову. При цьому підкреслюється, що вони живуть у «північних краях», у той час як слов’яни — на південь від них. Літописець намагається навіть локалізувати проживання чужих, неслов’янських племен. Зокрема, пише: «На Білім озері сидить весь, а на Ростові-озері — меря, а на Клещині-озері сидить теж меря. А на Оці-ріці, де впадає вона у Волгу, сидить окремий народ — мурома. І черемиси окремий народ, і мордва окремий народ». Як бачимо, основний територіальний масив, який зараз вважається «корінною Росією», літописцем «Повісті...» навіть не вважався (і справедливо!) слов’янською землею. Тому просто смішно чути з уст російських націоналістів заяви про слов’янську єдність чи якийсь єдиний трислов’янський народ.

Однак повернімося до Русі. «Повість...» так подає походження цього етноніма. Мовляв, у давнину полянами правили свої князі — брати Кий, Щек і Хорив. Але їхня династія вигасла, й Київ, полянську столицю, захопили хозари. На півночі, де жили як слов’яни (словени, кривичі), так і неслов’яни (чудь і весь), порядку не було, на відміну від полян, які були тямущим народом. Тоді ці «народи Півночі» пішли «за море до варягів, до русі». Русь у даному випадку розглядається як північногерманське плем’я поряд зі свеями (шведами), норманами, англами й готами. Було закликано трьох братів — Рюрика, Синеуса й Трувора, які навели лад.

Уже елементарне порівняння цих двох легенд говорить про те, що кияни в літописі спеціально вивищуються над новгородцями. І там, і тут «батьками-засновниками» є три брати. Але якщо поляни знаходять князів-правителів зі свого середовища, бо є достатньо тямущі, то нетямущі новгородці мусять закликати їх із чужої землі.

Пізніше, свідчить літопис, Київ та полян звільнили від хозар варяги Аскольд і Дір, які тут стали княжити. Однак їх підступно вбив наступник Рюрика Олег, який почав княжити в Києві, а з часом на престолі опинився Рюриків син Ігор. Таким чином, династія Рюриковичів з Новгорода перебазувалася в Київ і, відповідно, «русь» теж перенеслася сюди. Про це так говорить літопис: «І сів Олег, князюючи, в Києві, і мовив Олег: «Хай буде се мати городам руським». І були в нього словени, і варяги, й інші, що прозвалися руссю».

Цей фрагмент цікавий у багатьох сенсах. Тут дається чітке визначення Русі не як племінного, етнічного об’єднання, що ми бачили раніше, а об’єднання, з одного боку, поліетнічного, а з другого — військово-політичного. Тобто це група «державних» людей, наближених до князя, які правлять землею. Зрозуміло, більша частина з них професійні вояки. І належать вони до різних народів-племен.

А слова, що Київ — матір городів руських, означали: віднині це місто стає столицею Русі, звідси контролюватимуться інші руські городи. До речі, в скандинавських джерелах для позначення руських земель термін «Русь» не використовувався (звідси певні сумніви щодо скандинавського походження цього терміну). Для позначення Русі скандинави використовували топоніми Ѓардар та Австроверг. Останній термін можна перекласти як «східна земля». Щодо першого, то його перекладають, як «країна міст». Насправді точніший переклад був би: країна городів, укріплених місць, княжих дворів. Дійсно, на перших порах Руська держава була системою таких княжих городів, звідки здійснювався контроль за певними територіями. У сандинавських джерелах Ѓардар уявляється як сукупність таких укріплених пунктів з чотирма основними центрами — Кенуѓардом (Києвом), Гольмѓардом (Новгородом), Паллтескья (Полоцьком) та Смалескья (Смоленськом), тобто містами, які були ключовими на шляху із «варяг у греки».

Загалом терміни «Русь», «Руська земля», «русичі», «русини», «роси» доволі часто вживаються в «Повісті минулих літ» — близько 270-ти разів. Однак у цьому писемному джерелі вони практично ніколи не стосувалися «істинно російських» земель. Дозволю собі процитувати уривок з одного незалежного від нас академічного видання «Історія філософської та громадсько-політичної думки Білорусі», виданої нещодавно в Мінську. З посиланням на численні дослідження тут вказується: «Варто зазначити, що походження цих понять (тобто «Русь», «Руська земля» і т.ін. — П. К.) не пов’язане з північно-східною Руссю. Спочатку постали вони близько ІХ ст. у Середньому Подніпров’ї, регіоні Київ-Чернігів-Переяслав. У міру поширення володінь Київської Русі вони розповсюджуються на весь східнослов’янський масив». Як бачимо, навіть неукраїнські дослідники чесно визнають, що спочатку термін «Русь» з’явився на нинішніх українських землях.

Звісно, дехто може закинути: мовляв, Руссю називали Новгород і Смоленськ — міста, які входять до складу сучасної Росії. Насправді в такому закиді буде момент лукавства або непорозуміння. І культурно, і етнічно Смоленщина та Новгородщина помітно різнилися від «істинно російських земель», Московії. За Смоленськ і Новгород Московія вела запеклу боротьбу, яка навіть супроводжувалася частковим етноцидом місцевого населення (особливо це стосувалося Новгорода).

Тепер спробуємо розібратися, в яких сенсах вживалися терміни «Русь», «Руська земля» в «Повісті минулих літ» та інших писемних пам’ятках тієї доби. Щоб мене не звинуватили в тенденційності, звернуся до класика російської історіографії Василя Ключевського. Він розрізняє чотири значення слова «Русь» у зазначених джерелах: «1. Етнографічне: русь — плем’я; 2. Соціальне: русь — стан; 3. Географічне: Русь — область; 4. Русь — державна територія». Дійсно, русь спочатку в «Повісті...» трактується як скандинавське плем’я, проте дуже швидко таке розуміння зникає. Русь ніби розчиняється в слов’янстві. І зрештою, починає трактуватися як населення Київщини, навіть ототожнюється з племенем полян. Трактується русь, про це йшлося више, і як соціальний стан, власне, як соціальна еліта, що здійснює керівництво державою. Територіально, про це теж уже говорилося, Русь сприймається як Київщина, Середнє Подніпров’я. Нарешті, в плані політичному — це Руська держава, яка охоплює значні території Східної Європи, переважно ті, які лежать на шляху із «варяг у греки». Дехто з дослідників додає ще одне розуміння Русі як православної церковної спільноти, об’єднаної Київською митрополією. Отже, термін Русь виявився багатозначним. І ця багатозначність, незважаючи на її певні трансформації, зберігалася тривалий час. Навіть якщо ми візьмемо писемні пам’ятники ХVI й частково XVII ст., то бачимо, що існувало вузькотериторіальне розуміння (Руське воєводство, власне, територія сучасної Галичини); широке географічне трактування, коли під Руссю розумілися переважно терени сучасної України й Білорусі; соціальне трактування («руський народ» як тодішня руська православна шляхта й князі); нарешті, Русь як православна спільнота Київської митрополії.

Текст «Повісті минулих літ», як і інші пам’ятки того та пізніших періодів, зовсім не говорять про існування якоїсь руської чи давньоруської народності, яка стала «колискою» трьох «братніх» народів — росіян, українців і білорусів. Загалом, якщо виходити з цього джерела, то картина вимальовується приблизно така. У Х—ХІІ ст. на теренах Східної Європи розселилися різні слов’янські етноси, котрі в літописі часто іменуються племенами. Ці племена мали свої етноніми, територію розселення, свою специфічну культуру і навіть етнічний характер. Про це свідчить не лише «Повість минулих літ». Певним чином це підтверджують і археологічні дослідження. Слов’янські етноси зосереджувалися на шляху із «варяг у греки». На цьому шляху почали творитися воєнно-політичні структури, що завершилося в кінцевому рахунку створенням Руської держави. Головним її осередком став Київ та слов’янські землі Середнього Подніпров’я.

Розвиток шляху із «варяг у греки» та існування Руської держави визначило дві тенденції в етногенезі Східної Європи. Слов’янське населення, будучи більш розвинутим у плані культурному й політичному, почало слов’янізацію фінно-угорських та литовських етносів цього регіону. Зокрема, районами такої слов’янізації стали терени частини сучасної Білорусі, де проживали литовські племена, Новгородська земля, де переважало фінно-угорське населення. Дещо пізніше почалася слов’янізація Залісся, власне, «істинної» Росії. Друга тенденція виражалася у творенні своєрідного слов’янського (руського) суперетносу на шляху із «варяг у греки», де відносно інтенсивні контакти сприяли зближенню споріднених племен. Головну скрипку в цьому відігравали поляни, котрих можна вважати одними з предтеч сучасних українців.

Однак переорієнтація торгових шляхів у ХІІІ ст., монгольська навала, що призвела до серйозних геополітичних змін у Східній Європі, деякі інші явища політичного й культурного характеру, помітно змінили «етнічну мозаїку» в цьому регіоні. Та все ж спадок, політичний та культурний, Русі виявився дуже живучим і дав деякі неочікувані плоди. Але це вже інша історія.

Років зо два тому мене попросили виступити в Ольштині (Польща) з питань національної самоідентифікації українців. Публіка була різна — не лише науковці Ольштинського університету, а й журналісти, навіть такі собі «вільні інтелектуали». Були серед них і українці. Адже в Ольштинському воєводстві зараз живе чимало наших одноплемінників. Це — сумний результат операції «Вісла», коли в післявоєнний період українців з їхніх етнічних земель на сході та півдні теперішньої Польщі масово переселяли на «жємі одзискани» —території, що дісталися полякам від Німеччини. У своєму виступі я зупинився, зокрема, на такому питанні, як зміна етноніма в українців. Для багатьох поляків стало відкриттям, коли вони довідалися, що поняття «Русь» тривалий час використовувалося для позначення українців, а, наприклад, «пєрогі рускі», які є практично в кожній польській ресторації чи кафе, зовсім не російська страва, а звичайні українські вареники. Доводилося нагадати й про те, що навіть у сучасній Польщі на сході чи півдні зустрічаються назви населених пунктів з додатком «рускі». Однак це зовсім не значить, що тут жили росіяни. Насправді це залишки пам’яті про замешкання тут українців, яких називали русинами. Здавалося, хто-хто, а поляки мали б розуміти такі речі. Це ж не французи, німці чи англійці, котрі плутають Русь і Росію. Однак...

А зовсім недавно мав приємність спілкуватися з Євгенієм Гузєєвим, генконсулом Росії у Львові. Якраз це був час, коли він «прославився» своїми виступами про «Русь» на Галичині. Мовляв, тут ще до війни (тієї, що у нас звично зветься «Вєлікой Отєчєствєнной») люди розмовляли по-руськи, тому що були русинами. І ось лише радянська влада після «золотого вересня» 1939 р. принесла галичанам українську мову. На ці теми пан консул вирішив поспілкуватися й зі мною. Звісно, він зовсім не простачок. І розуміє, що Русь та Росія — не одне й те саме. Проте з його міркувань випливало: там, де Русь, мусить бути й російський дух. Та, власне, чого чекати від представника дипкорпусу Росії? Вони, себто російські дипломати, чітко відстоюють інтереси своєї держави.

І це ще не все. Візьмемо хоча б «совість» сучасної Росії Алєксандра Солженіцина. Ось його слова: «И никакие их проклятия (себто українських націоналістів. — П.К.) не отвратят наших сердец от святого Киева, источника и самих великороссов, — Киева, где и сегодня неистребимо звучит русская речь, и не замолкнет. Будем сохранять теплое чувство единого триславянского народа...»

Годі, скажете ви, це ж письменник, у нього часто чуття над раціо превалюють. Візьмемо тоді академіка Дмітрія Ліхачова, чи не найбільшого авторитета для росіян (і для деяких українців) у сфері т. зв. дрєвнєрусской літератури. У своєрідному науковому бестселері «Введение к чтению памятников древнерусской литературы» він пише: «Русской литературе без малого тысяча лет. Это одна из самых древних литератур Европы. Она древнее, чем литературы французская, английская, немецкая. Ее начало восходит ко второй половине Х века». Отак, не більше й не менше. Куди там якимсь німцям, англійцям чи французам змагатися з росіянами!

Чи розумів академік Д. Ліхачов, що займається інтелектуальним шулерством? Бо в Х ст. ні Росії, ні російської літератури не було. Була Русь, що в плані етнічному передувала Україні. Думаю, Д. Ліхачов це розумів. На те він академік! У деяких своїх роботах учений все-таки розмежовував терміни «русьский» та «русский» (див. Лихачев Д. С. Киев — мать городов русских// Исторические традиции духовной культуры народов СССР и современность. — К. 1987. — С. 6—14). Правда, робилося це для «вузьких спеціалістів».

Однак мене зовсім не дивують ні ліхачови, ні солженіцини, ні гузєєви... Не дивують і зарубіжні вчені-гуманітарії. Де їм розібратися в термінологічних тонкощах між «русьский» і «російський». Тим більше, що перебувають вони під могутнім впливом російської русистики.

Дивують співвітчизники, які здали свій етнонім «Русь» сусідам, а тепер навіть не знають про це. Якось у журналі «Київська Русь» я дав собі таку характеристику: вважаю себе українцем, але не в захопленні від цього етноніма. І, закономірно, дістав на горіхи від деяких патріотів: мовляв, немає в мене достатньої любові до Отечества. Дійсно, я далеко не в захопленні від етноніма «Україна» — хоча б через те, що він є свідченням нашої поразки в етнонімічній війні.

Закономірно, дехто спитає: що таке етнонімічна війна, чи не є це плодом фантазії автора?

Не є. Етнонімічні війни — різновид інформаційних війн, які мають давню історію. Говорити про них можна довго. Наслідки цих війн не менш реальні, ніж війн гарячих. Тут варто навести слова американського мовознавця Едуарда Сепіра: «Люди живуть не тільки в об’єктивному світі і не тільки у світі громадської діяльності, вони значною мірою перебувають під впливом тієї конкретної мови, яка стала засобом впливу для цього суспільства». Як ми наречемо те чи інше явище, так воно й починає сприйматися.

Та поговорімо про етноніми. Для декого це прозвучить дивно, але назва народу може визначати його долю. Що, наприклад, означало для держави, більша частина населення якої не була слов’янською, присвоєння терміна «Русь»? Принаймні кілька речей: претензії на культурний і політичний спадок княжої Русі X—XIII ст., відповідно, претензії на її території; слов’янізацію («русифікацію») не лише державної еліти, а й усього населення; лідерство в православному слов’янському світі й імперські амбіції як «захисника православних». А що означало для нас утрата етноніма «Русь»? Відповідно, ігнорацію свого величезного культурного спадку Х—ХVІІІ ст., свідому чи несвідому відмову від своїх периферійних територій та регіонального лідерства. Багато кому це не сподобається, але треба сказати чесно: набуття нового етноніма (Україна, тобто окраїнна земля) означало для нас маргіналізацію й поразку перед росіянами, які привласнили наш етнонім.

Професор Я.Дашкевич небезпідставно вважав, що Україна «має культивувати своє первісне ім’я «Русь», оточуючи його пошаною, пієтетом, — та відверто говорити про те, що його вкрали і загарбали. Так, як вкрали і загарбали все те, чим визначався зміст поняття «Русі». Далі він зазначав: «На сьогодні цілком ясно, що зміна назви «Русь», «русини» на «Україна», «українці» — це не підміна гірших назв кращими (як то було в колоніальних та напівколоніальних країн, коли Цейлон замінили на Шрі Ланка, а Сіам на Таїланд), а вимушений захід, щоб позбутися загрози насильницької асиміляції поневолювачами. Українців примусили змінити національне ім’я — і це був тривалий некерований процес, який визрів у надрах народу та відшукав пропагандистів для проведення такої кардинальної переміни. Нові назви не запроваджували, як подекуди, державним декретом, бо в період здійснення процесу заміни етнонімії власної держави не було, а окупанти всіма способами намагалися не допустити до потрібного результату».

На жаль, в Україні ці питання сором’язливо замовчуються. Певно, щоб не дратувати «старшого брата»?

Колись був дорогий Леонід Ілліч. Тепер – мудрий Віктор Федорович

  • 05.03.11, 19:34
   наталія балюк

На сайті Партії регіонів з’явилася заява представників львівської інтелігенції на підтримку «реформ Януковича».

Під зверненням підписалися директор Львівської галереї мистецтв, Герой України Борис Возницький, директор Львівського національного театру опери та балету ім. С. Крушельницької, член фракції Партії регіонів у міськраді Тадей Eдер, два його заступники – Юрій Грех і Юрій Гнатківський, директор Львівської СШ № 45 Володимир Кравченко, академік Транспортної академії України Іван Кельман, професор Львівської музичної академії Марія Крих. На другий день після оприлюднення звернення до нього приєдналися знаний композитор, Герой України Мирослав Скорик та ректор Львівської національної музичної академії ім. Лисенка Ігор Пилатюк. Від звернення, як кажуть, за кілометр тхне нафталіном, бо написане воно у суто радянському стилі суцільного «одобрямсу» і містить виключно позитивні оцінки діяльності президента Януковича. Підписанти навіть примудрилися помітити «значну активізацію міжнародної політики під керівництвом Президента». На їхню думку, Україна «набуває все більшого авторитету на європейському напрямку та серед інших держав світу». Рік президентства Януковича, пишуть інтелігенти, був «роком нелегкої роботи з відновлення взаємодії між гілками влади, запровадження суспільних стосунків, направлених на покращення життя українців». Підписанти роблять висновок, що реформи, які здійснює нинішня влада, вселяють «впевненість та оптимізм у майбутньому України». А ось у пенсіонерів, представників дрібного і середнього бізнесу, освітян, медиків впевненості та оптимізму щодо їхнього майбутнього різко поменшало. Навіть серед виборців Януковича стає все менше тих, то підтримує його «реформи». Зрештою, що підтримувати? Тотальну русифікацію, коли українського слова скоро не почуємо ані по радіо, ні по телебаченню, скорочення функціонування мови в освіті, податковий тиск на бізнес, переслідування опозиції (Європа визнала існування в Україні політичних репресій, надавши у Чехії політичний притулок колишньому міністру економіки Богдану Данилишину!)? А за рівнем життя Україна нижче Нігерії! Організаторам цієї «цидули» вдалося наразі назбирати аж дев’ять львівських інтелігентів, які наважилися поставити свої прізвища під такого роду документом. Залишається лише здогадуватися, що надихнуло цих людей виставити себе у ролі чи то маріонеток, чи то підлабузників та пристосуванців, таких собі класичних галицьких хрунів, для яких, схоже, будь-яка влада – від Бога… Питання в іншому – для чого їм потрібен цей несимпатичний «прогин»? Можливо, дехто справді побачив позитивні зрушення у межах своєї родини чи установи, хтось, мабуть, банально прагне в такий спосіб втриматися на хлібній посаді… Але найбільше здивувало те, як у цій компанії опинилися направду шановані в Україні люди, які ніколи не справляли враження продажних, Борис Возницький та Мирослав Скорик. Що їх змусило поставити підпис під цим ганебним «одобрямсом»? Аби не гадати, кореспондент «ВЗ» зателефонувала Борису Возницькому та поцікавилася, чи справді він бачить якісь позитивні зрушення після року реформ президентства Януковича? «Не бачу, – відповів Борис Григорович. – Мене попросив підписати це звернення Юрій Шухевич… Адже звернення підписали поважні люди…» – сказав нам пан Возницький якимось розгубленим голосом.

Після цих одкровень виникає закономірне питання: а чому серед підписантів немає прізвища Юрія Шухевича? Чи не тому, що самому не випадало, рука не піднялася поставити свій автограф, бо саме за президентства Януковича його батька – Романа Шухевича – позбавили звання Героя України! Тоді, перепрошую, як це називається? Загрібати жар чужими руками? Принагідно варто нагадати, що колишній політв’язень значною мірою долучився до перемоги Януковича, закликаючи голосувати «проти всіх». Тепер, бачу, «противсіхи» вже і не маскуються – відкрито підтримують Віктора Федоровича… А все дуже просто. Один відомий народний депутат-«регіонал» вже не знає, як вислужитися перед президентом! Чи то так губернатором хоче бути, чи в чомусь іншому річ, але дуже старається показати свою відданість. Очевидно, і це горе-звернення справа його рук: кого як вмів, так і вмотивував, тобто вмовив. Особисто мені шкода і прикро, що в цій компанії опинилися справді гідні люди, що заслуговують на повагу і пошану. Вони не мають права легковажити своїм іменем, давати себе використати через свою надмірну чи то делікатність, чи то наївність, чи то інтелігентність. Адже з таких людей і спитають більше… А різного роду компліментарні звернення «а-ля Віктор Федорович – наймудріший» чи «вірною дорогою йдемо, товаріщі» лише матимуть зворотний ефект. Ця вдавана, бутафорська, я б навіть сказала, карикатурна підтримка не допоможе ані Януковичу, ані підписантам, бо жодна людина зі здоровим глуздом ніколи не повірить у щирість та безкорисливість таких заяв… 

Мені залишається тільки додати адресу риганальної заяви наших хрунів - читайте якщо є бажання. 

http://www.partyofregions.org.ua/contrprop/resonance/4d6cba98ed5d0/

[/cut]

Криголам не може плавати в болоті

  • 26.02.11, 09:45
Чому Ліна Костенко не приїхала до Львова
У демонстративному неприїзді Ліни Костенко до Львова — все наскрізь симптоматично. Змушений розчарувати тих, хто всю цю історію трактує як дике непорозуміння, зав’язане на суто організаційній частині візиту. Ми повинні говорити не про реакцію Ліни Василівни, а про її вчинок; не про емоційну образу, а про глибинний дискомфорт Генія у Львові. Навіть більше: настав час демонтувати міф (понт) про культурну столичність Львова та його п’ємонтальні претензії.

Симптоматично, що рольову гру Львова в «ідейне благоговіння до всього українського» миттю викрила людина, яка сповідує внутрішню зневагу до гри, тим паче в благоговіння. Симптоматично, що Львів «погорів» на грошах, ставши єдиним містом в Україні, де зустріч із поетесою у драмтеатрі прирівняно до чергового спектаклю з буденним прейскурантом цін на квитки (від 30 грн. на гальорці до 100 грн. у партері). Симптоматично, що Львів став єдиним містом в Україні, яке запропонувало чималий гонорар видатній гості — не розуміючи, що сам факт такої пропозиції є образливим для Ліни Василівни, яка панічно боїться порівнювати себе з Аллегровою чи «іншою мавпочкою для публіки». Симптоматично й те, що саме зі Львова пролунали декумиризаційні оцінки місцевих митців на кшталт «авторка роману змаразматіла!» — і цим Львів підкреслив свою упереджену критичність до всіх і до всього без перебору, без урахування суспільної ваги й моральної авторитетності «маразматика». Врешті-решт, симптоматично те, що культурний Львів оголив свою справжню сутність, а саме — провінційність. У всьому: у дешевих підходах до надсимволічних культурних подій; у рутинному ставленні до чи не єдиної постаті сучасної України зі званням Совість нації; у кумедних намаганнях бути генератором всеукраїнських імпульсів у нових антиукраїнських умовах.

Неприїзд Ліни Василівни до вже не П’ємонту — це клубок умовиводів, які оголюють значно ширші проблеми Львова зразка 2011. У Костенко є афоризм: «Не бий на сполох в невідлитий дзвін...». Це — про Львів. Про невідлитий Львів, який роздирає внутрішня суперечність бажань і потенції, звиклої ролі і мілкого вміння, завищеної самооцінки і небажання бути чесним. Ліна Костенко на правах Генія вказала, ким Львів не хоче бути, а є.

КУЛЬТУРНА СТОЛИЦЯ ХРУНІВ

У Львові досі точаться дискусії: це ляпас чи не ляпас? Розмови на цю тему слід вести лише мовою символізму. Хто така Костенко для Львова? Людина, яка далекого 1965-го одна з небагатьох підписала лист-протест проти арештів української інтелігенції, щойно ті розпочалися. Людина, яка колись уже двічі приїздила з Києва до Львова зумисно — на суд над Осадчим і на суд над братами Горинями, аби прямо в судовій залі кинути їм букет квітів. Людина, яка 1968 року чи не єдина написала листи на захист Чорновола, коли його почали цькувати. Зрештою, людина, яка зовсім недавно відмовилася від звання Героя України, мотивувавши: «Я політичної біжутерії не ношу!». Костенко — мірило принциповості та порядності, адже це не завжди збігається. Коли ТАКА людина каже, що ноги її не буде у Львові, — це не просто серйозно. Це обдуманий і багатозначний вчинок людини, яка стоїть вище над стереотипними уявленнями про себе і все, до чого вона торкається. Побачити і засвоїти в цьому глибоку символічність може завадити все та ж провінційність і приземлене світосприйняття. Ліна Костенко не приїде до Львова й тому, що він став приземленим. Як Кривий Ріг, приміром.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

 

«НЕМАЄ ЧАСУ НА ПОРАЗКУ...»

Без жодної нотки мазохізму треба сказати, що Ліна Костенко змусила Львів подивитися на себе збоку. Точніше, в дзеркало. Що ми там можемо побачити? Пиху. Зарозумілість. Іноді манію величі. Квазіідейність, яка ретельно приховує звихненість на матеріальному. Злість на українські реалії. Оманливу віру в те, що антиукраїнська дійсність випадкова й тимчасова. Нездорову радикальність, яка змушує кидатися навіть на своїх. Згадувану вже приземленість, що попахує вторинністю західницьких візій про Україну. Невміння (чи небажання) вловити той час Ікс, який вловила Ліна Костенко, вийшовши до українства саме зараз, після стількох років домашньої творчості.

Ловлю себе на думці, що Ліні Василівні, мабуть, легше достукатися до Харкова, ніж до Львова. Там вона говорила: «Ви звикли до деградації, ви звикли до засилля інформації, ви звикли до того, що вас не чують» — і люди в залі слухняно кивали, їхні очі випромінювали неповторне світло якогось прозріння, чи то пак одкровення. У Львові цього не було б. Тому що Львів завжди прагнув сприймати й показувати себе кращим, ніж він є. Рольова гра в бажане стала хворобливим альтер-его Львова. Після скандальної програми «Міняю жінку», в якій дві галичанки неприкрито показали свій рівень, наступного ж дня зібрався інквізиційний круглий стіл із лейтмотивом «ці дві жінки дискредитували Західну Україну, адже в нас насправді є культ християнської моралі». Ліна Костенко тепер уже принципово повинна не їхати в такий регіон, який не здатен бачити себе збоку. Немає нічого гіршого, коли не завше достойні люди свято переконані у своїй вичерпній достойності тільки на тій основі, що в них на руках квиток за 30 грн. на Ліну Костенко. Ще наприкінці позаминулого століття Іван Франко дав ємке визначення цьому феномену: галицькі хруні.

ПРОСТО МІСТО

Безцінними є уроки, дані поразкою. От тільки такі уроки здатні адекватно протравлювати лише здорові організми. Львів направду хворий. На розхристаність. Останнім часом усе раптом посипалося з рук. Львів огорнула неміч підтримувати високі стандарти міфів. Можливо, не всі будуть готові почути прикру пораду від небайдужого львів’янина, але: Україні на найближчий час треба забути про Львів як законодавця титульних тенденцій. Це стосується і політичної, і гуманітарної царин. Політичний П’ємонт таки помер, адже вся соборницька риторика Львова напряму дисонує з його домінантним голосуванням за «Свободу», яка відкрито розширює ідеологічну прірву по Дніпру. Культурна столиця теж померла, адже навряд чи ознакою арт-прогресу можна вважати Свято пампуха чи шоколаду за бюджетні кошти. Понад те: щодо інциденту з Костенко культурна столиця спродукувала цілу низку культурного смороду. Ось деякі факти. Помпезне святкування Дня Львова породило серію кримінальних справ щодо фінансових зловживань. Або: міське управління культури змусило бібліотечні фонди закупляти продукцію лише одного видавництва в обхід інших за завищеними цінами. Або: Лія Ахеджакова розплакалася від поведінки глядачів: «Безперервне гримання дверима, дзвінки мобілок, розмови та шум. Мені боляче і гірко. Ви вбивали нас сьогодні тим, що відбувалося в залі». Або: напад бритоголових «нациків» під час поетичних читань «120 хвилин Содому» у межах Форуму видавців. Або: творчі спілки заявили про кулуарне присудження премії у галузі культури, літератури, мистецтва, журналістики та архітектури за 2009 рік. Або: Слава Зайцев покинув зал на Lviv Fashion Week, коли на подіумі з’явилося відро, розмальоване в триколор. Або: заборона вистави Віктюка, внесеного у 50-ку кращих театралів століття. Не кажу вже про «бенефіс» Ірини Фаріон у дитячому садочку та перехід мера у спілкуванні з віце-прем’єром на російську мову.

Львів упевнено утверджує себе як монотонне маргінальне місто з «випендрьожем». Прямо на очах помирає унікальне мультикультурне місто, охоче вливати в себе всі новітні тенденції та експерименти. Культивується провінційний консерватизм, пуританство як критерій оцінки всього довкруж і формальний «культ християнської моралі» як бездумний ритуал. Історія з Ліною Костенко повністю лягає в цей ланцюг львівських фіаско перед самим собою. Нога генія справді не може ступати в середовище, де все — від політичних амбіцій до культурних — настільки заформалізоване й неживе. Львів суттєво здав позиції унікального феноменального міста, і Геній чутко це вловив. Тепер це просто місто через кому з іншими обласними центрами. З тією різницею, що інші позбавлені претензій на цілий список пишних номінацій.

ЩО ДАЛІ

А нічого. По інтернету ходить лист зі збором підписів за вибачення перед Ліною Василівною від імені львівської громади. Не бачу сенсу це підписувати. Костенко дякувати треба, а не вибачатися. Хтось мусив публічно констатувати регрес доброго старого Львова, в якому вже давно не народжується і не продукується щось первинне. Дякувати Ліні Костенко треба за цей ляпас. Львів, який образив генія, — природній сьогоднішній Львів, розчавлений ваготою власних стереотипів. Ніяких випадковостей, ніякого ексцесу. Закономірний результат смерті міфів. Селянськонаціоналістичний Львів апріорі не може бути П’ємонтом у білінгвальній/бікультурній Україні. Активне, проте вторинне культурне середовище не може претендувати на роль передового, адже надто мало одягнути у вишиванку фігурку Афіни чи Зевса напередодні 24 серпня. Багато виставок, багато спектаклів, багато фестивалів... Ну і що? — коли це просто для підтримки буденного культурного процесу. Одкровення у Львові не бракує — його просто не може бути тут і зараз. Зрештою, приїзд Ліни Костенко навряд чи переродив би місто, навряд чи зарядив би його новою енергетикою. Львів стоячи аплодував Коельйо, Вайлю, Андруховичу, Забужко, а потім проголосував за бодібілдера чи весільного музику з лав а-ля націоналістів. Культурне середовище не формує і не презентує планку Львова. Ліна Василівна навряд чи погодилася б на роль субліматора львівської публіки, яка буде світитися від щастя, що чує прописні істини. Для одкровення потрібен внутрішній голод, якого у Львова, на жаль, немає. Йому дуже комфортно — в ролі розчарованого, бо це неабияк релаксує. Харків для Костенко важливіший відчуттям своєї місії привнести в складне середовище промені думки. Львів вірний собі, тому потребує просто формальної присутності Костенко — із квітами, оваціями, натхненням, піднесенням тривалістю в творчий вечір поетеси.

Ситуацію я б розцінив як виклик. Для Львова — виклик нарешті вдивитися в дзеркало. Для Ліни Костенко — виклик провчити. Поки що діагноз з уст Ліни Костенко звучить так: «Криголам не може плавати в болоті».

Вона мусить приїхати, щоби сказати це в очі.

Звернення Ради Сибірського Народу до Українців

     Мій дід, розповідаючи про свою службу в Червоній Арміїї, завжди добрим словом згадував своїх товаришів-однополчан з Сибіру. І кожного разу наголошував, що ті хлопці дуже ображалися коли їх називали росіянами. Самі себе вони вважали сибіряками, а Сибір - окремою державою, що не має жодного відношення до Росії. Ставлення ж до України та українців - дружнє і братерське. 

З тих пір з цікавістю слідкую за інформацією на тему сибірської автономії.

Ось ще один документ

Звернення Ради Сибірського Народу до Українців

http://sd.org.ua/news.php?id=19036[ Читати далі ]

нова історична парадигма – священна історія

Правильно зорієнтуватися в лабіринті людської еволюції, збагнути таємницю Русі -України, відчути всю унікальність характеру нашого народу, його минулого можливо лише на ґрунті нової історичної парадигми священної історії,
яка на відміну від традиційної матеріалістичної, віддає перевагу сакральним аспектам еволюції індивіда, народу, всього людства, яка починається не з пітекантропа і неандертальця, а створення людини в образі Адама і Єви.

Хто б там що не говорив, а історія в кінцевому підсумку — це все-таки не боротьба класів, а змагання, співробітництво народів в ім'я інтелектуального і духовного прогресу. Тому її слід розуміти й сприймати як моральний та інтелектуальний поступ людства, як рух до Бога, до того, до чого закликав нас Христос, праведного життя, миру, злагоди, гуманності.

„В нашому розумінні священна історія це розповідь про минуле людства, яка ґрунтується на інтелектуальному
осмисленні знань, закладених у першокнигах людства (Ведах, Авесті, Корані і, насамперед, Біблії), а також на історичній міфології.” (Канигін Ю.М. Віхи священної історії: Русь-Україна. – К., Україна, 2001. – 368 с.) [с.10]

Нині у суспільних науках намітився перехід від атеїстичного (матеріалістичного) до теїстичного (духовного) мислення. Стосовно історичної науки це означає певний „відкат” до тих часів, коли історики (у всякому разі європейські) розпочинали свої оповіді про минуле з біблійного Ноя і його синів. До речі, саме так побудовано і наш вітчизняний літопис „Повість врем'яних літ”. Цієї традиції дотримувалися досить довго, до кінця XVIII початку XIX століття, аж поки слідом за Великою французькою революцією на світ не з'явилася „наукова” історія з її визначальною установкою: матеріальне виробництво основа життя суспільства, а історія це розповідь про класову боротьбу знедолених мас проти „глитаїв-експлуататорів”.

Духовні (божественні) аспекти еволюції етносів були відкинуті, релігія почала протиставлятися науці, міфологія прирівнювалася до фольклору, казок. В основу історичних досліджень було покладено археологію. В результаті ми стали „спеціалістами” з питань будівництва комунізму і формування „нової історичної спільності радянського народу”, але сповна забули своїх предків і головне... самих себе.

Однак часи змінюються. Дедалі більше вчених схиляються до думки М. Планка, який зазначав: «Релігія і наука зовсім не виключають одна одну, як це вважали раніше і чого боїться багато хто з наших сучасників. Навпаки, вони узгоджуються і доповнюють одна одну». (Планк М. Религия и естествознание.//Вопросы философии.8 – 1990.)

Вже навіть представники гуманітарних наук починають розуміти, що поєднання Святого Письма і емпіричного матеріалу, включаючи, звичайно, і археологічний, дає якісно новий рівень історичних знань.

Ось саме на засадах цього взаємодоповнення ми й спробуємо окреслити окремі віхи історії української нації, української філософської думки, розкрити її зміст і логіку, показати місце і роль народів, які населяли наші українські землі, в цьому вселенському процесі.

Звичайно, сліди далеких епох розмиті відстанню часу. І сьогодні ніхто не може подати документальних свідчень буденних кроків поступу людської цивілізації. їх потрібно бачити за заслоною поглядів і тенденцій, за кулісами вузлових історичних подій.

Національна ідея - засіб єднання чи розколу нації?

  • 18.07.07, 17:07

Спекуляції на тему національної ідеї є чи не наймоднішою "фішкою" сучасних українських політиків. Це є природним, з огляду на те, що в Україні відсутня ідея, яка б об'єднувала всіх громадян, а необхідність наявності такої ідеї задля прогресу держави і суспільства є очевидною.

Національна ідея будь-якої країни повинна бути, так би мовити, аксіомою, що не викликає сумнівів в її вірності. Це  принцип, який повинні визнавати всі політичні партіїї, верстви суспільства, тощо. Інакше кажучи, повинно бути якесь твердження, вірність якого нікому не прийде в голову заперечувати в будь-яких дискусіях навіть між полярно протилежними ідеологічно опонентами. 

Замість цього різноманітні політики пропонують власні варіанти національної ідеї. Це, наприклад, європейська і євроатлантична інтеграція 

чи, навпаки, єднання слав’янських народів (повернення до СРСР), побудова вільного ринку або націоналізація приватних підприємств. Тобто, політичні діячи формують ці квазінаціональні ідеї, які замість об’єдуючої функції, посилюють розкол в суспільстві. Звичайно, кожен має право вільно обирати та висловлювати різноманітні політичні погляди, але намагатися зробити ідею, що викликає обурення у половини населення, загальнодержавною, на мою думку, є безглуздим. Разом з тим, вважаю, що національна ідея повинна бути чимось більш змістовним і конкретним, ніж добробут населення, справедливість, покращення життя чи тюрми для бандитів.

Тому маю питання до шановних блогерів: чи є в когось варіант національної ідеї для України??