і буквально два чи три дні думаю – що Земля – це проміжний вокзал, куди народ  приходить, проживає життя і йде геть – вмирає… (якось в якомусь оскарівському фільмі про кохання двох чоловіків була фраза – майбутнє - це смерть…)

думаю, що відбувається так: людина помирає, її зустрічають, а тоді вона йде далі… адже всі помирають, це не ритуал, це не якийсь виняток із правила – це закономірність, отже, ми розраховані на те, щоб жити і померти, а потім іти  далі…

У програмі форуму демонструватимуться фільми «Гніздо горлиці» режисера Тараса Ткаченка про проблеми еміграції, «Брати. Остання сповідь» Вікторії Трофіменко, «Фараони», очевидно, екранізація п’єси О. Коломійця, «Українські шерифи» Романа Бондарчука, «Війна за власний рахунок» Леоніда Кантера та Івана Яснія, «Повернення» тощо.

На форумі пройдуть інформаційні панелі про особливості урбаністичного та сучасного українського документального кіно.

Крім того, під час «КіноХвилі» оголосять впровадження премії ім. Ярослава Геляса та ім. С. Шагайди. Здійснюватиметься конкурс на краще кіно, зняте на гаджет. За кращу короткометражку чи відеоролик про болючі проблеми сьогодення вручатиметься приз «Громадськість на сторожі». І кращий фільм про Тернопіль також отримає відзнаку!

Загалом тиждень тернополяни дивитимуться українське кіно, відкриватимуть свої таланти та здобуватимуть перемоги!

http://patriot.te.ua

Проект: «КіноUP»

Захід: І Всеукраїнський форум «КіноХвиля»

Гасло: «Дивимось своє, українське!»

Організатори: Тернопільська міська рада

                           Національна спілка кінематографістів України,

                          Державне агентство України з питань кіно.

                          «Сучасне українське кіно» - об’єднання молодих кіномитців

Співорганізатори: ТНПУ ім. В. Гнатюка

                                   КП «Туристично-інформаційний центр»

Аудиторія: журналісти, митці, молодь, тернополяни. 

У програмі форуму перегляди, лекції, майстер-класи, в яких беруть участь провідні режисери, актори, державні службовці та кінокритики. 

Кадр з фільму "Війна за свій рахунок"

Кадр з фільму "Українські шерифи"

Кадр фільму «Брати. Остання сповідь»

Городяни вшанували Єжи Гофмана, тому що відомий кінематографіст перед ІІ Світовою війною жив у нашому місті. Його родина, тікаючи від нацистів, навесні 1938 року приїхала в Тернопіль. Але вже 1940 року, коли Єжи було 8 років, радянська влада вивезла сім’ю до Новосибірської області в табір «спецпереселенців». Там померли дід, бабуся, сестра бабусі та дядько Єжи Гоффмана, так і не дочекавшись амністії.

Під час відкриття барельєфу Єжи Гоффману були присутні представники Тернопільської міської ради, консул Республіки Польща в Луцьку Кшиштоф Савіцкі, голова Федерації польських організацій в Україні Емілія Хмельова, голова Польського культурно-освітнього товариства в Тернопільській області Петро Фриз та мешканці міста.

Барельєф створив тернопільський скульптор Дмитро Пилип’як, увіковічнивши образ відомого митця. Знаково і сучасно звучить і напис на пам’ятному знаку «Наші історії переплелися назавжди, як у крові, так і в радості» українською і польською мовами. Фінансували меморіальний знак Тернопільська міська влада та польська сторона.

Єжи Гофман – відомий польський режисер, автор багатьох творів. Здобув популярність завдяки екранізації класичних літературних творів, таких як  «Потоп», «Пан Володийовський», «Вогнем і мечем» Генріка Сенкевича. Впродовж творчого шляху знімав мелодрами – «Прокажена», «Знахар», кримінальні комедії – «Ганстери і філантропи», документальні фільми – «Дорогами Вірменії», «Увага – пустуни», «Гавана 61» та інші.

У 2008 році Єжи Гоффман зняв документальний цикл про Україну «Україна. Становлення нації», в якій розповідається про нашу державу від Хрещення Русі до сьогодення. Цикл складається із чотирьох 50-ти хвилинних фільмів: «Від Русі до України», «Україна чи Малоросія», «Разом назавжди», «Незалежність».

Після прем’єри фільму в Одесі завідувач кафедри історії та етнографії Одеського політехнічного університету професор Григорій Гончарук сказав, що за такий блискучий фільм про Україну Єжи Гоффман заслуговує на звання Героя України і Почесного громадянина Одеси.

В Україні Єжи Гофффман нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеню.

Під час російської інтервенції в Україну в березні 2014 рок Єжи Гоффман разом з іншими відомими діячами польського театру та кіно Євою Шикульською, Барбарою Брильською, Анджеєм Вайдою, Кшиштофом Зануссі, Яцеком Блавутом, Яном Новіцким – виступив на підтримку українського народу.

В Тернополі, до речі, на великому екрані не можна подивитися жодного фільму Єжи Гоффмана. Навіть в кінотеатрі «Палац кіно», на фасаді якого встановили пам’ятну дошку Єжи Гоффмана! Напевно, тернополянам важливіше відкрити митцю меморіальну плиту при житті, ніж знати твори цього митця!

Крім того. хочу нагадати про українськІ студІЇ "КиївНАУКФІЛЬМ" (яка, до речі, була найкращою в союзі!) та про студію "Укркінохроніка",. Покажіть фільми класиків документального і наукового кіно, це, звичайно, не фільми, які пропагували гарне совєтське життя, були й інші фільми, й інші режисери - наприклад Р.Нахманович, Анатолій Сирих, О. Коваль, В. Шевченко, Ролан Сенргієнко, Ігор Грабовський, Павло Фаренюк, Віктор Олендер, Фелікс Соболев. Знову ж таки не повторюватиму імена , які має знати кожен кінематографіст!!! 

Ой, ще забула нагадати режисера Володимира Денисанка, котрому нещодавно виповнилось 85 років, а жоден канал навіть не згадав про це!

Її звати Світланою. І треба сказати, це ім’я надзвичайно личить дівчинці, адже Бог наділив її здатністю заражати усіх світлом і радістю. Навіть дорослі люди, зустрічаючи її кожного ранку на доріжці, якою вона йде до школи, мимовільно посміхаються, їхній настрій одразу ж покращується і їм щастить упродовж цілого дня. Деякі з них навіть помітили цю прикмету і завжди радіють щойно побачать її. Дівчинка немов випромінює сонячне проміння, вона надається до любові, бо її зсередини осяває любов. Дивлячись на неї, кожен хоче жити, творити, любити. Таку здатність розпалювати любов Світланки Розуменко у серцях людей ще з народження підмітила її бабця Варвара Олександрівна. Тільки-но вона побачила дитину, то відчула енергію світла і добра, а про себе подумала – ця дівчинка врятує світ від жорстокості та насильства, вона принесе у світ добро та злагоду, це видно навіть неозброєним оком!

З-під його пера вийшли друком багато книг, присвячених природі та звірям. Зокрема книги “Моя сім’я та інші звірі”,“Переповнений ковчег”,"звірі в моєму мішку" тощо

фільмів, яких він створив біля сорока. Спершу це були лекції, що супроводжувалися зображенням найцікавіших тварин. Згодом вийшов повнометражний телефільм про зоопарк на острові Джерсі, в якому Даррелл виступав як ведучий. Вдалий дебют став причиною запрошення Даррелла брати участь у зйомках тринадцятисерійного телефільму про живу природу різних куточків нашої планети. Історія створення цієї картина стала приводом для написання книги “Натураліст під прицілом”.

Пам’ятник Д. Дарреллу у Джерсійському зоопарку

Крім того, 1984-1985 роках Даррел відвідав Радянський Союз і зміг зняти документальний тринадцатисерійний фільм «Даррелл в Росії» («Durrell in Russia»). Створювався серіал під час двох подорожей знімальної групи в СРСР. Впродовж цих візитів кінематографісти побували у різних районах Радянського Союзу, відвідали кілька найбільших і найвідоміших заповідників, ареал яких сягає від арктичної тундри і до середньоазіатської пустелі. Так, Джеральду Малколму вдалося зняти порятунок диких тварин від повені в Приоксько-Терасному заповіднику, величезні колонії птахів і різних тварин Астраханського заповідника, байкальських нерп і соболів Баргузинського заповідника, Чаткальський заповідник у горах Тянь-Шаню і давнє місто Самарканд, прогулянку на верблюдах Каракумами і Репетекським заповідником, розплідник сайгаків і джейранів поблизу Бухари, поїздку Кавказом в пошуках зубрів, весняний шлюбний ритуал глухарів в Дарвінському заповіднику, стадо вівцебиків у арктичній тундрі на Таймирі, заповідник Асканія-Нова в українському степу та багато іншого. Цей фільм демонструвався першим каналом телебачення СРСР у 1986–1988 роках. Згодом, у 1986 році, про свою подорож у СРСР Даррел написав книгу «Даррелл в Росії». Цікаво, що до сьогодні ця книга офіційно не  перекладена російською.

Кадр із фільму про острів Джерсі Українською мовою перекладено лише повість «Моя сім’я та інші звірі», яку опубліковано 1989 року в  видавництві «Веселка» та 2010 у видавництві «Навчальна книга – Богдан». Автор перекладу Людмила Гончар. Російською можна прочитатаи майже всі твори Д. М. Даррела, ну, і звичайно, англійською.

Книга видавництва "Навчальна книга- Богдан"

Читать полностью: http://h.ua/story/359589/#ixzz219enQQcr

та зрештою, давно це було, і не правда...

Хоча єдине, що є достоту правдою, що режисер Марлен Хуциев - єдиний у своєму роді митець у світовому кіно, фільми котрого важко порівняти з фільмами будь-кого іншого. Не хочу виглядати велемовною, та Марлен Хуциев не схожий ні на кого із своїх сучасників, та й послідовників, не кажучи вже про попередників...

Так, нещодавно я знову подивилася свій улюблений фільм "Июльский дождь", що пройшов свого часу другим екраном, і залишився лише в спогадах естетів.

Але такого фільму, як Июльский дождь, не зняв у світі жоден режисер. Тільки Марлен Хуциєв може так майстерно ввести героя ігрового фільму в документальну реальність... Наситити ігровий кадр реальними атрибутами, внести тонку ігрову ліричність (попри внутрішню жорстскість і конфліктність буденності) у документальні, по суті, зйомки. Щось подібне творив Дзига Вертов у документальному кіно. Там було все навпаки: постановочні кадри у документальній розповіді.

Хуциєв - це режисер, що стоїть за межами звичайного кіно, але його фільми напрочуд кінематографічні.