Я прошу тебя, не молчи…

Разорви тишину, закричи.

И раскрытые двери души

Ты молчаньем закрыть не спеши.

Не умею я мысли читать…

А давай, будем вместе молчать?

И в рулетку с судьбой поиграем?

Только оба мы в ней проиграем.

Слово может безжально убить.

Может душу оно исцелить.

Только нету страшней наказанья,

 Чем теряться в догадках молчанья…

Отпускаю, тебя отпускаю… Свои руки бросаю у пропасти… Забываю, тебя забываю, И парю лишь в своей невесомости… Боль потерь и всей жизни уроки, Не нужны мне, я разлюбила! Руки пишут туманные строки, Лишь сама мнимый мир погубила… Уходи, но прошу, не зови за собой. Я устала идти лишь одною тропой, Я устала искать оправдания, Я забылась в своих обещаниях… Я другая, намного опаснее! Я палач, я и жертва участия… Ты и воздух, и пропасть пропащая, Хоть познала с тобой я и счастие…                                                                            © Каролиша

Розквітають вишневі сади,

І весна вже прямує до літа.

На світанку мене розбуди,

Бо я хочу схід сонця зустріти.

Ти до себе мене пригорни,

Й не кажи зараз,прошу,нічого.

Тільки ніжно у очі мої зазирни,

Віднайди в них зорю ранкову.

Ще багато доріг ми пройдЕмо,

Буде безліч світанків рожевих.

Та у свОїх серцях збережемо

Ми назАвжди цей цвіт вишневий.

Хіба ж можливо так любити,

Щоби піти й не озирнутись?

Назавжди з серця відпустити,

Але ніколи не змогти забути.

 

Хіба ж можливо так любити,

Щоб щастя іншому віддати?

І свої мрії вщент розбити,

А нових навіть не шукати.

 

Хіба ж можливо так любити,

Щоби ні слова не сказати?

Лиш мовчки в очі подивитись,

І в одну мить минулим стати.

 

Хіба ж можливо так любити,

Щоб свою біль від всіх сховати?

Й себе по краплі розчинити

У тій,яку потрібно вже втрачати.

 

Хіба ж можливо так любити,

Щоб її снів не турбувати?

І в світі іншому без неї жити,

Але нікого в світ цей не впускати.

 

Хіба ж можливо так любити,

Щоб через довгих десять років

Цей погляд стомлений зустріти,

Й спіймати в ньому блиск раптовий.

 

Хіба ж можливо так любити,

Щоб,як тоді,ні слова не сказати…

Тільки до серця міцно притулити,

І вже ніколи більш не відпускати.

 

Море і хвилі, хвилі і море.

Вітер співає під звуки трембіти.

Сонце заходить за синії хмари.

Смуток у серці. Дейого діти?!

Зорі на небі, небо у зорях.

Темінь сховати хоче страждання.

Сльози застигли в печальному горі.

Та приховати не можна бажання.

Ранок. Світає. Сонце здіймає

промінь в обличчі. Вітер шумить.

Новий єтап у житті підіймає.

Радість надії. Та серце щемить.

Листя падає на землю

свіже і зелене.

А в душі цвіте кохання

сильне і таємне.

Чарівна моя троянда,

квітко смутно мила,

скільки в собі аромату

принесла на крилах!

Як метелик той журливий

бережи ти квітку.

Хоч в душі такий зрадливий

дощ іде, як влітку.

Страх проймає моє серце,

сполохне іскрою.

Дощ проходить, встане сонце.

Я піду з тобою.

Где-то на небе горит моя звезда,

И дарит часть своего света людям.

Она живёт, ну, впрочем как и я.

Лишь ночью дарит всем свои этюды.

Лишь ночью светит, так, как никогда,

мир озаряет красотой вселенской,

В ней есть огонь, в котором жизнь моя,

И он живет пока во мне бьет сердце.