Казка про любов

Коли ще Бог творив цей білий світ,
Навчив зорю родити Він зорю,
Навчив Він квітку народити квітку
І дерево навчив родити дерево,
Усе живе продовжувало рід.
І Бог послав мужчину й жінку в поле,
Мужчина був Адам, а жінка - Єва,
І Бог навчив їх будувати хату,
Мужчині дав лопату Бог у руки,
А жінці дав Він мірочку зерна.

Живіте і продовжуйте свій рід,
А я піду собі по господарству.
Прийду десь через рік аж - подивлюсь,
До чого ви догосподарювались.

Ось рік минув. Бог - на поріг.
І бачить Бог: Адам і Єва дивляться на сонце,
Та сонця більше в карих і в блакитних.
В ті миті дивні, коли очі
їх зустрічались і не мали сили
Одне від одного на мить відстати,
Бог бачив там, в очах,
Якусь незнану силу,
Красу для Нього ще не осягненну.
Краса була прекрасніша від неба,
Краса була красивіша від сонця
І від пшеничної красивої землі -
Прекрасніша, чарівніша за все,
Що вже зліпив і змайстрував Господь.

Як же це так?
Створив я твердь земну,
Зліпив людину з глини,
Вдихнув життя у неї,
Але не міг, не зміг створити
Краси такої дивної?
Звідкіль така краса?
І що воно таке - краса?

Краса - це любов!

Навчи мене любити, чоловіче.

Мужчина не відчув Святого доторку
Всесильної Господньої десниці -
Він в сонце Євине дивився.

Ах так, людино!
Значить, ти не хочеш
Навчить мене любові?
Старій з цієї миті!
Тож перетворюйся в руїну,
А я прийду
Десь літ за п'ятдесят
І подивлюсь,
Що лишиться в очах твоїх, людино.

І Бог прийшов десь літ за п'ятдесят.
Під хатою на призьбі
Сидять бабуся з дідусем
І дивляться то на ясний світанок,
То в очі одне одному.
Т Бог в очах побачив,
Таку красу побачив Бог
В очах і чоловічих, і жіночих,
Величнішу, ніж досі в них горіла,
Могутнішу, ніж досі в них палала.
Побачив не лише Любов,
А й Вірність запримітив,
І Бог розгнівався,
Аж руки задрижали.

Так мало тобі старості, людино?
То помирай же, помирай у муках,
Ставай землею,
Прахом стань і тліном.
А я принду невдовзі и подивлюсь,
У що переросте твоє кохання.

Три літа проминуло -
Знову Бог прийшов з архангелом.
І бачить Бог:
Сидить дідусь біленький
Над невеличким горбиком могили.
І бачить Бог:
Смутні в людини очі,
Та в них палає жаром
Ще, ще могутніша
І dже неосягненна
Краса людська -
Така страшна для Бога.
Не тільки там Любов,
Не тільки Вірність,
А й Пам'ять серця Бог побачив...

Найбільше диво світу – це Любов!
Нема нужденнішої на землі людини,
Яка нікого у житті не любить.