Подорож додому

Вітаю усіх... Час плине, люди змінюються... Хоча не завжди й не за будь-яких обставин. Деякі життєві пригоди здаються або ж подібними, або ж неймовірно ірраціональними... Що ж, сподіваюся, що ця оповідка викличе у Вас гарний настрій та дозволить хоча б трішки відволіктися від повсякдення. 

Приємного читання!

© Don Roble, 2000-03

Тім:

 - Рушайте... Але... Рушайте лишень якщо ви люди мужні. Вхід до цієї печери охороняє істота лиха, настільки  жорстока, що жодна людина, котра боролася з нею, не лишилася серед живих.

 Кістки не менш аніж п'ятдесяти чоловіків лежать розкидані у його лігві.

 Так, мужні лицарі, якщо

ви маєте сумніви щодо Вашої сміливості й вашої сили, не йдіть далі, сама смерть чекає на усіх вас зі страхітливими, великими, загостреними зубами.

Король Артур:

 - Що за ексцентричний виступ.

Як на мене, доволі промовистий скетч з шоу Монті Пайтона. Чимало людей, чимало справ. Усі ми робимо щось, що в подальшому тією чи іншою мірою відобразиться у житті, самій долі. Чи є тут закономірності, чи є тут втілення ідеалу... Хто знає... Певно, відповідь в кожного буде своя.

За цей цікавий малюнок та можливість його використання при оформленні замітки хочу висловити вдячність його автору, а за тим й застільникові Круглого столу (4s) bigO914.

• Цікаві сторінки лицарської історії!: 88%, 23 голоса
• Невже й селян зачаклували!?: 8%, 2 голоса
• Ну й що з цього усього?: 4%, 1 голос

Польовий табір війська короля Асґруба

       Двічі переступивши через одну й ту ж річку, навряд чи зможеш осягнути її глибини... Чергове прислів’я, котре здавалося для когось джерелом мудрості. Кана не збиралася шукати аж настільки вузьких річок, аби спеціально перевірити правильність написаного. Підійшовши до найближчого солдата, вона наказала йому верхи проїхати кілька миль уздовж лісу та оглянути місцевість, намагаючись не потрапити до супротивника як трофей.

       Війна точилася вже більше року. Король Асґруб об’єднався з терландськими князівствами задля того, щоб покращити захист свого королівства. Це давало також можливість за рахунок чужих військ скорочувати кількість кочівників, хоча й доводилося надавати союзникам припаси та забезпечувати в разі потреби різним військовим приладдям, котре не завжди було для королівства таким вже й надлишковим. Але цього разу чимало степовиків змогли пробитися через поріділі об’єднані війська на південь від королівства й дуже швидко наближалися до його кордонів. Важкоозброєна королівська кіннота поступалась у швидкості дещо маневровішому степовому вояцтву. Це дозволяло останньому робити вдалі вилазки та захоплювати здобич, але при поверненні було доволі важко втекти вже з награбованим від значно краще озброєних воїнів у гарних обладунках.

       Кана вирішила зачекати у полі неподалік від прикордонного містечка. Віддалік було видно побачити ліси, якими в разі небезпеки можна було б скористатися як додатковим захистом, аби розпорошити не звиклі до подібного сили степовиків.

       Близько півночі повернувся розвідник. Підійшовши до Кани, він повідомив, що помітив ворога на доволі значній відстані від табору. Як і очікувалося, він просувався вздовж лісу, й зупинився на ночівлю на височині неподалік від основного шляху.

       Призначення капітаном гвардії у підсумку обернулося для „Кана Кудо” більшим тягарем, ніж роки, проведені під керівництвом її попередника, оскільки після смерті ще кількох нобілів зі складу військової ради довелося на належному рівні допомагати в розробці подальших бойових дій. Також сама посада „зобов’язувала”.

Місяць потому

       Кана спостерігала страшні наслідки вчорашньої пиятики в своїх керівників та інших нобілів, яким довелося святкувати нещодавню перемогу неподалік стін міста, куди через недбалість командира одного із загонів таки спромоглися дістатися „завойовники”. Карати кого-небудь, як і милувати, просто не довелося через звичайну відсутність придатних для цього осіб серед присутніх переможців, які були дуже вдоволені продовженню свого перебування на цьому світі ще на деякий час, залежно від подальших обставин. Вона недбало перехиляла келих, але за старою звичкою, не мала схильності до споживання його вмісту... Це не раз дозволяло їй дещо швидше орієнтуватися в ситуації й діяти розумніше, аніж чимало її „колег”. Останні подекуди розплачувалися за свою надмірну веселість значно дорожче, ніж це вартувало.

       Чудово продумана оборона тоді виявилася не дуже ефективною через зухвальство славної пам’яті Конрада, котрому заманулося розташувати більшу частину свого загону не в селищі, котре перед тим мали належно укріпити, а в містечку на північ від нього. У підсумку, частина міщан, яка досі була залучена до жвавої торгівлі зі степовиками (подекуди укладаючи навіть шлюби), цілком спокійно поставилася до можливості проведення „дня відкритих дверей”, котрий мав доволі сумнівні наслідки для новоприбулих військових. Це стало гарною підставою для виникнення кількох легенд та навіть однієї балади.

       Гвардія, яка у своїй більшості перебувала поруч із загоном короля, через порівняно кращі бойові навички, терміново відступила аби „захистити” Хойтен. Натомість, усе вирішила швидкість... Яка компенсувалася дисциплінованістю підлеглих Кани. „Степове воїнство” вирішило дещо перепочити та скористатися запасами „славетного” прикордонного містечка. Деякий час поспостерігавши за тим, що відбувалося, гвардія вдалася до нічного нападу. Ті, хто не встигли сховатися, навряд чи мали право в чомусь звинувачувати Кану.

       За заслуги перед королем... А саме, за вчасні та доречні дії під час здобуття захопленого міста, Кану було нагороджено тим самим містом, а також кількома прилеглими селищами. На додачу король щедрою рукою відрахував їй десять золотих злитків з особистого запасу. Задля підвищення бойового духу гвардії до знамена було додано спеціальну стрічку із вишитими золотом словами короля з приводу здобутків та подальших перемог.

Два роки потому

       Кількість королівських військ швидко скорочувалася... Так само, як і запаси скарбниці. Кілька замахів на життя Кани не мали бажаних наслідків для тих, хто на подібне наважився. Натомість сама вона, як і личило важливому військовому діячу, спромоглася розкрити змову проти себе та короля. Асґруб, як і личило його високому сану, поставився до цього з належною увагою. Натомість деякі родинні стосунки відіграли свою роль, і повною мірою змовників не було „залучено до заходів щодо виправлення” (як мало б бути згідно з тогочасними звичаями, закріпленими на найвищому державному рівні). „Капітану гвардії” лишалося тільки сподіватися на сприятливіший перебіг подій.

       Як уже стало зрозумілим, не зважаючи на успіхи Кани як керівника значного військового підрозділу, в цілому для королівства все складалося не найкращим чином. Зменшення кількості військових призводило до скорочення гарнізонів, що своєю чергою полегшувало досягнення мети стрімким степовим нападникам.

       Щедрість короля з часом лише міліла й міліла. Служба не викликала вже тих цікавості й захвату, які змусили Кану потрапити до столиці королівства, а надалі й погодитися на доволі високу посаду.

Останній рік перебування Кани на службі

       Вже кілька днів точилися запеклі бої у степовому прикордонні. Відповідні звістки зі значною ретельністю отримувалися завдяки „Королівській пташиній службі”. Разом з тим, в оточенні короля з’являлося усе більше тих, хто прагнули потрапити на службу до „поживніших місць”. Раз по раз чутки про безпідставні наклепи передавали їй друзі. Усе свідчило про те, що згодом „капітаном гвардії” мали призначити одного високородного барона, котрому пощастило бути одним з віддалених нащадків прапрадіда короля Асґруба, чим додатково засвідчувалася його вірність короні.

Повернення додому

       Кана озирнулася. Двічі оглянула свій загін і наказала вирушати. Степ вабив своєю непередбачуваністю, а також відчуттям свободи, яке давав простір. З королівством її вже майже нічого не пов’язувало. Відпустка, про яку вона попрохала, аби навідатися до належного їй міста, виглядала цілком доречною, а тому особливих заперечень не викликала. Приготування до від’їзду таємно здійснювалися вірними слугами вже кілька тижнів, також не викликавши ні в кого особливої цікавості. Золото загорнули в солому, попередньо вклавши в спеціально оброблені дерев’яні колоди. Деякі цінні речі, котрі Кана вирішила теж забрати додому, загорнули в шмаття й прикрили різноманітним крамом, видаючи себе за збіднілих купців, які взялися за ризиковану справу спільним коштом.

       Надалі їхній шлях пролягав на схід, зміївся й огинав різні непрохідні землі. Випадкові розбійники при вигляді доволі сильного загону з більш як сотні людей намагалися себе не дуже сильно виявляти (до нього входили як слуги, так і деякі наближені друзі, які вирішили, що їхня надмірна відданість короні може зашкодити власному подальшому існуванню поміж живих людей). Країна Кани потребувала досвідчених та мужніх людей задля власного розвитку. Кілька місяців шляху мали принести нові буденні турботи.

       Навряд чи король Асґруб дуже засмутився б, дізнавшись про зникнення кількох придворних осіб, яким доводилося сплачувати надмірні, як на його теперішню думку, кошти. Окрім того, він і сам планував у разі потреби вдатися до жорсткіших заходів.

З попередньою частиною Ви можете ознайомитися переглянувши оповідку "Королівська гвардія: просування по службі".

P.S. хочу висловити також вдячність за допомогу при редагуванні цієї оповідки шановній пані Ananser.

• Дуже сподобалося оповідання...: 65%, 13 голосов
• Можна б і це почитати...: 25%, 5 голосов
• Та ні до чого це...: 10%, 2 голоса

Дякую за малюнок шановній DORREN31

Королівський палац. Ранок.

       Вже близько пів години як Кана очікувала в передпокої поруч з кабінетом короля. Капітан Хільбрад, який відповідав за приготування міста до оборонних боїв, брав участь у нараді й подекуди можна було почути невдоволені вигуки Його Королівської Милості, що супроводжувалися тишою, яка лише підкреслювала непримиренність короля при відстоюванні державних інтересів… Принаймні, під час спілкування з підлеглими.

       Кану було зараховано до гвардії як особистого ад’ютанта капітана на ім’я Кан Кудо. Обмундирування, а також спеціально пошита форма робили її вигляд цілком прийнятним для будь-якого офіцера й не привертали лишньої уваги до зовнішності. Фактично вона виконувала обов’язки особистого секретаря, подекуди супроводжуючи свого начальника під час офіційних заходів та займаючись тими ж документами, які доводилося подавати "вищим керівникам". Особиста зброя також мала бути при ній як через військовий стан, так і зважаючи на зобов’язання завжди в разі потреби надавати належну допомогу під час нападів на свого начальника. Втім, останні траплялися украй рідко. Цього разу державні справи потребували особливої ретельності у зв’язку з деякою нагальністю.

       Через розрізненість королівських військ доволі значному загону "степових воїнів" вдалося доволі швидко наблизитися трохи чи не до самої столиці. Захопити місто навряд вдалося б такому порівняно незначному як для потужної облоги загону. Але разом з тим навіть ці "степові шибайголови" могли добряче подряпати міські стіни за відсутності належної уваги. Каменемети потребували як наявності каменів для метання, так і різних деталей, які при вининенні нагальної потреби слід було б замінити. Звичним для подібних заходів було гостинне приготування "смоляних відварів" аби упрілі з дороги гості не встигали швидко охолонути й не мали через такий недогляд господарів проблем зі здоров’ям.

Дві години потому

       Нарада успішно закінчилася досягненням згоди короля зі скарбником та майордомом, які безпосередньо відповідали за постачання усього необхідного для потреб війська. Витрати передбачалися хоч і не дуже значні, але останнім часом скарбниця переживала не найкращі часи. Потреба у поповненні різних запасів була ж нагальною.

       Капітан Хільбрад попрямуваав до власного будинку аби дещо поміркувати на самоті й посмакувати чудової баранячої печені, яку саме повинен був приготувати його кухар. Метушня на міських вулицях, що її спричинило наближення "супустатів", продовжувала вирувати. Селяни з околиць збиралися до міста аби часом не мати яких неприємностей зі своїми "потенційними майже новими господарями". "Нобілі", поміж тим, намагалися усе найцінніше потайки переправити до таємних схванок аби убезпечитися від можливих несподіванок. Вояки намагали швидше підтягувати різне громіздке приладдя та озброєння до міських стін. На фоні цього спокій капітана Хільбрада був ще одним свідченням незламності його натури, як і вимогливості до підлеглих йому вояків. Згадана обставина не завжди викликала ентузіазм під час розмов з останніми. За відсутності Хільбрада керівництво здійснював його близький родич Осґрад, якому пощастило поріднитися з начальником через деякі випадкові обставини у вигляді незбагненної примхи пані Айцен. Остання ж з самого початку доводилася сестрою вельмишановного капітана. Це теж зрідка викликало нарікання вояцтва через тимчасові "напади прискіпливості" пана Осґрада які, згідно з пануючим серед цих доблесних мужів повір’ям, приписувалися норовливості його дружини.

       Кана передавши згорток з паперами вояку, котрий супроводжував їх з начальником, попрямувала до шинка аби послухати теревені про останні події та поспілкуватися зі своїми знайомими по службі. Разом з тим тут можна було поживитися чудовою смаженою телятиною, яку саме обертали на вертелі двоє молодих помічників кухаря. Запахи, які панували тут, викликали незбагненне прагнення неодмінно чогось скуштувати. Але, як відомо, найкращою приправою до їжі є голод, а цієї чесноти у вояків доволі часто буває удосталь.  

                                       Два місяці потому

       Опісля вдалого відбиття зазіхань "степових телепнів" на стіни столиці короля Асґруба вище керівництво вирішило й надалі розвивати цей успіх. Загони васалів також залучили до участі в кампанії, хоча останні й чинили запеклий спротив прийняттю такого рішення як через потребу самим ризикувати власним життям (або своїх нащадків), так і через неспроможність (що бувало доволі часто) сплатити відповідний внесок  до скарбниці задля можливості спокійно займатися власними вагомими справами задля блага короля удома. Про бажання слуг або ж звичайних селян щодо вступу до війська запитувати було не прийнято.

       Наступ розгортався просто чудово. Будь-який спротив ворога придушувався, захоплене ним майно забиралося до власного обозу, як, подекуди, й полонені з їхніми "степовими скарбами". Ніщо не віщувало небезпеки, але у підсумку королівське військо було змушене продовжувати наступ у горах на південному заході королівства. Не призвичаєним до подібного коням було важко пересуватися по вузеньких звивистих стежичках, які подекуди тонули в тумані. Людям також значні підйоми давалися важко. Відступ степовиків саме сюди також викликав чимало питань… У підсумку неочікуваний напад ворога при переході через глибоку долину мав украй погані наслідки.

       Кілька сотень ворогів затисли воїнів короля й швидко розбили авангард, якому було важко захищатися на подібній місцевості. Королівський почт намагався прикрити "ЙКМ" від стріл та списів. Гвардійці у цей час їхали дещо позаду. Натомість, їхній капітан разом з лейтенантом Осґрадом саме перебували поруч з королем та обговорюючи подальші дії. Обидва впали пронизаними стрілами вже після перших пострілів. Їм вдалося прикрити короля й це дозволило йому продовжити власний час правління на декілька повчальних для подальших поколінь років.

       Кані вдалося одразу ж зорієнтуватися. Кілька її наказів було швидко виконано. Гвардійці оточили короля не даючи ворогу можливості підсткупитися до нього ближче. Це дозволило королю відступити.

       Зважаючи на успішність дій Кани за складних обставин й загибель начальника гвардії, Його Королівська Милість вирішили тимчасово призначити капітаном саме "цього вояка". Особливо витрачати час на роздуми не доводилося через ту обставину, що власне військо короля зазнало значних втрат. Надалі йшла мова тільки про повернення.

       Король вручив Кані у присутності загону гвардійців грамоту про призначення на посаду. Врочистості за цих обставин видавалися просто недоречними. Кілька вітальних слів, напутні побажання… Необхідно було рухатися далі.

       Відзначення Дня Народження короля вилилося у гучне святкування з великою кількістю випивки, найрізноманітніших заходів та розваг. З цієї нагоди гвардійці отримали кілька днів відпочинку й могли витрачати час за власними смаками та уподобаннями. Це лише підкріплювало їхнє прагнення служити якомога вірніше задля звеличення "ЙКМ".

       Кана вирішила просто прогулятися місто спостерігаючи за людьми, які проходили повз неї у святковому вбранні. Тільки зараз їй вдалося детальніше роздивитися будівлі навколо головної площі міста, яка вражали розмірами та висотою. Шинок тулився неподалік та видавася не зовсім відповіднимцьому місцю як своїми обрисами, так і призначенням… Хоча, їсти завжди потрібно задля підтримання власних сил та прагнення до перемоги… Задля слави "ЙКМ".

• Успішна кар'єра потребує належного підходу...: 89%, 17 голосов
• Можна добитися успіху й без зусиль...: 5%, 1 голос
• Пощастило їй просто...: 5%, 1 голос

       Кана озирнулася... Місто видавалося безлюдним, зважаючи на пізню годину, але ще можна було почути глоси чоловіків, яких саме намагалися витурити (хоча і в доволі чемній формі) з шинку, розташованого при головній площі міста. Наближався час, коли крокувати вулицями міста мали право лише солдати варти та порівняно нечисленні представники місцевої знаті. Заможність дає деякі переваги... А втім...

       ...Незадовго до цього масштабні бойові дії на півдні країни, коли навалу племен "степової спілки" насилу вдалося втримати, коштував життя не тільки представникам простолюду, але й багатьом "нобілям", які очолювали військові загони. Разом з тим примара перемоги була доволі невиразною і гостро стояла потреба поповнення війська. Населення, як йому і належить, не спішило зростати. Натомість королю Асґрубу довелося, згідно з реаліями часу, вдатися до щедрот своєї скарбниці, яка за несприятливих обставин могла відкритися вже зовсм не для тих, до кого він мав прихильність.

       Двоє чоловіків, заточуючись, вийшли з шинка. Долинув грубий тренований голос:

- Послухай, Хільбраде, а чому це в тебе плащ пропалено у стількох місцях?

- Розумієш, то на мене якось дмухнув червоний дракон!

- І з чого б то ти поліз до червоного!?

- Та в мене ж вистачає розуму аби не смикати за хвоста кам'яного!

       Почувся гучний регіт. А втім, за цими двома спостерігала не тільки Кана, але й кілька чоловіків, які стояли на іншому боці площі неподалік від собору. Їх не можна було як слід роздивитися через накидки з доволі грубої тканини та каптури, які закривали обличчя та робили дещо схожими на примар. Кана, призвичаєна до темряви, могла більш-менш виразно роздивитися подібні деталі. Сам ж вона загорнулася у дорожній плащ зі шкіряними смугами для додаткової міцності й підкладкоя, яка дозволяла у разі потреби використовувати його замість ковдри.

       Кана наблизилася до будівлі зі стрімчастими шпилями, й притулившись спиною до стіни, почала поглядати як на одних, так і на інших. За кілька хвилин Хільбрад та його компаньйон порівнялися з дивними постатями.Почувся брязкіт заліза й у темряві щось зблиснуло. Це не віщувало нічого доброго й Кана підбігла до людей. Відвідувачі шинку саме намагалися витягти свою зброю з піхов. Натомість їй вдалося відразу ж завдати гарного удару, від якого один з нападників осів на землю. Чоловіки, не зважаючи на доволі вдалі (та витратні) відвідини "громадського закладу", порвіняно добре трималися та відбивали удари. Нова комбінація дівчини виявилася не менш успішною і ще одна "примара" впала у куряву. Двоє інших "осіб у каптурах", швидко зорієнткувавшись, кинулися до найближчого провулка, звідки вони явно розраховували потрапити до "грабіжницьких вулиць".

       Останні залишки хмелю у голові Хільбрада ще вирували, коли він поглянув на того, хто так несподівано втрутився у бійку. Доволі гнучка постать, яка разом з тим явно мала досвід у володінні зброєю, до того ж, не найгірший. Але темрява все одно не була такою вже "прозорою", оскільки місяць вже встиг сховатися за хмарами.

       Кана вирішила не ускладнювати собі життя можливою зустріччю з вартовими, які саме мали патрулювати вулиці, й запропонувала "шановним лицарям" пройтися цієї пори вулицями чудового міста. Зважаючи на останні події, чоловікам лишалося тільки погодитися. Освітлення на вулицях фактично не було й тільки де-не-де промінь падав зі шпарини у якомусь вікні.

       Казарми королівської гвардії розташовувалися за кілька кварталів від площі й шлях був знайомим трохи чи не кожному солдату. Поруч знаходився порівняно невеликий, але ошатний на вигляд, будиник начальника, де він і жив. Разом з тим кімнат та "господарських приміщень" у ньому було вдосталь. Перед входом стояли на варті двоє воїнів, які віддали честь, побачивши наближення "керівництва". Одного з них одразуж відрядили до казарм аби звідти направили когось на "місце інциденту". Іншого ж відіслали до того-таки шинка по пляшку найкращого вина, як тільки можна було  у ньму знайти (оскільки саме тут зазвичай відбувалися пишні святкування перемог і шановні "пани офіцери" не скупилися при нагоді заплатии відповідні кошти за належну "якість").

       Тільки вже у вітальні, сівши з гостями у крісла перед каміном, Хільбраду вдалося належним чином роздивитися дивного воїна, який так вдало трапився їм у нагоді. Ним виявилася приємн на вигляд моложава жінка, зовнішній вигляд якої свідчив про тривалі тренування та навіть... Наявність відповідного досвіду.

       Некваплива розмова зав'язалася у поважному тоні. Кана розповіла, що належить до воїнського роду з країни, яка знаходиться на схід від володінь короля Асґруба. Разом з тим її цікавили інші держави, а також було значне баження опанувати щось нове та незвичне, удосконаливши свої навички володіння зброєю. Не зважаючи на значний подив від того, що розповіла співрозмовниця, Хільбрад запропонував їй свою допомогу аби підкреслити свою вдячність. Кана ж одразу попрохала аби її зарахували до війська Його Короівської Милості. Це вже не дуже здивувало капітана. Він відзначив, що війна забирає чимало людей, а навіть з-поміж тих, хто є наближеним до короля. Що ж до умов зарахування до гвардії, то відповідні списки особисто затверджує "Й.К.М." і для цього зацікавлена особа повинна мати доволі високу підготовку (якнайкраще володіючи зброєю) та, що є бажаним, відзначитися якоюсь заслугою перед королем. Але, як сказав Хільбрад, порятунок життя капітана королівської гвардії вже вартий деякої уваги... Як і життя королівського майордома Ерґла.

У подальшому...

       ...Кані вдалося отримати місце у королівській гвардії, а ще за два роки вона обійняла посаду капітана... Сумуючи за доброї пам'яті капітаном Хільбрадом, який загинув захищаючи життя Його Короівської Милості у кривавій битві. Прослуживши п'ять років на цій посаді та отримавши відповідну платню, вона вирушила з почтом зі своїх слуг у східному напрямку. 

З наступною частиною Ви можете ознайомитися переглянувши оповідку "Королівська гвардія: просування по службі"

• Успішна кар'єра потребує належного підходу...: 75%, 39 голосов
• Можна добитися успіху й без зусиль...: 6%, 3 голоса
• Пощастило їй просто...: 19%, 10 голосов

Чому культура аборигенів Австралії залишається на рівні кам'яного віку? Тому, що в них неухильно дотримувалися авторських прав на інтелектуальну власність.

http://blog.i.ua/community/2146/425378/

Дякую за чудовий малюнок шановному користувачу "Адамант"

                                                                             Тільки-но зайшов

                                                                              Місяць, як сніг, який випав,

                                                                              Освітив поля

                                                                               Коло селища,

                                                                               Білим яскравим світанком

                                                                                     САКАНОЕ-НО КОРЕНОРІ

                                                                                        (початок Х століття)

ТОЙ, ХТО ПЕРЕМІГ СТРАХ

      Тадзіма-но Камі навчав Сьогуна майстерності фехтування.       Одного дня до нього прийшов охоронець Сьогуна і попросив навчити його як поводитися з шаблею. - Я за тобою уважно спостерігав, - відповів Тадзіма-но Камі, - і думаю, що ти сам майстер фехтування. Перш ніж узяти тебе до себе в учні, я прошу тебе сказати, у якого майстра ти навчався цьому мистецтву.      Охоронець відповів: -  Я ні в кого не навчався. -  Ти мене не обдуриш, - відповів вчитель. - У мене гострий погляд, і він ніколи мене не підводить.-  Не хочу суперечити Вам - відповів охоронець, - але я дійсно нічого не знаю про фехтування.      Декілька хвилин вчитель фехтував з охоронцем, потім зупинився і сказав:- Так ти кажиш, що ніколи не вчився фехтувати? Я вірю тобі на слово. Але відчуваю, що ти все ж майстер. Розкажи мені про себе.-  Ну добре. Коли я був дитиною, один самурай сказав мені, що чоловік ніколи не повинен боятися смерті. Я боровся із страхом смерті доти, поки це питання перестало мене цікавити. - Ось у чому справа! - вигукнув Тадзіма-но Камі . - Головний секрет майстерності - у звільненні від страху смерті! Такій людині тренуватися не потрібно. Ти вже майстер.

     Непросвітлений чоловік завжди сповнений занепокоєння. Він схожий на того, хто борсається у воді, не уміючи плавати. Він лякається. Тому тоне. Він прагне триматися на плаву. Тому тоне ще глибше. Аби він відкинув свій страх і дозволив собі тонути, то його тіло саме спливло б на поверхню.

 Одного дня чоловік впав у річку в той момент коли з ним трапився епілептичний напад. Прийшовши до тями, він із здивуванням виявив, що лежить на березі річки. Напад, що відкинув його у річку, також врятував йому життя, бо визволив від страху потонути... Це і є прояснення.

СМЕРТЬ ПІЛОТА-КАМІКАДЗЕ

      Кендзі був японським пілотом-камікадзе. Він готувався віддати своє життя за Батьківщину, але війна закінчилася раніше, ніж він передбачав, і в нього не виявилося можливості гідно померти. Тому пілота охопила депресія, в нього пропав усілякий інтерес до життя. Він безцільно тинявся містом, не знаючи до ладу, чим себе зайняти.       Одного дня він почув, що злочинець захопив у заручники літню жінку в її квартирі на другому поверсі. Поліція не наважувалася увірватися в квартиру, бо злочинець був озброєний і дуже небезпечний.       Кендзі увірвався до помешкання та зажадав аби злочинець відпустив жінку. Зав'язалася бійка, у якій Кендзі вдалося убити злочинця, але сам він при цьому отримав смертельні поранення. Деякий час опісля того він помер у лікарні; на його обличчі грала задоволена посмішка. Здійснилася його мрія про гідну смерть.

        Лише той може творити добро, хто перестав боятися смерті.

ВАЖКЕ НАВЧАННЯ ДЗЕН

       Мамія врешті-решт став дуже відомим майстром дзен. Але навчання давалося йому нелегко. Коли він був учнем, вчитель попросив його зобразити звук хлопка однієї долоні.       Мамія дуже старався, він постився і майже не спав, щоб лише знайти правильну відповідь. Але майстер ніколи не був задоволений. Одного дня він навіть сказав: - Ти недостатньо працюєш. Ти дуже любиш комфорт, дуже прив'язаний до всього хорошого в житті, ти навіть дуже прив'язаний до того, щоб знайти відповідь якнайскоріше. Краще б ти помер.       Наступного разу Мамія зробив перед майстром драматичний вчинок. Коли його попросили змалювати звук хлопка однієї долоні, він впав на підлогу і прикинувся мертвим. - Ну добре, - сказав майстер, - ти помер. Але як щодо бавовни однієї долоні?       Розплющивши очі, Мамія відповів: - Я не зміг знайти відповідь на це питання. Почувши це, майстер заволав від гніву: - Бовдур! Мертві не розмовляють. Забирайся звідси!

 Ти можеш не бути просвітленим, але будь хоча б послідовним!

Першоджерело: де Мелло Энтони. Когда Бог смеется. Сборник рассказов-медитаций. Перев. с англ. О. Вишмидта. - К.: "София", 2004; М.: ИД "София", 2004. - 240 с.

P.S. Аби отримти можливість оглянути малюнок у більшому розмірі, натисніть на "нік" власника. Запропоновані тут оповідки прошу розглядати як такі, що можуть бути цікавими у історичній ретроспективі та при вивченні академічного курсу філософії. Мені самому не довелося практикувати які-небудь східні методики самовдосконалення (якщо це Вас зацікавить).

P.P.S. Особисто в мене викликала інтерес загальна філософська лінія, яку тут можна простежити, тож як і завжди, я спробував підібрати музику, яка б резонувала з прочитаним... Але її прслуховування вимагає належного сприйняття.

P.P.P.S. Виконавцем композиції є Коку Нішимура (взято з його альбому "Кьотаку"). "Кьотаку" перекладається як "Дзвіночок порожнечі". Нішимура - дзенський чернець, що належить до ордена Фуке (школа Ріндзай). Ченці ордена практикують Дзен, гру на флейті "сякухаті" та бойові мистецтва. Окрім гри на флейті та медитації Коку Нішимура є також майстром китайського Кендо і Карате. Ви маєте змогу послухати композицію, зіграну на флейті довжиною 3 сяку (91 см).

• Видалося доволі змістовним та незвичним...: 93%, 26 голосов
• Ну, якось вийшло прочитати.: 7%, 2 голоса
• Не вдалося нічого до ладу осягнути. Кхм...: 0%, 0 голосов

ПИВО

      Одного разу їжачки вирішили попити пиво. Дивні бажання виникають у їжаків, але їжак — істота дика, науці  незрозуміла. Ось і творить будь-що, прикриваючись чесним ім'ям безневинного лісового звірятка. До того ж регулярно.

За першоджерела дякуємо Євгену Каменецькому та сайту http://ejik-land.ru/

Казка третя: кошмари амнестичного Їжачка

(Дякуємо за першоджерела сайту http://ejik-land.ru/).

        У наукових колах прийнято вважати, що їжачок не має ні голови, ні лапок. Цю помилку ми спробуємо розвіяти у наступному абзаці.

     Так ось, у їжачків є і голова, і лапки. Уф, розвіяли! Таким чином, їжачком може вважатися невелика одноголова тваринка на чотирьох лапках, вкрита тим, що важко взяти в руки. Але так як цей набір ознак не  завжди дозволяє відлічити їжака, наприклад, від свині, жаби або від обкакавшегося теляти, то таку класифікацію ми, вчені, відкидаємо. При більш близькому розгляді в товстих рукавицях їжачок з'являється перед дослідником у вигляді круглої істоти, яка харчується незрозуміло чим.

          При більш тривалому нагляді виявляється що їжачки харчуються яблуками та грибами, якими їм вдається зняти зі своїх голок на спині. Якщо їжачку налити на спину молока, він поїсть і молока.

      “Їжачки — хижі тваринки, - вважає відомий вчений-їжаковід Ї.Ї.Лесников. - Ледве зазівається будь-який гриб або яблуко — відразу опиниться на чіпкій спині колючого мисливця!” Це думка вченого. В дійсності все виходить трохи інакше. У пошуках прожитку їжачки тихо-мирно ходять по лісу, збирають гриби, яблука, все це наколюють на голки і несуть у норку. А ось пляшки вони не підбирають, що розповсюджена помилка. Просто багато горе-вчених приймають неголених бомжиків за їжачків.

       Підмічено, що при падінні з яблуні їжачки видають характерний для них гепаючий звук, а при спробі піднятися знов на яблуню їжачки видають серію інших, не менш характерних звуків. Голодною зимою їжачки завалюються до людини в будинок і всю зиму смокчуть молоко із блюдца. Молоко вони люблять більше за життя і від цього продукту перейняли багато корисного. Наприклад, ретельно і довго спостерігаючи за молоком, їжачки навчились згортатися. Деякі особливо хитрі тваринки забираються на зиму у ведмедячий барліг і смокчуть  ведмежі лапи.

      Природніх ворогів у їжачків немає, а із неприродних слід, як нам здається, виділити асфальтовий каток.      В разі небезпеки їжак згортається клубком, а коли небезпеки немає, він із задоволенням стає “на мостік”,  підставляючи сонечку своє ніжне рожеве черевце.

          Зазвичай їжачки ведуть себе досить миролюбно і ні на кого не нападають. Але загнаний у кут, зляканий і неголодний їжачок може проявити свою агресивність по всій підлозі. А їжачиха, яка захищає своїх їжачків, може в приступі сказу розірвати на частини крупного лося.

     До речі,  укол їжачка теж є небезпечним. Тому, повернувшись із лісу, першим ділом огляньте себе на предмет виявлення на вашому тілі їжачків. Виявивши їжачка, вийміть паразита із ранки, обробіть місце уколу йодом і обов'язково зверніться в Інститут Інфекційної Зоології за місцем проживання. Їжачок може бути носієм гепатиту-Ё!

       Існує думка, що всі їжачки дуже схожі друг на дружку. Що можна сказати з цього приводу? Так, є така думка, Але чи справедлива вона? Ось в чому питання. Давайте поміркуємо разом. Ось якщо поставити рядом двох  їжачків, то розрізнити їх важко? Важко. Але якщо взяти 100-150 їжачків, то напевно знайдеться один їжачок, який несхожий на 99-149 інших. Правда? Такі факти...      Із наукових книжок нам відомо, що всі їжачки поділяються на звичайних, морських і річних їжачків (так би  мовити “їржачків”). У деяких регіонах Росії взимку були відмічені їжачки-шатуни (катуни), які часто виходять із  лісу і нападають на фруктові і грибні ларьки. А на території Грузії мешкають їжачки, які відрізняються від наших тім, що у них не тільки на спині, а й буквально по всьому тілу ростуть густі, чорні, кучеряві голки.

       Їжачки — сови. На відзнаку, скажімо, від свиней, які жайворонки. Саме тому їжаки ведуть виключно нічний спосіб життя — казино, рулетка, піп-шоу і так далі. Багато легенд ходить і про так званого “пьяного їжачка”, але,  по-перше, їжачок не п'є. А якщо вже пощастило випити мирно згортається в клубок і сопе, а не хитається чорт його знає де, не буянить і не матюкається, як інші п'яні ссавці! 

        Між собою їжаки спілкуються за допомогою тупоту. Про нічний шлюбний тупіт їжаків ходять легенди. А нічний шлюбний шепіт їжака чутний на багато метрів! Широко розповсюджена думка, що якщо поєднати їжачка із змією, то вийде два метри колючого дроту. Це помилка! Під час такого з'єднання їжачок, як правило, пожирає свою  партнершу-змію, і ніякого дроту не виходить, а виходить ситий їжачок і більше ніж 100 г їжачого навозу. Між собою їжачки спарюються дуже рідко, тому що це дуже болісно. Рожають їжачихи ще рідше, тому що це ще болісніше. До цих пір незрозуміло, як їжаки з'являються на світ. Якщо вони  живородящі, то їжачихам треба поставити пам'ятник за життя. А з іншого боку, ніхто  не бачив їжакових яєць. Тому якщо ви раптом почуєте в лісі чийсь несамовитий крик, знайте — це їжачки злучаються з їжачками. Або народжують собі подібних. У російському фольклорі їжаки вперше згадуються на рубежі XІІІ-ХІУ—ХУ-ХУІ-ХУІІ—ХУІІІ-ХІХ століть під назвою  “колючий колобок”. До речі, російська буква «Ё» була вперше виголошена, коли людина розумна російська вперше наступила на їжака.

       І на останнє хотілося б дезавуювати ще одну помилку. Деякі учені помилково вважають, що їжаки сильно  псують повітря. Таким псевдо-дослідникам слід було б уважніше постежити за своїми колегами по лабораторії.

За першоджерела дякуємо сайтам  http://ejik-land.ru/ та skill.ru - yarry

                                                                  

ПРО ЇЖАЧКІВ

      Неправду говорять про їжачків, але вони не ображаються, тільки бурмотять собі під ніс щось незрозуміле, та переглядаються.

     А хто справді бачив їжачків в польоті, тому щастя та вдача на рік вперед, а якщо їжачок, якийу хвості летить, тобі пір'ячко зверху кине, і спіймати його ти зможеш, то клад знайдеш. Лише їжачки давно пір'ячко не кидали, народ вони торуватий та запасливий, а часи зараз сурові. Подивиться їжачок на тебе, і плечима на льоту зниже винувато — не час, мовляв, зараз.

     Є і такі, хто збирався, але не полетів — їх і штовхають. Звідси ті хто не знає і думають, що їжаки із стусана літають.

За опубліковану казку висловлюємо подяку сайту http://ejik-land.ru

 

    Думати

          Небезпечне цезаняття - думати. Почнеш один раз — і зупинитися вже не можеш, все думаєш і думаєш, роздумуєш щось, зсуваєш силою думки скелі, крадеш телепатично пиріжки й головою пухнеш, увесь такий зосереджений.Ось мавпам легше, їм думати не треба, їм потрібен смачний банан і відчуття власної гідності. Так що страшна ця справа у будь-якому випадку. У людей воно звичайно страшне, синдром, знаєте, але коли їжачки подібним "непотребством" займаються, — це вже зовсім через край. Адже і не просто ж це так, як є не просто , недобре вони думати будуть, як є недобре,тому не можна допускати, щоб одного разу...

         Одного разу їжачки забажали думати. Глобально. На увесь світ і оточуючу їх дійсність. Це бажання прийшло до них раптово, абсолютно несподівано в найзвичайнішу мить їх їжачого життя, під час звичного, щовечірнього перегляду фільму режисера Стенлі Кубріка “Космічна Одісея 2001 року”. Це дивне бажання накинулося на них, немов лев із засідки і вперше задовгі-довгі роки призвело їжачків до сум'яття. Дивне відчуття зашебуршилося під їх голками. А коли шебуршиться дивне відчуття — їжачки сидять на місці.

         Неймовірно Мудрий Вчений сидів у кріслі, закутавшись в червоний парчевий халат, і почухував лівою рукою голий волохатий живіт, зрідка роблячи ковточок міцної кави.Час від часу він нагинався вперед, приставляв око до окуляра величезного телескопа і вивчав за допомогою нього безкрайнє зоряне небо. — КХМ, — ввічливо прокашлявся хтось із вікна.

— Так-так? — Неймовірно Мудрий Вчений був досить жвавий для свого віку, і встиг сховати пляшку із коньяком настільки швидко і акуратно, що на шляху всього лише розлив каву, розбив телескоп, і впав на колекцію нецке, яку збирав протягом двадцяти років (нажаль, ці крихкі старовинні статуетки виявилися настільки чутливими до падіння на них 83-х кілограмового тіла, що жодна скульптурка не вціліла).Витрусивши із бороди скалки, вчений поправив на голові тюбетейку, і, прийнявши гідний вигляд, повторно запитав:

—  Так-так? —Коньяк у вас добрий, — повів носиком Головний Їжак, зручно вмостившись на підвіконні. — Французський.

 — Та щови, що ви! — замахав руками Вчений. —Вам здалося! Це не коньяк, це фікція.Міраж я б сказав. І не французського, а вірменського.

— Мамо, мамо, — зашепотів у травичці їжачок. — А ось ти казала, що брехати погано. А дядя бреше. І не червоніє. Тобто і мені можна?

— Дяді червоніти не треба, у нього халат червоний, — суворо сказала їжачиха.

— А-а-а...- розчаровано протягнув їжачок і, чхнувши, згорнувся у клубок.

             Вчений намагався зробити великий ковток з пляшки. їжачки, що розмовляють, його нервували. Рука пройшла наскрізь — коньяк явно прагнув звести свій стан до міражу. Неймовірно Мудрий Вчений зітхнув.

 — І що вам потрібно? — приречено запитав він.

— Думати, —впевнено відповів Головний Їжак.

— Тобто? — не зрозумів Вчений.

— Глобально, — Їжак гордо випростався.

 — Слухай, а навіщо вам це? — приречено запитав Неймовірно Мудрий Вчений.

— Треба, — ухильно відповів Головний Їжак, і трава під вікном ухильно зашепотіла йому вслід багатоголосо:

— Треба...Треба... Треба...

— То як — думати? — наполегливо перепитав Головний.

— Ви знаєте, — Вчений потер перенісся, явно приймаючи якесь неймовірно важке, майже непід'ємне рішення. — Навіть не знаю, що і сказати... Бачте, я колись вмів думати. Вмів. Але це було давно, в молодості. А тепер — забув. Чесно. Вивибачте... Але я пригадаю! Я обов'язково прига... Але на підвіконні вже нікого не було. Лише гілки дерев та густа трава тихо шелестіли під ледве відчутним подихом вітру.

   }}}{{{  

         Десь далеко-далеко,на самому краю світу, в жовтому, вигорілому під сонцем степу, граціозно мчали їжачки. Їх біг був безшумний, а місяць освітлював дорогу. Їжачки намагалися думати. Як уміли. Без підказки. Самостійно.

   }}}{{{  

         ... І лише Тридцятьдругий праворуч гнав із голови будь-які думки. Він, як завжди, був проти.

Висловлюємо подяку за цю чудову казку Євгену Каменецькому  та сайту  http://ejik-land.ru/ .

Все буде добре

           Одного разу їжачки вирішили, що все буде добре. Як ця думка прокралася в їх підступні, засіяні колючками голови — я не знаю. Але до добра це не доведе. Я вам кажу, як головний їжачковод світу. Погано це закінчиться. Тому що їжачок — істота хитра, зла і безжалісна. А те, що він добрим прикидається — так це для того щоб всіх обдурити. Тому ви як хочете, а я краще сховаюсь. Під стіл. Тому що якщо їжачки вирішили, що все буде добре, то...

          Двері вибили тараном. Уламки їх, замислено повисівши у повітрі 2 й 76 сотих секунди, ляпнулися на підлогу та причаїлися.

- Доброго дня, - ввічливо сказав Головний Їжак і бочком протиснувся в отвір. За ним акуратно, переступаючи через фрагменти дверей та намагаючись не гриміти численними музичними інструментами, пробралася уся зграя.

- Фея, яка застигла у позі статуї “Кухарка керує державою”, впустила на підлогу черпачка. Той, дзенькнувши, покотився під ліжко. І всім відразу стало незручно.

- Вибачне, - буркнув Головний Їжак. - Ми ненадовго. І з дверима якось незручно вийшло.

- И-и-и, - фея намагалась щось сказати, але, на жаль,загубила всі слова — вони стрімко розбіглися по кутках і тепер нахабно та безпринципно показували звідти язика.

- Абсолютно вірно,- судормно глитнувши, Їжачок лапкою змахнув піт. - Ми теж так вважаємо, вірно, хлопці? - різко обернувся він до зграї, і всі крім тридцять другого їжачка праворуч, дружно кивнули.

- Я не згодний, - гордовито пискнув він.

- З чим? - суворо запитав Головний Їжак.

- З “И-и-и”, -шмигнув носиком Тридцять другий праворуч. - Якось непереконливо прозвучало.

- И-и-и, - ще раз промукала фея.

- Ось, бачите! Що я казав! - застрибав Тридцять другий. - Я ж...

- Так, - замислено хмикнув Головний Їжак. - В чомусь ти правий. Винесіть його.

- Правду не задушиш! - прохрипів, вириваючись,Тридцять другий праворуч. - Ваше “И-и-и”- не “ИИИ”!

- Ну й Господь з ним, - Головний Їжак полегшено витер лоба хустинкою. - Нехай не “ИИИ”. То про що це ми? А, ось! Ми бажаємо, щоб усім було добре!

- ЩО-О-О?!!! - закричала фея. - Добре? Всім?!!! Очманіли?! Та хто ви такі? Та ви...

- Ми їжачки,- гордо задрав мордочку Головний Їжак. 

- Ми — зграя.

- Ось-ось, бачите! Що я казав! - застрибав Тридцять другий. Я ж...

- Зграя їжачків, - приречено зітхнула фея. - А всі кажуть, що слони рожеві. Брехня! Ні, треба менше пити, - і взявши тремтячою рукою розчинну каву, вона висипала її всю до рота, а відтак, залила усе окропом із чайника. Очі у феї старанно полізли на лоба. А їжачки — залишились.

- Ми не слони, ми— їжачки, - впевнено вимовив Головний.

          Фея засмучено плюнула на підлогу.

- Мамо, а ти казала, що плюватися погано, а тьотя... - голосно і люто зашепотів невідомий маленький їжачок.

- Тьотя — дурна, - безапеляційно заявила його мати і про всяк випадок дала дитинчаті по потилиці.Головний Їжак збентежено кашлянув. У рядах зграї, що було піддалася бродінню, знов запанував лад.

- Вам чого? - приречено поцікавилася фея.

- Нам — щоб все було добре, - впевнено сказав Головний.

- Навіщо? -здивувалась фея.

- Треба! -ухильно відповів Їжак.

- Так не буває — щоб все добре! - буркнула фея.

- Не буває? - розчаровано перепитав Головний Їжак.

- Зуб даю! - щиро відповіла фея.

- Тоді звиняйте,-Їжак акуратно надів на голову ківер. Зграя підтягнулася, і, взявши в лапки музичні інструменти, вишикувалася в колону.

- До побачення, - і Головний Їжак, махнувши жезлом тамбурмажору, вийшов із кімнати. За ним, стройовим кроком, в ногу, рушив їжачковий оркестр.

        Музика стихла в далині. Всі пішли. А фея... Фея лишилася. Вона стояла у дверях і дивилася їжачкам услід. І чомусь, з якоїсь дивної та незрозумілої причини, їй видавалося,що вони їй не повірили.

         Їжачки йшли рівно, повільно й урочисто. Вони грали марші, танго, вальс, народні пісні. Одна мелодія змінювала іншу, від полонезу до польки. Їжачки крокували вперед, не озираючись. Потім Головний Їжак махнув жезлом — і зграя заграла джаз, запаморочливий новоорлеанський діксиленд. Він мчав у височінь і вплітався у музику неба. Їжачки крокували вперед. А за їх спиною, там, де вони пройшли, ВСЕ СТАВАЛО ДОБРЕ.

Висловлюємо подяку за цю чудову казку Євгену Каменецькому  та сайту  http://ejik-land.ru/ .

    Мрія

       Одного разу їжачки забажали Мрію. Взяли — і забажали. А якщо їжачок щось (або когось)  забажає, то він цього обов'язково доб'ється. Будь-якими методами. І якщо бачите, що їжак чогось бажає — ховайтесь. Тому що небезпечна це справа — на його дорозі стояти. Особливо, якщо він не один, а зграєю. І за Мрією.

        Склад був старий, запорошений і сильно погризений щурами. Стіни його — упереміш дошки-бетон-алюміній — давно вимагали фарбування, а предмети, що скупчилися на полицях, приголомшували уяву своїм різноманіттям та безглуздям.

          Доглядач складу сумував. Він сумував так вже тисячу, а може, й цілих дві тисячі років. На носі у нього сиділи потріскані окуляри і волохатий павук в ковпаку з бубонцями, на пальцях фальшиво сяяли тьмяні золоті кільця, а холодні блакитні очі уважно дивилися на світ, фіксуючи будь-які зміни, що в ньому відбувалися. Ось полетіла муха, оно промінь світла проник крізь дах, що прохудився, хтось до стійки протупав... До стійки... Протупав...

- Не віддавайте їм! - тихо прошепотів голос знизу.

- Не зрозумів... - приголомшено виголосив Доглядач.

- Нізащо не віддавайте! - жаркий шепіт став голосніше — внизу немов би стали навшпиньки в надії бути почутими.

- Так не віддавати-то що?! - Доглядач намагався розгледіти відвідувача, але стійка була широка, а тягнутися було лінь.

- Нічого не віддавайте, - прошепотіли з-під стійки.

- Кому не віддавати?! - Доглядач починав втрачати терпіння, а павук на його носі нервово в'язав прапор кубинської революції.

- Їм, - голос знизу був дуже тихим.

- КОМУ ЇМ?!!! - не витримав Доглядам і різко перегнувся через стійку. Павук задзвенів бубонцями. Внизу скромно, навшпиньках, стояв їжачок.

- Ти хто? - здивувався Доглядач?

- Моє їм'я і порядковий номер вам нічого не скажуть, - хлюпнув носом Тридцять другий праворуч. - Я рятую вас від найжахливішого кошмару.

- Це ще від якого? - здивувався Доглядач.

- Ось він прийде — самі й дізнаєтесь, - ухильно відповів їжачок.

- Хто прийде? - брови Доглядача нестримно дерлися все вище і вище — він вже нічого не розумів.

- Дізнаєтесь, - Тридцять другий праворуч нервово обернувся, потім поманив лапкою Доглядача. Той нагнувся ще нижче. - Тільки дивіться, я вам нічого не говорив.

- Вони прийдуть, і будуть просити щось. Я думаю, що Мрію, - швидко-швидко заторохтів їжачок на вухо Доглядачу. - А ви її не давайте!

- Так я й не дам, - гмикнув Доглядач. Якщо в них документу немає.

- У них “Треба!” є, - сумно пробурмотів Тридцять другий. - Воно сильніше за документ.

- Немає нічого сильнішого за документ! - жорстко поставив крапку Доглядач. - Немає документу — немає й мрії.

- Ну дивитесь, як знаєте. Я вас попереджав. Ви їм тільки Мрію не віддавайте. - і Тридцять другий праворуч вислизнув за двері.

       За п'ять хвилин у двері постукали.Тараном. На порозі стояв Головний Їжак.

- Доброго дня, я за Мрією, - скромно човгнув він ніжкою.

- А документ є? - підступно запитав Доглядач. - І взагалі, навіщо вона вам?

- Нада! - ухильно відповів Головний Їжак.

         Очі Доглядача заскляніли і він відправився шукати на полицях Мрію. Історія повторювалась. Павук тихенько в'язав прапор кубинської революції.

          Запорошена пилом, потерта Мрія стояла на пеньочку. В ній не було нічого особливого, вона була звичайна. Але їжачкам було все одно. Мрія була біла, пухнаста, і, що саме головне, ЇЖАЧА.

...        ...

Висловлюємо подяку за цю чудову казку Євгену Каменецькому  та сайту  http://ejik-land.ru/

  Літати

Їжак - пташка горда, доки під зад не даси - не полетить!

        Одного разу їжачки забажали літати. Поза сумнівом, з підступними цілями. Скажіть, навіщо може їжачку знадобитися літати? Яблука і так на землю падають, вужики по землі повзають, а не на деревах ростуть. Про гриби взагалі не говоримо.Тобто, каверзу якусь замислили. Або ще чого...

         Льотчик Торопикін йшов по летовищу до свого літака. В руці він тримав бутерброд... З маслом і ковбаскою, й він, голосно чавкаючи, із задоволенням жував його.

- Це Ви літати навчаєте? - раптово пролунав суворий голос.

          Торопикін вдавився бутербродом і озирнувся. Навколо нікого не було. Він потрусив головою.

- То це Ви літати навчаєте? - знов запитав голос.

- Ну, я, скажімо, - обережно відповів Торопикін. - А хто питає?

- Ми, - вийшов із травички Головний Їжак.

          Торопикін знов вдавився бутербродом і гепнувся на траву поруч. Їжачок суворо подивився йому в очі.

- Слухайте, а навіщо вам літати? - прошепотів Торопикін.

- Треба, - ухильно відповів Головний Їжак.

- У вас що, і літак є? - здивувався льотчик.

- Який такий літак? Навіщо літак? - здивувався Їжак.

- Ну, літак. Щоб літати, - пояснив Торопикін.

- Нє, нам так треба. Без літаків, - серйозно сказав Головний Їжак.

- Ну, так це ж зовсім просто! - злорадно сказав льотчик Торопикін, якому заважали їсти бутерброд. - Піднімаєтесь, витягуєтесь, розпускаєте голки, і передніми лапками починаєте швидко-швидко літати. І летите.

- Так? - запитав Їжак, встав на задні лапки, витягнувшись і швидко-швидко замахав передніми.

- Ага! - хихикнув в кулак Торопикін. - Коротше, тренуйтесь, - і, злорадно посміхнувшись, закрокував по полю, підкидуючи в руці яблуко.

-  За його спиною їжачки повільно піднімались у повітря.

Бійся, льотчику, просто тремти,

Поглядом останнім оглянь  небосхил...

То пролітають по небу вони!

Їжачки — гордий, сміливий народ!

Висловлюємо подяку за цю чудову казку Євгену Каменецькому  та сайту  http://ejik-land.ru/ .

     Банк     

  

 

       Банк їжачки обрали великий, солідний. По дрібницям їжачки розмінюватися не любили. Вони були серйозними тваринками. Рівно о 8:00 охоронець відкрив двері Банку.

- Доброго дня. Це пограбування, - сказав Головний Їжачок і поправив маску, що збилася.

- Ой, Їжак! Ой,пограбування! Ой, не можу — заржав охоронець. Касири та керівник підхватили. Охоронець, сміючись, схопився за спинку стільця. У стільця підломилась підгризена їжачками ніжка, він хруснув, захитався,охоронець впав на підлогу, вдарився головою і втратив свідомість.

         Всі відразу замовкли. Запанувала тиша. Всі втупилися на Головного Їжака. Той соромливо кашлянув і клацнув пальцями. З усіх щилін хлинули їжачки і зайняли ключові позиції та погрозливо вискалилися. Робітники банку, витріщивши очі, підняли руки вгору.

- Ви керівник? -запитав Головний Їжак повного чоловіка в окулярах. І знов засоромився. Навіть сам не зрозумів, чому.

        Керівник судомно кивнув.

- Нам би грошей...- сказав Їжачок.

- Вони замкнуті. А в мене ключа немає! - зрадів керівник.

- В нас є, - заспокоїв його Головний Їжак. І показав на кипу динаміту.

        Керівник зітхнув і поліз за ключем.

- Навіщо вам стільки грошей? - понуро запитав керівник, дивлячись на те, як їжачки спустошують сейф.

- Треба, - ухильно відповів Головний Їжак.

         Осінній ліс був закутаний у прекрасну багряно-золоту ковдру. Вся зграя їжачків зібралась на галявині і палила гроші. Їжачки стрибали довкола багаття, підпалювали ці безглузді папірці і кидали їх в повітря. Палаючі гроші летіли в небо, залишаючи за собою красивий вогняний слід. А ще... Ще їжачки співали.

P.S. Автор - Євген Каменецький (висловлюємо подяку сайту http://ejik-land.ru/).

Офіційна вимога щодо наявності посилання на видання є виконаною.

Нарвалися...

Трапилося мені якось поїхати у цікаве відрядження. По ходу справи потрібно було везти через усю країну дещо невелике, але дуже вартісне та секретне. Коли вже зібрався їхати з пункта А в пункт Б, командир частини А викликав мене та сказав: "Познайомся, ці хлопці про всяк випадок поїдуть з тобою". Познайомилися. Хлопці виявилися спецназівцями з бригади морської піхоти Північного флоту, два лейтенанти і старлей. Згідно з задумом командування вони повинні булим охороняти по дорозі цінний вантаж, ну, а заразом, і мене, багатогрішного. Хлопці відрядження сприйняли як безкоштовну поїздку до Сочі, тим паче, їхати потрібно було в цивільному, в окремому купе. Спецназівці мене опікали, як англійську королеву, навіть було незручно.

А саме цікаве трапилося в Саратові. Там в нас була пересадка. Хлопців своїх я відпустив за пивом, а сам пішов погуляти по вокзалу. Сутеніло. І тут до мене підвалили наперсточники й запропонували зіграти. Я на ходу відмовився та пішов далі. Але мене усе ж зупинили та наполегливо запропонували зіграти. Я знову відмовився. Тоді мені сказали, що "ти, тіпа, козел, давай, грай, не випендрюйся, поки не дістав". І тут 4 чоловіки стали мене оточувати, а в стороні ще маячила група прикриття. В мене, звісно, був пістолет, але влаштовувати стрільбу на вокзалі, а потім до кінця життя писати пояснювальні мені не хотілося.Тому я потихеньку почав відкидати полу піджака, шукаючи очима міліцію. Але де там! І зненацька чую: "Товаришу підполковник, у нас проблеми?" Дивлюся - позаду стоять мої провожаті, посміхаються, і , гади, морозиво облизують. Ну, я в двох словах пояснив ситуацію. В старлея в очах спалахнула прямо-таки дитяча радість: "Ну нарешті" !!!

І вони взялися за справу. Перша четвірка, по-моєму, так нічого зрозуміти й не встигла, а до групи прикриття дійшло, що щось не так, коли зачистка в принципі закінчилася. Вони підбігли до нас, при чому один встиг здивовано так запитати: "Агов, братки, ви з якої бригади!?"

І, перш ніж піти у глибокий нокаут, почув чесну відповідь:

- З гвардійської бригади морської піхоти !

Ігор Сазонов

Журнал "Камуфляж", № 12 (грудень), 2003 

http://www.kit.com.ua/ka/

P.S. А військові марші "підвищують тонус м'язів і діють цілюще на нервову систему" (як вважають деякі фахівці). Музика: О. Баженов.

• Сподобалося!: 97%, 28 голосов
• А це що?: 0%, 0 голосов
• Не сподобалося!!!: 3%, 1 голос

• Командувач має рацію...: 0%, 0 голосов
• Майор має чудові перспективи !!!: 85%, 22 голоса
• Командир частини має гарну посаду!: 15%, 4 голоса