Життя...

Я не письменниця і наврядчи нею стану, але мені дуже хотілось створити щось таке, щоб передавало мої почуття зараз... Життя складна річ, ніколи не знаєш, що буде далі..

Понеділок.. Вона як завжди шла на роботу по головній вулиці міста, постукаючи каблуками. Всі чоловіки як завжди повертали голову їй у слід, а деякі ще й посвистували. Але їй було байдуже. Всі думки були лише про одне. Про нього. Після останньої їх зустрічі пройшло вже 3 тижня і кожний день ставав все гіршим. Синці  під очима видавали місяці безсонних ночей, Вона вже не була тою, що раніше. Її  колись бездоганна зачіска здавалась помятою і скуйовдженою. Макіяж здавався невдалим. А очі вже не мали того заграваючого блиску.її життя здавалося одним довгим і сірим днем.

-Джен, може вже досить. Ти ж розумієш, що він у твоєму житті як лезо гільйотини. Досить страждати!-як завжди з сумом казала її колега Марі.

-Що? Ти мені щось сказала? Вибач, я не чула.

- От бачиш! Ти ніби в трансі. Яж бачу твої синці під очима... Знову не спала?

-Не знаю про що ти. Все як завжди добре. І взагалі, час працювати. Попереду велика презентація. Я пішла.

 День минув як і будь-який інший. Робота.. Робота... Робота... Для неї не існувало світу. Лише вона, замкнена в собі, ніби створила свій світ, де є ише вона. Як завжди зібравши свої речі, Джен взяла папери додому, щоб допрацювати. Вийшла з кабінету, не помічаючи навіть своєї секретарши й швидким кроком пішла додому. 

Квартира. Гора паперів з роботи. Сумка на дивані. Туфлі серед кімнати. Одяг швидко кунутий на стілець. І вона на дивані, закутавшись уковдру. Сльози... Біль... Крик... і тиша... мертва болюча тиша... Її млзок вже не міг нормально існувати. Життя для неї не існувало. Був лише він. Той, що змушував її серце знову битись. Той, що був для неї сенсом життя. Той, кого вона так пристрвсно і палко кохала ще від тої вечірки, де вони познайомились. 

Його усмішка зруйнувала її життя. Як тільки вона побачила ті сяючі очі, те гарненьке обличчя, все пішло шкереберть. Вона просто не розуміла ким він був. Адже його самолюбство  харчувалась коханням тих, хто в нього був закоханим. Він насолоджувався їхнім стражданням. Його це так заводило. Це було його сенсоом життя. А вона була лише його черговою жертвою. Джен цього не розуміла. Вона не бачила його поганих рис. Вона лише чекала кожного його звінка. Від зустрічі до зустрічі вона жила лише надією, болем і небуттям.

Кожна ніч давалась ій з силою. Адже вночі всі цідумки ставали такими нестерпними. А вдень вона накидала на себе роботу, лише щоби хоча б на мить забути про крик всередині неї, який хотів вирватись на поверхню.

І осб... крізь ту болючу тишу - звонок. Він ніби розривав її вуха. Невже це він.... Вона швидко підірвалась, схопила телефон і тремтячим пальцями піднесла його до вуха.

-Аллоо..-тремтяче сказала Джен.

-Привіт. Ну як? Зачекалась? - це був його голос. Він ніби хвиля тепла розлився по її тілу. Для неї він був наркотиком, що вивільняв її свідомість...

-Так... авжеш. Я так чекала. Чому ти так довго не звонив? Щось сталось? я...

-Ні. Нічого не сталось. просто багато справ. Може зустрінемось.. -як завжди самозакоханно, егоїстично промовляв голос на іншому кінці телефону.

-Так. Коли захочеш, тоді і зустрінемось. Звичайно.

-В пятницю в 7 біля парку. Па-па.

І все. Гудки. Вона не встигла нічого сказати. Його голос як ехо ще досі звучав у неї у вухах. Пятниця... Як довго.. Ніби ціла вічність. Як дочекатись?

Хвилини тягнулись довго. Кожен рух стрілки давався з болем. Джен так чекала цієї зустрічі. Вона не могла спати, їсти, всі думки були лише про майбутню зустріч.  Вона купила нову сукню, щоб бути досконалою, коли він її побачить. Захоплені погляди чоловіків все більше проводжали її, коли вона шла на роботу. Джен ніби розцвіла. Її очі знову блищали, а серце билося.

І ось... Нарешті довгоочікувана пятниця!! Цілий день Джен не моглу всидіти на місті. Вона все чекала 7 годин. Робота відішла для неї на задній план. Всі думки лише про нього.  

Вона майже бігла до парку. Так боялась запізнитись. Боялась, що він можу піти. І ось вже 7  годин, а його все немає. 7.30... 8.00.. Мороз обпалював її щоки, але вона чекала.. . І тут Джен відчула тепле дихання над її вухом.

-Я тут. Ну що? Пішли? У мене мало часу.- це був їйого голос. 

-А... куди ми підемо? 

-В ресторан. - це було його улюблене місце. Місце, де він відчував себе у своїй тарілці. Всіх своїх "жертв" він приводив саме туди. І ніхто навіть не сперечався. Та і як можливо було суперечити тій усмішці і тим очам.

Вечеря пройшла як завжди. Вона не відривала погляду він його обличчя. Ну а він... Він бачив той захопливий її погляд і відчував себе все краще. Його самолюбство ні на секунду не зникало, лише харчувалось її емоціями.

- У мене важлива розмова.

-Так, мені теж тобі треба дещо сказати.- вона так хотіла розповісти йому про свої почуття, так хотіла, щоби він сказав їй, що кохає її. - Ти перший.

-Звичайно. Ми більше не побачимось.- ці слова болем врізались у її мозок. Вона не могла вимовити ні слова, навіть не хотіла це розуміти.

-Що?? ти... жартуєш... Мабуть це жарт...

-Ні. Я не хочу тебе більше бачити. Ти стала мені не цікавою.Бувай. - він піднявся і пішов. Так же самозакоханно і егоїстично. Він навіть не змінив свого виразу оюличчя. Лише насмішка, що ніколи не сходила  з його вуст.

Джен не могла встати. Вона не могла зрозуміти, що відбувається. Все навколо завмерло. Вона розуміла, що треба й тидодому. Ніби машинально Джен піднялася. Взяла сумку і вишла на вулиці. Мороз був ще сильнішим, але їй було байдуже. Для неї не існувало вже нічого. Лише біль, що різав її на шматки. Дійшовши додому, вона зняла плащ на порозі і кинула на підлогу. Джен нічого не могла робити. Її погляд був пустим, ніби у мертвої людини, руши були механічними і ніби неживими. Сльзи котились по її щоках. Вона впала на ліжко і закричала. Так сильно. Їй більше не хотілось жити. Не хотілось нічого. Лише кричати... кричати... А краще за все - вмерти. Вона навіть не уявляла життя без нього. 

Джен знайшла в собі сили, щоб піднятися. Ніби зомбі вона пішла на кухню, думаючи що кава та пачка сигарет допоможуть їй позбутися того болю. Вона зварила кави... викурила 10 сигарет.... випила півпляшки коньяку, але це не допомогало. Дженніфер більше не могла стояти на ногах. Вона впала на підлогу і почала ридати. Сльози лилися градом по її обличчю. Вони вивільняли її біль на поверхню. Вона навіть не могла піднятися, просто скрутилась на підлозі й дико, неутримно плакала. Все це здавалося таким нереальним. Джен не могла навіть у все це повірити. Але треба було жити.

Дні шли. Кожен рух давався ій з боєм. Вона відпросилась на роботі. Цілими днями лежала дома в ліжку і плакала, кричала... Для неї це було нестерпно. Так більше не могло тривати. Вона встала з лішка. Надягла те, що потрапило їй під руку і пішла  впарк. Джен сіла на тій лавці, на якій колись вони сиділи під місяцем, і пустим неживим поглядом дивилася в небо.

-Ну що? Страждаєш? Дурна..,.- голос був жіночим і лунав зовсім поруч.

Джен силою повернула голову і побачила біля себе красиву жінку, що була вдягнена у все червоне. Її золоте волосся спадало на плечі, а блакитні очі по-доброму дивились на світ.

-Ви хто?- голос Дженніфер був неживим і тихим.

-Я... я - та, хто тобі допоможе.

На обличчі Джен зявилась млшява посмішка.

-Ви? Наврядчи. Ви навіть не знаєте, що зі мною сталось. Та й допомогти мені ніхто не в змозі.

-Повір мені. Я знаю, що з тобою сталось. Ти думаєш, що кохаєш його?? Та ні. Ти дуже помеляєшся.  Такаж дурна як і я колись була.

-Ви помеляєтесь. Я справді його кохаю. Просто він...

-... він же не зрозумів, що ви створенні один для одного? так?? дурна! 

-Як ви вгадали? І чому ви сказали, що теж були такою.

-Як я вгадала? Це ж просто. Ця біль написана у твоїх очах і у твоєму серці. А я справді колись була такою ж. Я відчувала теж саме, що і ти зараз. Єдина різниця, що я не витримала цього болю. І мусила сказати  досить. Я вирішила покінчити життя самогубством. Напевне, тому я зараз тут. 

-Тобто, ви мертва??

-Напевне так... Мене вже не повинно бути зараз тут, але все ж я залишилась ненадовго на землі. Місяць тому ти сиділа з ним в ресторані, тоді я тебе й побачила й відразу все зрозуміла. І коли я... померла я чомусь згадала саме про тебе, мабуть тому й не відлетіла до сих пір, бо мушу тобі допомогти.

-І як ви мені допоможете??.... я його кохаю, а він мене ні... я не знаю як жити далі.

- Знаєш! Ти його не кохаєш.... я доюре розбираюсь в таких людях. Такі як він роблять все можливе, щоб ті вважала, що безповоротно й остаточно закохалась у нього, щоб ти страждала й бігала за ним. Але насправді цих почуттів немає! Це все обман! Ілюзія! і ти можеш виплутатися з цього... ти можеш змінити ту усмішку на його обличчі на біль... та страждання.

-І як мені це зробити?

-Почекай, спочатку ти повинна мені відповісти на питання чи дійстно ти цього хочеш?! Але не треба передчасних виводів, зваж все і подумай... Ти завжди зможеш знайти мене тут. Бувай.

І жінка зникла ніби її й не було, як нічне видіння. Джен піднялася й пішла додому. По дорозі вона думала над словами, що сказала примара. "Але ж я його кохаю... Як я можу причинити йому біль? А може вона права... може й справді треба поститися за себе ? Не знаю що робити...". З цими думками, не помічаючи нічого Джен дійшла додому. Вона впала на ліжко, залізла під ковдру і заснула. Вперша за безліч місяців вона заснула без сліз на очах, так міцно і безтурботно.

Вранці Джен прокинулась від того, що очі їй різало яскраве світло. Вона відкрила очі, встала з ліжка і підійшла до вікна. Погода буле чудовою, на диво, адже в її місті більшу частину року було туманно.

-Напевно, та жінка була права. Треба почати нове життя. Без болю, страждань і без нього. 

Вона швидко вдягнулася й вишла на вулицю. Було тепло й сонячно. Джен пішла до парку, щоб побачити ту жінку, що здавалася їй видінням.

-Ти пришла, - роздавався голос за спиною.

Джен повернулася і побачила жінку, що вчора зявилася ні з відки і зникла так само. Вона була такою ж красивою та ідеальною. Довга червона сукня, золоні локони, що спадали з плечей - все було як учора.

-Так, звичайно. Я все вирішила. Я....

_Можеш не казати. Якщо ти прийшла, отже ти згодна. Тоді ми укладемо з тобою договір. Я допомогаю тобі помститися за себе... Хоча ні! Це не так. Я допомогаю тобі стати щасливою. І якщо ти відчуєш це щастя, цю жагу жити й скажеш мені, що насправді він тобі не треба. Ти зможеш статит щасливою без нього, то я відлечу й залишу тебе жити, жити новим життя. Якщо ж ні, й нічого не зміниться й ти по-старому не будеш хотіти жити без нього... то він буде твій. Він буде з тобою, але та біль і ті страждання нікуди не зникнуть! Він буде поруч, але не зміниться. Ти згодна на цей договір?

Джен хвилина мовчала.Але потім її голос став залізним і вона промовила :

-Так, згодна.

І ось життя почало змінюватись. Джени повернулась ан роботу, хоча її колеги сумнівались чи можна їй в такому стані працювати, ал вони дуже здивувались, коли вона прийшла усміхненою.  Джен перестала плакати, вона пообіцяла собі, що сльози це слабкість, а він цієї слабкості не заслуговує. Кожного ранку перед роботою, вона виходила на балкон, сідала за стіл, наливала чашку зеленого чаю і просто спокійно сиділа й дивилася у вікно : на пейзажі міста, на людей, що постійно кудись поспішають, на птахів і взагалі на весь світ. ЇЇ поглад на світ змінився, вона ніби знову народилася і прожила своє життя, але вже по іншому. Жінка - примара часто приходила до Джен і допомогала їй у спаравах, з якими самостійно та не може  впоратись.

Одно разу, коли був сильний дощ, Джен поверталася додому і в переході побачила жінку, що продавала цуценя. Вона було дуже гарним, але тремтіло. Вона подивилось на Джен сумними очима, на яких застигнули сльзи. Джен не розуміла чому воно нагадало їй себе саму, деякий час назад і вона вирішила його взяти. Запхнувши його під куртку, Джен пішла додома, по дорозі купивши їжі длоя нього й трохи іграшок. Вона принесла його додому. Воно було мокре і все тремтіло, тому Джен вирішила покупати його. Вона не знала чому захотіла його взяти, раніше вона навіть не думала поо тварин, але у очах песика вона побачила себе і це її зачепило. Поки вона його купала, сушила, вона віщдчула стільки позитиву, нарешті їй було добре на дші. Та пустота в середині майже затягнулась. Джен назвала песика Джонні, бо він дуже нагадував їй того мафіозі із різних детективів. Джонні зустрічав її кожного дня, коли та повертаплась з роботи, він виляв хвостом і радісно гавкав. Джен завжди приносила йому різнихласощів і вони йшли гуляти до парку.

Життя налагоджувалось. Пройшли місяці від тоді як Джен бачила його в останнє. Вона не сумувала за ним, але дірка в її серці все же існувала. Їй чогось не вистачало, чогось важливого, якоїсь невідємної частини життя і вона не знала якої саме.