Холод і Вовчиця

Вовчиця (Перевертниха)

     Сіра тінь? Ні, приверзлося, мана. Хотілось пити, заглушити алкогольним сном чуття гострих лез і тупу як куля біль. Вулиця натовписька люду, повних потоків „туди-сюди” сірих мас перетікаючих потічками давили ніби зашморг. Вибрався з них на безпечний „суходіл” глухих провулків. Понад силу перетяг себе від замодурної спраги. Глухі постріли, прокльон перерваний на півслові, невдала спроба чиясь завести авто,крики болю і страху, сум’яття борня. Мельком з’явилась сіра постать з огненними очиськами, що оглянули свідка, не мали смертного вироку, лише цікавляча байдужість. З такою ж байдужістю очікував. Убити –уб’є, піти –піде. Всеодно. Апатія опустила руки і примусила очікувати. Вовчиця нерішуче затупцяла і вихором понеслась по порожнілим пустощам  заміських провулках. Запорохнявілим літом, асфальтом не вельми швидко пішов убік хати, де знімав кімнату –„врем’янку”. З такою охотою, як спраглий до пустелі, повернув назад.

     Почувши холод у спині чийогось погляду. Примітні червоно-зелені очі. І на цей раз не зникла, зачин зустрічі необорним чином взяла на себе, як і велеть вовчиць. Істино –людська подоба,тіло явно було ставно-войовниче, більш подобалось бо ж як бован зрісся в землю і очікував знову від хижачки її останього вердикту. Вивітрились біль-гризота. Собою дала бажання жити, вивільнила од зціпеніння, повівши нас у дім. Не бентежило те, що вибрала для ночівлі. Того, кого могла, повинна була вмертвити. Чи може чула щось...

                                                                                                             (Далі буде)