Індіанець у великому місті - 8 (Шлях додому)

ШЛЯХ ДОДОМУ

Вулиця у затінку дерев… перехрестя зі світлофором, в якого зелений світиться бірюзовим… довгий підземний перехід під залізницею зі  стінами розмальованими графіті… вітрини  супермаркету на першому поверсі житлового будинку…  Ми йшли востаннє вже знайомим і звичним шляхом – Рим згортався за нами…

У нас лишилось ще трохи часу до від’їзду в аеропорт, а за плечима  рюкзаки. Особливо з ними нікуди й не попрешся, тож  вирішили наостанок  прогулятись у ландшафтному парку  Вілла Борґезе.

Цей великий парк розташований на півночі центральної частини міста. У ньому знаходяться декілька музеїв та галерея, багато пам’ятників і фонтанів, зоопарк, атракціони; здаються напрокат велосипеди та сеґвейі.

Приємна прогулянка тінистими алеями Борґезе зайняла у нас декілька годин  і склалася у чотири кілометри шляху. Чудово було посидіти моєму індіанцю  в спокої серед екзотичних дерев на березі мальовничого озера після багатоденного перебування в гущі людської суєти і в обмежених кам’яних просторах великого міста. Цей куточок світу нікуди не квапиться, розміреність його життя присипляє, але час вирушати до аеропорту. З оглядового майданчика пагорба Пінчу, розташованого на межі парку, я обвів прощальним поглядом простори Вічного міста: на обрії – пізнаваний обрис купола базиліки Святого Петра, у підніжжя – великий овал  П'яцца дель Пополо, і через п’ять хвилин підземний світ метрополітену поглинув нас.

Наш намір попасти в аеропорт Чіампіно з кінцевої станції метро «Ананьїна» – тієї самої, до якої ми вже   їхали з нього по прильоту, але тоді  не склалося,  бо доля двома колами вивела нас на залізничний вокзал.  Цього разу на зворотному шляху  лінія долі жорстко прописана стальними рейками підземки.

Нарешті наша дев’ятнадцята станція Ананьїна-Нефортова. На поверхні бас стейшн, знаходимо потрібну платформу – там голяк.  Повертаємось до кас: на автоматі для продажу квитків табличка «Квитки до  аеропорту продаються у водія». Чи то Настя не довіряє своїй англійській, чи то набутий недавній досвід  у Лідо підштовхує її зарядити чудо-девайс монетами і обміняти їх на гарні цупкі паперові прямокутнички.

Справа зроблена і ми задоволені вже на платформі. Незабаром до нас підходить дівчина і запитує про тікетс. Настя розказує їй теорію відносності  та екстраполює  кота  Шредінгера  на квитки. Тепер ми вже втрьох топчемось на пустій платформі. Проходить п’ятнадцять…  двадцять хвилин – автобуса немає.  Наша попутниця нервує – у неї квиток до Парижа і час підходить до критичної межі.  На платформі броунівський рух посилюється…

На автостанції навколо нас знаходяться десятків зо два автобусів і всі вони розфарбовані в  синій колір перевізника «Котрал». І тут на територію цієї колірної монотонності вривається  червоний автобус «Атрал» -- компанії, що конкурує. Він лихвацьки вписується в поворот і різко зупиняється біля нашої платформи, двері відчиняються…  за лобовим склом висвічується рядок «Аеропорт Чіампіно».

Моє серце завмирає, коли біля водія Настя збирається провести через валідатор квиток. Вона ще не зрозуміла, що цей проїзний документ  іншого перевізника. Водій махає рукою, щоб не затримувалась  і проходила в салон, я прошмигую за нею, а за мною парижанка…  Дуже швидко фактично троє «зайців» прибули до аеропорту.

У літаку до Варшави Насті випало місце у хвості в останньому ряду, мені – ближче до крила. Поряд зі мною біля  ілюмінатора місце зайняв чоловік моїх років. У польоті він томився від нудьги: час від часу  заплющував очі наче збирався кімарнути, то копався щось шукаючи у смартфоні, то поглядав за борт, але там нічого не приваблювало його ока –  простір був заповнений  наполовину голубим небом і наполовину білою  пустелею з хмар.

З часом ми зачепилися розмовою. Моїм попутником виявився поляк, який живе на дві країни.  Він вже тридцять років працює у Римі, має там квартиру і ще дві – у Варшаві. Цікаво було порозмовляти з ним. Він говорив до мене польською, а я до нього українською – і перекладача не потрібно. Відомо, що українська мова має більшу лексичну подібність з польською, ніж з  російською. Весь фокус у тому, що українці з народження перебувають  у зросійщеному середовищі: якби не воно, то російська видавалася б менш зрозумілою, ніж польська.

Літак почав зниження, пустеля із хмар поступово наближалась і вже скоро перетворилась на подобу гір. Сонце на горизонті то ховалося за густі темні силуети, неначе за гірські хребти, то, яскраво підсвічуючи їх верхній тонкий контур, виринало, розфарбовуючи сусідні хмари  жовто-червоними тонами. Внизу іноді проглядали павутини із вогнів –  на землі вже  володарювали сутінки.

Боїнг, з’їхавши  зі злітної смуги,   підрулив до термінала та завмер.  У салоні заметушилися пасажири, збираючись на вихід. Попутник-поляк зателефонував комусь та повідомив, що він вже в аеропорту Модлін, потім показав мені  екран смартфона з погодним рядком  «Warszawa +9°С». «Що ж, будемо загартовуватись!» – сказав я, вказуючи на короткі рукави наших футболок. Каплі води виписували свої доріжки по склу ілюмінатора.

Наступний наш переліт з Варшави до Києва має відбутись ранковим авіарейсом з  аеропорту імені Фридерика Шопена. За ночівлю Настя домовилася з одним знайомим українцем, з яким вже раніше перетиналась туристичними стежками. Зараз він працює і проживає у Варшаві. Польща не в зоні євро, тому щоб не купувати злоти лише «на трамвай», квитки для проїзду з аеропорту  до міста були оплачені через інтернет.

На східцях трапу нас зустрічала осінь. Вона взяла  мене у свої холодні обійми, і побачивши, що я в одній футболці, тихо  заплакала дрібним дощем. «Фі!» – сказала Настя і прикинулась, що не знає цю тітку, адже сорок футболок під светром надавали їй впевненості. Ще дві години тому я був серед літа, і бетон злітки Чіампіно дихав жаром, немов піч у сільській хаті…

Автобус підвіз нас до вокзалу селища Модлін. Там довелося трохи побігати, коли наштовхнулись на закритий  вихід на перехідному мості та пошукати, як дібратися на потрібну нам платформу, а поїзд знизу вже здавалось от-от відправиться.   З адреналіновим викидом квест швидко був пройдений, і ми щасливі відхекувались   у вагоні, відкинувшись на високі спинки зручних  крісел.

Електричка мчала до Варшави:  монітори показували список станцій і час прибуття, система опалення працювала і підтримувала комфортну температуру, вай-фай надавав можливість користуватись інтернетом.

На Центральному вокзалі нас зустрів Роман – господар оселі, в якій ми маємо заночувати. Він запропонував нам на вибір або відразу їхати на квартиру, або прогулятись Варшавою. «Прогулянка – це чудово, – сказав я, – але не впевнений, що через півгодини не посинію». Роман запропонував мені свою куртку, мовляв у нього під нею купа теплого шмаття. Тож  у нас  намітилась мікроекскурсія Варшавою з особистим гідом.

Піднявшись з вокзалу на поверхню  (залізниця в центрі міста проходить під землею),  перед очима постав найвищий у Польщі будинок – Палац культури і науки. Цей хмарочос ефектно і  навіть якось зловісно виглядав у фіолетовому підсвічуванні на фоні чорного неба.  Його контури нагадували мені головний корпус Московського державного університету.  Роман повідомив, що цей будинок був побудований за проектом радянського архітектора з радянської ініціативи, і зараз у народі  його називають «Шприц Сталіна»  або просто «Сталінкою».

Високо на епохальному хмарочосі стрілки годинника показували трохи за дев’яту. Обігнувши цю мітку  червоної імперії, ми  пішли вулицями Варшави. Помітив, що у місті не бракує простору: широкі вулиці і площі, будинки не тісняться у кварталах і багато зелених насаджень. Більше різноманітності ландшафту надають вкраплені висотки. Їх видно на значній відстані,  що полегшує орієнтування та створює ще більше відчуття простору.  Незабаром ми вже прогулювались вимощеними бруківкою вузькими вуличками Старого міста. Ринкова площа по периметру забудована кам’яницями, що нагадало мені однойменну площу та кам’яниці Львова. Роман розказав нам, що насправді це вже не первинне середньовічне місто. Воно  було зруйноване в роки Другої світової війни, але поляки дуже поважно відносяться до своєї історії  та  за старими фотографіями, малюнками, планами відбудували ці квартали з дев’яностовідсотковою точністю. Тож, можна позаздрити полякам, що пам’ятають, хто вони є.

Після невеличкої екскурсії спілкування з Романом було продовжено до першої години ночі у його квартирі за смачними бутербродами та гарячим чаєм. А вже о напівп’ятій ранку ми йшли на автобусну зупинку.  На вулиці було +6°С  і я натягнув на себе три футболки – добре хоч вони не виглядали одна попід одною. Дібратися з північної околиці Варшави до південної,  де розташований аеропорт Шопена, виявилося  зовсім не складно, навіть у такий ранній час  тут ходять багато автобусів і  чітко за розкладом.

Ранкове хвилювання, суєта та  холод залишилась поза бортом літака. Заревли потужні двигуни, сповіщаючи пасажирів, що потрібно пристебнути ремені безпеки. Стюардеса вийшла  у салон  для вже звичної процедури проведення інструктажу. Голос з  динаміків привернув мою увагу – він вперше на четвертому перельоті зазвучав українською мовою.  Це було приємно, я відчував, що  повертаюся додому.

Цього разу ми летіли рейсом  авіакомпанії «WizzAir». Місця нам з Настею випали поряд, а ще з лівого борту і біля ілюмінатора! Я відразу зрозумів, що такий розклад нам може принести від польоту додатковий бонус і перевірив своє припущення на карті.  Воно підтвердилось: авіамаршрут  Варшава – Київ проходив над нашим рідним Радомишлем. Інверсійні  сліди від літаків цього напрямку можна бачити над  містом кожного дня. Тож, я «потер долоні» у передчутті, що цього разу випадала мені можливість бути глядачем з протилежного боку.

GPS-навігатор  показав, що літак перетнув кордон і вже знаходиться над територією України. Якихось півгодини й ми вже пролітали в районі міста Новоград-Волинського. Потім на нашій скудній карті майже не залишилось орієнтирів, лише позначені автомагістралі Київ – Ковель  і  Київ – Львів, а об’їзний коростишівський  вигін останньої приблизно вказував, де міг би знаходитись Радомишль. Ми з Настею не втрачали надію, хоча можливість побачити місто була малоймовірною, адже хмари закривали землю. І ось чудо – у потрібний момент невеличкий розрив у них! У нижній частині ілюмінатора Настя помітила  великий окремо розташований цех «СТС Конструкція» та  річку  Черчу зі ставком. Я підтвердив знайомі обриси місцевості і через  лічені секунди перед нашими очима розкинувся Радомишль. З десятикілометрової висоти місто здавалося таким маленьким, що його можна було б затулити на ілюмінаторі дитячою долонею. Але попри ці розміри все було впізнаване  і рідне.  Я знайшов і свій будинок. Це були захоплюючі відчуття. Не маю сумніву, що  не  мало радомишлян літали цим  маршрутом, але навряд чи хто з них міг побачити місто. Тож ми з Настею стали свого роду єдиними місцевими першовідкривачами-космонавтами.

Не  встигли ми відійти від отриманих вражень, як нові почали наповнювати нас – літак летів вже над Києвом.  Будинки міста потопали серед великої кількості зелені; широкий Дніпро зі звивистими рукавами, затоками, островами, його довгими мостами; розв’язки  автодоріг –  все це перепліталося з хмарами, утворюючи дивовижні ракурси  та незвичний для ока краєвид.

Літак  зробив розворот десь над Бортничами і  почав заходити на посадку…

Вже зовсім скоро я йшов вулицями Києва, і, щоб дібратися додому, мені потрібна буде ще поїздка автобусом та метро, а потім ще понад годину – маршруткою. Після повернення в Україну зі мною  сталася метаморфоза: до подорожі я відчував себе вдома будь-де в  межах околиць Радомишля, а тепер моє сприйняття дому розширилося і мій індіанець в цьому великому місті почувався вільно і комфортно.

ПІСЛЯМОВА

Ось і закінчилась моя невеличка подорож, але я встиг побувати у чотирьох країнах, покупатись у Тірренському морі, зробити чотири перельоти між шістьма аеропортами, находити тільки у одному Римі близько сімдесяти кілометрів.  Я подорожував не тільки фізично, а й у історичному, культурному, національному вимірах.  Написати цю розповідь – це була теж своєрідна подорож, і нарешті я її завершив і можу поставити крапку.