Індіанець у великому місті - 7 (Рим. Маршрутом №1)

РИМ.  МАРШРУТОМ  №1

Рим за площею та кількістю жителів такий же, як і Київ. При цьому загальна довжина його вулиць складає п’ять з половиною тисяч кілометрів, що більше ніж у три рази за довжину київських.  Це можна пояснити специфікою  забудови міста.  Римляни продовжують традицію своїх  древніх попередників і будують у більшості невеликі чотири-п’ятиповерхові будинки, які щільно  розміщені у маленьких кварталах. У сучасних районах майже немає широких багаторядних вулиць та проспектів як у Києві, а будинки в десять поверхів – рідкість.  Така компактна забудова кварталів характеризує суто міський культурний генезис. У древні часи на невеликих відстанях легше та дешевше було проводити господарчу комунікацію, та й компактне місто простіше огородити муром та обороняти. Якщо порівняти Київ, то він  видається проекцією сільського менталітету на місто. Великі квартали вільно без тісняви заповнені будинками, а між ними просторі двори засаджені деревами – чим не проекція сільського стилю поселення. У цьому випадку це тільки позитив, і я не уявляю, де в Римі граються діти, прогулюються мами з дитячими візками. Там, вийшовши з будинку, відразу опиняєшся в тісняві вулиць. У  римлян інший уклад життя, тому такі речі для них звичні й непомітні.

Сьогодні у нас запланований похід історичною центральною  частиною Рима за основним маршрутом, який я склав ще вдома. У цій частині міста велика кількість археологічних об’єктів,  тому  метро відсутнє, а старт нашої пішої прогулянки намічено  зі станції метро «Колізео» на лінії Б і  з фінішем на «Спанья» лінії А. Маршрут дає змогу перетнути історичний Рим з півдня на північ, оптимально петляючи вулицями серед відомих архітектурних об’єктів.

Колізей постав перед нами вже  вдруге, тільки цього разу у ранковому світлі. Трохи  полюбувавшись цією грандіозною спорудою, ми вирушили по Віа дей Форі Імперіалі, яка з  північного сходу проходить уздовж  двотисячолітніх руїн Римського  форуму. Його і Колізей вирішили не відвідувати, бо на це потрібно витратити весь день ­– на жаль, у нас не було такої розкоші. До того ж,  ми вже провели день серед руїн античної Остії і  не хотіли жертвувати оглядом  історичної центральної частини Рима.

Римський форум багато віків був головною площею, центром ділового, релігійного та суспільного життя стародавнього міста. В п’ятому столітті, в період занепаду Римської імперії, нашестя варварів, готів і вандалів завдали великої шкоди форуму. З часом він був повністю покинутий,  будівлі обвалилися, а у середньовіччі на цьому місці пасли худобу. Лише на початку дев’ятнадцятого століття розпочалися перші розкопки форуму. І те, що зараз можемо бачити – це багато  десятиліть праці археологів, архітекторів  та реставраторів.

Ми розглядаємо Римський форум з оглядових майданчиків: спочатку  зі сторони  Віа дей Форі Імперіалі, потім змінюємо кут обзору, розчинившись серед сотень туристів на Капітолійському пагорбі. Мовне різноманіття оточує нас…  залишки величі минулої цивілізації: колони античних храмів, тріумфальна арка Септімія Севера спокушають на їх фоні зробити декілька особистих фото в стилі напису «Я тут був».  За декілька сотень метрів від нас, праворуч від  форуму,  вищий пагорб Палатин зі своїм оглядовим майданчиком і юрбою туристів. Там десь за його вершиною та стіною зелені ховаються руїни гігантських палаців, які  дотепер вражають своєю суворою величчю. Ми обходили їх з південної й західної сторін під час прогулянки позаминулого вечора. Багато поколінь римлян народжувалося та вмирало в могутній імперії, а вона століттями продовжувала існування. Напевно, людям, що жили в тій епосі могло здаватися, що такий порядок речей незмінний, але нічого немає вічного – навіть зірки згасають. І тепер ми споглядаємо лише руїни минулої царственості, сили та слави.

Сходами Кордоната, прикрашеними фігурними мармуровими балюстрадами та статуями, ми зійшли з Капіталійського пагорба, щоб знову піднятись на нього  з північної сторони – сторони Меморіального комплексу Вітторіано.  Ця величезна неймовірна споруда з білосніжного мармуру за римськими часовими масштабами ще зовсім нова, можна сказати сама сучасність – їй всього трохи за сто років. Спочатку здається, що це  архітектурно розкішний будинок із широкими сходами, які чергуються з просторими терасами; прикрашений колонами,  статуями, барельєфами, а коли проходиш його поверхами, то приходить здогадка, що все навпаки –  сам будинок вписується у пам’ятник. Я відкрив для себе Америку, що Вітторіано – це ніби італійський аналог  меморіального комплексу Національного музею історії України у Другій світовій війні, того, що зі  скульптурою «Батьківщина-Мати». Побачив  Вітторіано символічною  кам’яною книгою, яка розповідає про широкий часовий період в  історії Італії. У ній представлені  перший король після об’єднання країни   Віктор  Емануїл ІІ, шістнадцять сучасних регіонів, чотирнадцять столиць ранніх  італійських держав, традиції, символи держави, ще тут є Вівтар Вітчизни з прахом Невідомого солдата, який загинув на Першій світовій війні. Перед могилою завжди стоїть почесна варта і горить Вічний вогонь, який символізує вічну пам'ять про жертви солдатів. Але щось не склалося у римлян з королем: вони його не долюблюють і  цей грандіозний комплекс  іронічно називають «Друкарська машинка» або «Вставна щелепа».

Накрутивши майже кілометр, розглядаючи комплекс Вітторіано, ми перетнули площу Венеції, звернули ліворуч у вузьку затінену  вулицю і попрямували  в сторону церкви Іль Джезу.

Повна назва з італійської – Церква Святого Імені Ісуса. Це головний храм католицького чернечого ордена єзуїтів. Він створювався на зразок військових з жорсткою дисципліною. Єзуїти не афішували себе серед звичайного населення, їм дозволялося вести світський спосіб життя і не носити чернечий одяг. Це було таємне військо Святійшого Престолу.

Зовні храм нічим не вражає й особливо не виділяється серед навколишніх будинків, повз нього можна  і пройти, не звернувши уваги.  Ми зайшли всередину… це щось неймовірне… дух захоплює від краси! Недалеко від входу під кутом до стелі розташоване велике дзеркало, щоб через нього можна було роздивлятись не задираючи голови надзвичайну фреску. Я та Настя – люди гнучкі, тож не мали страху скрутити собі в’язи й не скористалися цим чудовим  пристроєм, а пішли в глибину храму та присіли на лавах.

Внутрішнє оздоблення Іль Джезу контрастує своєю розкішшю з аскетичним фасадом. Вражає велика кількість позолоти на склепіннях, стінах і вівтарі. Однією з основних художніх особливостей храму є унікальна фреска на плафоні. Написані особливим чином фігури створюють ілюзію, що вони парять під стелею і навіть відкидають на неї тінь. Робота художником виконана  декілька століть тому, як зараз говорять, у 3D форматі. Витонченість  фрески, об’ємність,  загальна кольорова гама дають відчуття тепла і спокою.

Розім’явши трохи шиї  та відпочивши на лавах у прохолоді храму,  по дорозі натрапили на крамницю з морозивом, пара порцій якого врівноважила нас прохолодою внутрішньо.

Ось і знайома площа Торре Арджентіна – рай для котів. Ми раніше тут проходили у вечірньому світлі ліхтарів. Заглянули у притулок тварин: стерилізовані коти на оздоровленні під наглядом у клітках, поряд з ними якийсь  котяра смачно хрумкав з великої миски сухий корм – аж за вухами лящало. Настя поспілкувалася з жінкою –  я покивав головою тупо посміхаючись, та й пішли з богом.

На площі нам трапився фонтанчик з питною водою. Він має вигляд колонки, з якої безперервно тече вода, якщо пальцем прикрити знизу вихід труби, то вода починає фонтанити через отвір зроблений у верхній  її частині – зручно пити.  Цей нехитрий корисний девайс тут називають назон. Маю підозру, що це іронічна назва з’явилась через схожість з носом давньоримського поета з таким прізвищем.  У Римі питних фонтанчиків близько двох з половиною тисяч, вони  зустрічались нам  і в Лідо-ді-Остія. Там я ледь не  звихнув собі мізки, гадаючи, чому колонки без кранів –  це ж  не може бути просто марнотратством, то у чому ж секрет. Помолився я всезнаючому Гуглу та  глас його у відповідь почув: «Не парся, чувак, пий воду і не хвилюйся. Вона подається з гірських джерел акведуками, схема відпрацьована тисячоліттями, а відтік води збирається через дощову каналізацію і використовується для поливу зелені міста».

За набутими тут умовними рефлексами ми освіжилися водичкою з гір  та поновили її  у своїй дорожній півлітровій пляшці.   Коли на шляху нам траплялися Макдональдзи, повз них ми теж  не проходили: ну, звичайно, чергу за біг-маками  не займали, а от у  вбиральню іноді доводилося.

У Римі громадських туалетів мало, а безкоштовних ще менше, до того ж вони мають свій розклад і не завжди відкриті, та й без карти їх і не знайдеш. Звичайно, при крайній потребі можна зайти в будь-яке кафе, тут їх як грибів у гарний сезон, але так просто з вулиці та у чоботах у вбиральню не попрешся – треба хоча б якоїсь кави купити. Тож  древнім будівельникам акведуків слава і тричі слава Макдональдзу!

Трохи попетлявши містом,  ми пропхалися через  вузьку, чотириметрової ширини, вулицю на  П'яцца Навона… неочікуваний спалах – яскраве сонце ледь не випалило нам очі.  Значить, це справді площа, а то римляни часто називають дві сотки простору між стінами будинків – п'яцца-а-а! До середньовіччя на цьому місці був  стадіон  Доміціана, потім його розібрали, а територію навколо нього забудували будинками.  Згодом Папа Інокентій Х побудував собі тут палац,  чим дав поштовх розвитку площі. На ній збудували два чудових фонтани зі статуями. Тому тут завжди товчуться туристи, художники й просто випадкові ґави.

Після П'яцца Навона ноги нас понесли до знаменитого  Пантеону – храму, збудованому  на початку другого століття, присвяченому всім  давньоримським богам.

Будова вражає своїми розмірами та потужністю стосовно до тих же параметрів людини. Щоб збагнути це, треба подивитись  лише на одну з шістнадцяти колон портика храму.  Уявити, як в ручну вирізати  такий багатотонний гранітний блок; потім витесати з нього гладку колону довжиною понад десять метрів і діаметром  півтора, а ще потрібно її  доставити на будівництво  та встановити. Сам Пантеон – це сорокадвометрова у висоту споруда,   зроблена  з суцільного  бетону. Його стіни облицьовані цеглою і мають товщину шість метрів! Моя кімната довжиною у п’ять легко заховається у такій стіні. Купол храму має сорок три метри в діаметрі. Основною особливістю його є дев’ятиметровий отвір по центру, званий «Око Пантеону». Через нього всередину храму потрапляє повітря і світло. Вражає якість бетону,  купол не має  арматури й не розвалився майже за два тисячоліття свого існування.

Споглядаєш  давні потужні споруди, їх високий  рівень виконання без сучасних засобів і техніки і розумієш, що насправді таке лише під силу високорозвиненій цивілізації.  І вона існувала ще тоді, коли не було ні Києва, ні навіть наших пращурів – слов’янських племен.

За маршрутом ми вийшли до  Фонтану ді Треві, ще раз полюбувалися ним у денному світлі, оглянули Колону Марка Аврелія на П'яцца Колона та попрямували по Віа дель Корсо. Ця вулиця вважається найбільшою торговою  у місті, щоправда тоді я цього не знав.  Шопінг мене не цікавив, і я проходив повз  елегантні вітрини магазинів та споглядав їх без трепету серця. У Римі немає головної вулиці та площі, де проходять всі  важливі тусовки; немає центру у звичному для нас  розумінні.  Якщо, наприклад,  навколо Пантеону провести коло радіусом в один кілометр, то  у ньому опиниться багато площ, вулиць та  об’єктів рівноцінних між собою, і скрізь там будуть натовпи народу.

Неспішно прогулюючись вулицею Корсо, потім звернули на Віа Кондоотті, де розташовані магазини найвідоміших модних брендів, ми дійшли до площі Іспанії. Сама по собі площа  нічим особливо не вражає:  трикутник вимощений бруківкою по периметру, оточений стіною будинків, три пальми нудьгують в одному з кутків, є ще правда  фонтан Баркачча, але він такий же простий і не оживляє тутешню пустоту. Єдиний ракурс, який притягує погляд, –  це вид  на Іспанські сходи, які ведуть з площі  до церкви Триніта деї Монті, прилеглі до неї будинки   й одинока пальма в цьому кадрі. Навколо  фонтану, який зображає напівзатоплений човен, та  на східцях відпочивають люди: вони, немов ящірки, повилазили з вулиць-щілин на відкритий простір, наче погрітись на сонці. Ми піднялися  Іспанськими сходами на пагорб, полюбувалися прилеглими кварталами міста та заглянули в середину Триніта деї Монті.

Запланований маршрут на цьому і закінчився, ми спустилися в метро  і через  годину вже були в готелі. Настя  підшукувала через інтернет у нашому районі кафе, щоб повечеряти, а я,  лежачи на ліжку, у наукових цілях клацав телевізор.  Про потужність країни  можна скласти уявлення і за телевізійними каналами. Їх у Римі дев’ятсот, щоправда  більшість з них це телемагазини, але і класичних в рази більше ніж в Україні. Серед сотень каналів, які я погортав,  телевізор звучить італійською. Я позаздрив італійцям – вони мають свою державу.

Ще через годину ми вже йшли  вулицями вечірнього міста до ресторації, де голод  втамуємо популярним у Римі національним  блюдом – пастою Карбонара, а спрагу – гарним вином.