Уривки

Вночі наснилося. Я на подвір'ї у себе в селищі. Прийшли рашисти, як минулої весни. "Кто вы такая?" - кажуть вони мені. А я стою і кажу: "Я- громадянка України". І сирена розбудила.
Майже неділю немає зв'язку з батьками. Здогадуюсь, що були на тому сраному "рєфєрєндумє" ...і мабуть отримали папірець з куркою.... З мамою балакали лише про школу, кляті хвороби, котів та собак. Ні пари з вуст, що у них там...На серці неспокійно.
Мала засмучується, що тупі рашисти не дають нам бачитись з рідними. І котом. А я ще більше плекаю в ній ненависть до руського міра. І впевнена, що її вона передасть своїм внукам. Не буде більше покоління, отруєного фейковою меншовартістю українця!І їхніх головах тепер оті болотні - меншовартісні. І це чудово.
І хтоб не сміявся з нашої гіперболізованої гордості бути українцем, мені все одно. Виростуть діти, слава тобі Господи. І завжди будуть гордими... Не хочеться вірити в те, що втратимо окуповані території назавжди. Все більше смутку від уяви, що ніколи потрапиш додому... Залишається лише вірити. Наші хлопчики просуваються) Токмак, зустрічай) Титани. Слава вам і подяка назавжди. Бережи вас Бог.