Моїй бабусі Ірині Шпаченко
присвячується.
Засновано на реальних
подіях.
Коло хати виблискувала ялина чудернацькими
іграшками, що їх онук із Києва привіз. Казали, що те не на добро – коли ялина у
дворі, ніби не світле дерево, і у хаті просвіту не буде. Та скільки разів та
хата рятувала – що, якби не вона, то їх усіх на світі не було б, мабуть...
Горпина стояла на снігу в тих чудернацьких
чоботях, югі чи як вони звуться, що онук подарував на Різдво, і вслухалася у
«Добрий вечір тобі, пане-господарю» десь за п’ять дворів – бо ж то її «кияни»
почимчикували із зіркою по сусідах. Навчили діток, Лесю та Іринку, тай пішли
вчотирьох – Петрусь, Дарина його, та малеча. Якось раніше на свята взимку зі
столиці не виїжджали, є де розгулятися там. А цього разу – «Бабуню, найкраще
Різдво – у селі!» - навезли на іграшок, вбралися як слід, і гайда по дворах із
колядками.
Задивилася на верхівку із золотою зіркою. Петрусь
спеціальну машину наймав із корзиною, і сам з тієї корзини наряджав ялину
зверху. Раніше червона зірка була, та він виніс її на смітник. Тепер – золота,
і на зірку не так схожа, як на сонечко із промінчиками.
Горпина задивилася на те «сонечко» у чорному
зоряному небі, і згадалось раптом, як те небо чорне у таку ж снігову пору,
багато років тому, вкрило та врятувало її, молоду та налякану, з діточками…
* * *
Коли серед ночі постукали в шибку – здалося, і не
спала, а ніби чекала від самого вечора, що має щось статися.
- Горпино! Бери дітей, чимдуж тікайте! – зашепотів
у щілину прочиненої кватирки Олекса, шкільний вчитель німецької, що був при
німцях перекладачем. – Донесли, що Петро твій на фронті комуніст,
вранці за вами прийдуть, а у хаті житиме Федько-поліцай, швидко тікайте, ти
мене не бачила, - скоромовкою проговорив Олекса і розчинився у пітьмі.
Далі у пам’яті все, наче в імлі – як серце
закалатало, і зробилося так страшно, наче падала у прірву… І як скидала на
розстелене рядно усе дитяче, а свого не взяла нічого, лиш книжку «Кобзар» у
гаптованій обкладинці, що Петро подарував, а у ній три фотографії – Петра, вони
удвох, та з весілля. Тоді сонних Тому й Лідуню вдягла, запаливши свічку під
столом, аби світла не було видно. Підхопивши їх та вузлика, прочинила двері.
Від морозного повітря перехопило подих на мить… – і вилетіла з хати, наче та полум’ям горіла.
І був сніг такий глибокий, і щокроку нога
провалювалася наче в безодню. А серце калатало-вискакувало, коли бігла поза
хатою, не на шлях, а далі рівчаком, попід ліс, убік села, де мама залишилася.
Шепотіла щось дівчаткам, аби не скрикнули, та вони лиш кліпали сонними очицями,
ніби відчували самі, що треба мовчати. Бігла й дякувала Богові, що хата скраю
Умані, що ніхто уздовж лісу не зупинить уночі, а під ранок, дасть Боже, якійсь
дядько візьме на сани жіночку з малими дітками до Текучі. Так і вийшло.
Ще згадалося, як у село наші прийшли. Як п’яний
совєцький офіцер бігав за нею навколо хати, розмахуючи пістолетом, аби
задовольнити свою хіть, а Горпина тікала. І знов калатало серце, і не сказати,
коли було страшніше – коли бігла лісом уночі, чи як мокрим весняним снігом
впереміж із болотом, босоніж, тікала від цього п’яного, а навздогін летіли
матюки. Був би тверезим – наздогнав би, а так – перескочила через низький
паркан до сусідського двору й присіла за клуню, тим і врятувалася. А той у хату
пішов, і почав із печі стягувати племінницю Аню, що їй ледь дванадцять
виповнилося. Але малі Тома й Лідуня, злякавшись чужого, так тримали її своїми
рученятами і так голосили, що той пішов, лаючись, із двору. Коли Горпина вбігла
на дитячий крик, побачила лиш зарюмсаних червонооких дівчат, що тримали одна
одну, наче востаннє.
Як війна скінчилася, працювала у дитбудинку в
Умані кухарем. Голодної та холодної зими носила по жмені в кишені жовтого
пшона, або ще перловки, аби одразу швидко зварити бовтанки й нагодувати малих,
та щоб ніхто тієї крупи в хаті не побачив і не доніс. Із Текучі до Умані й
назад ходила пішки, часом хтось і підвозив, - але руку з кишені не виймала,
тримала ту крупу, аж рука боліла і клякла. Боялася, що хоч зернина впаде – то
буде на переливки, бо ходили по селу й забирали усе на хлібоздачу, і їсти було
нічого, а «за колоски» давали десять років. А часом брала із собою на роботу
одну з дівчат, то та вже наїдалася.
І якось теж був Різдвяний вечір, і їхали з міста
додому зі старим сусідом на санях. І раптом здалося – більше немає нікого на
світі під цими ясними зірками, крім діда Фадея на санях, із його широкою
згорбленою спиною, та сухого колгоспного коня... Тільки сніг, сніг кругом, до
самого чорно-синього обрію. Різдвяний сніг…
То був рік сорок сьомий. Страшний лист, що її Петро
зник без вісти, прийшов у сорок четвертому. Більше чоловіків у сім’ї не було.
Так Горпина і прогодувала всіх – і Тому, і Лідуню, і племінницю, і маму.
* * *
«Син Божий народи-и-ився», - донеслось уже із
сусіднього двору. Дитячі голоси чистими дзвониками лунали у морозному повітрі,
летіли сюди, до ялини, і зливалися з тонким передзвоном блискучих кульок.
Чомусь саме від цих рядків наприкінці завжди
наверталися сльози. Наче зненацька щось так гостро стискалося в грудях,
підступало до горла – і тих сліз було вже не спинити. Хоч дихай, хоч не дихай –
а вони з’являлися самі собою, без дозволу, підступні, і бігли по щоках,
невпинно, тихо і гаряче…
Ще як малою була, Горпина завжди ховалася у кут,
або задивлялася у вікно, поки мати роздавала коржики колядникам, – щоб ніхто не
бачив тих дивних сліз і не питав, бо вона сама соромилася й не знала, чого так.
Як розносився дворами саме той спів – то і зірки в
небі завжди були такими ясними, і від снігу усе чистим і світлим. Та якась
напружена струна всередині починала бриніти так щемливо, так жалісно, що сама
душа від того «народи-и-вся» ставала такою ясною й беззахисною, наче не знала
ніколи зла.
І не було вже на світі ані болю, ані страху, ані
образ, а лише ота чистота, дзвінка й кришталева. І вона танула, наче крига з
душі, і з того завжди починали капати сльози…
* * *
– Бабуню!
Хвіртка прочинилася, й до двору зайшов родинний вертеп.
«Ой радуйся, зе-е-емле», - затягнув Петрусь, а
дівчата підхопили. Горпина стояла посеред двору, і нікуди було вже сховатися –
ні в кут, ні до вікна… «Син Божий народи-и-вся-я-я»…
–
Бабуню!
Ти чого ти плачеш?
Леся підбігла і обхопила її своїми рученятами.
–
Та ні,
не плачу… То сніг Різдвяний з неба, дитино… Ось вам коржики, цукерки, та йдіть
у хату вже до столу, бо померзли…
–
Ой!
Сніг пішов! – мала застрибала і заплескала у долоньки у в’язаних бабцею
рукавичках.
Та й справді засніжило.
– А чому Різдвяний?
Він не такий, як усі?
–
Ні,
доню, не такий як всі інші сніги, - чомусь стала вигадувати Горпина. – Він
виконує бажання.
–
Бажання!!!
–
Авжеж.
Коли Різдвяний сніг впаде на обличчя… а потім розтане крапельками… то
виповниться усе-усе, що забажаєш. От ти – чого хочеш?
–
Хочу-у бути-и
щасли-и-вою! – тонким співом заходилася мала.
Щасливою… Мабуть, нема на світі простішого
бажання. І складнішого…
Горпина мимоволі глянула на зірку з промінчиками у
верхів’ї ялини.
–
Будеш.
Обов’язково будеш! Пішли в хату, бо всі вже посідали.
Та Леся наче не чула. Закинувши голівоньку,
замруживши оченята, вона старанно підставляла щічки чарівним мереживним
сніжинкам. Ті ніжно сідали на обличчя і тихо танули крапельками, пообіцявши
виконати найгарячіше бажання.
Вони ж бо летіли із самого Різдвяного неба...
Кінець
©Наталія Лалєнцева