Реформуання економіки росії в другій пол 19 століття

           Отже ринкові реформи, капіталізація та  лібералізація внутрішньої політики  модернізація виробничої бази  обумовила докорінні зміни в економічній та соціальній сферах як самих метрополій, так і колоній. / 42, с. 45/

Тож підкреслюючи вище сказане підсумовую, що з  приходом до влади Олександра ІІ (1855), який рішуче став на шлях переходу до ринкової економіки в сільському господарстві почались активні капіталістичні перетворення. Монарх розумів, що без створення надсучасної промисловості та торгівлі не ліквідувавши феодально-кріпосницьку систему не можливо буде втримати режим /18, с. 28-30/.

У Російській імперії реформи також були активізовані поразками у зовнішній політиці, які стали наслідком все більшого її відставання від провідних країн світу. Головним гальмом на шляху подальшого розвитку країни було кріпосне право. Новий російський імператор Олександр ІІ у виступі перед своїми дворянами Московської губернії березні 1856 року відверто заявив, що треба потрібно скасувати кріпосництво зверху, аби це не було зроблено знизу.

 Аграрна реформа 1861 року незважаючи на свою непослідовність та половинчастість створила відомі умови в розвитку сільськогосподарського виробництв, завдяки реформі здійснились величезні зміни в економіці. В пореформений період відбувались значні зміни в сільському господарстві: скорочувалось дворянське та розширювалось буржуазне землеволодіння, прискорювався перехід до товарно-грошових відносин; прискорилось майнове розшарування селянства відбувалась концентрація земель в руках селянської верхівки (яка перетворювалась на сільськогосподарську буржуазію, або фермерів), стимулювала зростання продуктивності аграрного виробництва, покращувалась селекційна робота , підвищувалась товарність, поглиблювалась спеціалізація регіонів: (Правобережжя спеціалізувалась на вирощуванні цукрових буряків та зернових, Лівобережжя  - соняшнику, кукурудзи,  конопель, льону, тютюну; Південна Україна – зернових та соняшнику). Слід відмітити що Чернігівська та Полтавська губернії зосереджували в цей період понад 45% площ вирощуваного в імперії тютюну /27, с. 35/. Стимулювалось активне використання сільськогосподарської техніки, зростало впровадження машин та інших досягнень науково-технічного прогресу, вдосконалювались знаряддя праці та пристосування , все більше і більше використовувалась наймана праця, збільшувалась площа посівів, покращувалась їх структура, інтенсифікувався загальний процес сільськогосподарського виробництва, розширялись площі прибуткових та цінних технічних культур / 8, с. 249 /.  Росія зі споконвічної суто аграрної країни  поступово перетворювалась в провідну аграрно-індустріальну і ця трансформація стала можливою виключно завдяки переходу до капіталістичного типу виробничих відносин / 18, с. 308 /. Та з іншого боку колоніальний статус народного господарства на території України, що виявлявся у зростаючому контролі за основними підгалузями агро виробництва як з боку Російського фінансово-промислового капіталу, а також розвитком в Україні переважно сировинної промисловості та сільського господарства: на їх частку припадало понад 85% виробленої продукції. Натомість готова  промислова продукція надходила в під російську Україну з Росії , в Західну з Австрії та інших країн Європи. Відповідно українці, віддаючи за безцінь природні ресурси , змушені були сплачувати значно більші кошти за готову продукцію імпортного походження, а отже відбувалась викачка готівкової грошової маси за межі України . В зв’язку з цим Україна  втратила своє автономне право і перетворилась на низку Російських губерній.

Селянство, що отримало свободу, а воно становило 80% населення стало активним чинником суспільно-політичного та економічного життя (в Україні кріпаки становили 40% населення в той час як по всій імперії  ця цифра в середньому становила 35%), державних же селян було понад 40% від всього населення України /2, с. 30/.  

Швидкий розвиток капіталістичної промисловості помітне зростання міст  та неземлеробського населення,  залізничного, морського та річкового транспорту розширення внутрішнього ринку, та зовнішньої торгівлі, все це не могло не вплинути на  характер та структуру сільськогосподарського виробництва. Неухильно розвиваючись землеробство в  Україні, як і по всій Росії все більше втягувалось в товарно-грошовий обіг та поступово перетворювалось в комерційне, капіталістичне /18, с. 308/.

Щодо позитивних змін в організації ведення господарства слід відмітити що наше селянське малоземелля, по своїй економічній природі, в більшості було наслідком відсталості хліборобського виробництва. Перехід від трипілля до плодозмінної системи хліборобства з мінеральним удобрюванням призвела  зростання врожайності десятини землі до 55 пудів /39, с. 206/.

Протягом 19 століття значно збільшилось населення України. Якщо в 1858 році  в  9 українських губерніях проживало 13,5 млн. чол.., то  в 1897 році вже 23,4 млн. чол.,(збільшилось на 72%) тобто майже в два рази. В Херсонській губернії на 1 м кВ в 1797 році припадало 1,1 чол. то в 1897 році ця цифра була рівною 49,3 чол.(3.С.-37)   Зростання населення відбувалось за рахунок як природного приросту, так і за рахунок переселення в південні та східні губернії України  європейської частини Росії великої кількості людей, котрі йшли працювати в промисловість, торгівлю та сільське господарство.

Поряд з кількісним зростанням населення спостерігались зміни в його внутрішній структурі, викликані розвитком капіталістичних відносин . Величезні економічні зрушення в пореформений час зумовлювались відміною кріпосних порядків та промисловим переворотом в країні, вони проходили поряд з зі структурними змінами в суспільстві. Сутність суспільних зрушень в Росії та Україні складалась в першу чергу в формуванні нових соціальних станів  характерних саме для капіталістичної суспільно-економічної формації: вільнонайманих робітників (промислового пролетаріату) і буржуазії , сільського пролетаріату та фермерів. На думку видатного українського науковця - економіста Михайла Тугана–Барановського слід розрізняти селянське та селянсько-капіталістичне господарство/ 39,с. 201/. 

З посиленням інтеграції до світових та загальноімперських ринків  зростали  внутрішні господарські зв’язки між економічними районами великої країни, ефективно розвивався внутрішній ринок сировини, збуту готової продукції та ринок робочої сили.

Землеробство що мало переважно натуральний характер  до кінця 19 століття остаточно пристало на буржуазний шляху розвитку. Цей перехід відбувався  двома шляхами: прусським – на західноукраїнських землях, Лівобережній та частково Правобережній Україні, та американським, який був характерним для Південної України та господарств державних селян і козаків. Прусський шлях означав повільне вростання нових капіталістичних відносин у старі феодальні. Він характеризувався тривалим збереженням феодальних пережитків, малоземеллям селян та залишком значної частини орних земель у власності поміщиків, слабким рівнем використання нових досягнень науки і техніки, переважанням відробіткової праці над вільнонайманою, тобто кріпосної експлуатації помістях і латифундіях, та екстенсивним типом ведення сільськогосподарського виробництва. Цей шлях був болісним для селян.  Селяни боролись за розвиток по умовно американському шляху, для американського, або фермерського шляху  розвитку капіталізму в сільському господарстві було властиве перетворення селян на вільних виробників сільськогосподарської продукції як для внутрішнього так і для зовнішнього ринків, тобто фермерів, яким належала більша частина земельного фонду; швидке подолання феодально-кріпосницьких пережитків;  активне залучення нової техніки;  домінування вільнонайманої праці, для цього шляху була характерна інтенсифікація землеробства, фермерський шлях буржуазної еволюції сільського господарства,  який в загальному в Україні набув більшого розвитку ніж в російських губерніях характерний для регіонів де кріпосницькі пережитки не були  домінантними та проходив більш пришвидшеними темпами. Як в Росії, та і в Україні йшла конкурентна боротьба між цими двома шляхами розвитку, але остаточно і переконливо не переміг жоден / 18, с. 343/.

Станом на 1900 рік у сільському господарстві України було зайнято 1 мільйон постійних вільнонайманих робітників, та ще понад 200 тисячь сезонних.

Лібералізація землеробського господарства України сприяла збереженню за цим сектором економіки домінуючого становища. Україна перетворилась на європейську та світову житницю. На початку двадцятого століття давала 43% світового врожаю ячменю, а в рамках Російської імперії 20% пшениці, 10% кукурудзи та 85 % цукру. Саме виробництво цукру і стало основною капітальною галуззю українського АПК ( адже для виробництва цукру потрібен складний комбінований цикл вже заводського, а не фабричного виробництва)  кінця 19 початок 20 століття Аналогічно західноукраїнські землі стали одним  з головних аграрних регіонів Австрійської імперії. /42, с. 46/

Землеробський соціальний стан  який на початку 20 століття становив понад 80% населення України , внаслідок втягування у товарно-грошові відносини почало диференцюювати на 3 основні групи – заможних селян (капіталістичних фермерів)  які становили 15 – 20% від усього селянства( а в Західній Україні цей показник був набагато нижчий), середняків – понад 25%( на півдні України понад 40%) та бідноту (сільський пролетаріат) – понад 50%  /27, с. 41/.   Заможні господарства активно використовували сільськогосподарську техніку, мали коней , волів, великі орендовані площі орних земель,  залучали до роботи вільнонайманих  робітників. Поступово вони захопили ринки, стали головними постачальниками сільськогосподарської продукції, витіснивши звідти поміщиків, більшість з яких не змогла пристосуватись до нових економічних умов і банкротувала. В Україні починаючи з 80-х років середній та заможний стан землеробсько-господарського населення швидко зростає / 39, с. 203,207/.

      Розорення поміщицько-дворянського стану супроводжувалось намаганням уникнути остаточної поразки  за рахунок посилення визиску селян. Водночас диференціація в середовищі самого землеробського населення стала причиною конфліктів між бідною його частиною та заможними сільськогосподарськими  підприємцями.

На  межі 19 і 20 століття аграрний сектор економіки майже повністю перейшов на капіталістичний шлях розвитку, вимальовувались якісні та відмінні риси власне українського сировинного та переробного комплексного виробництва сільськогосподарської продукції. А на селі тим часом склався подвійний вузол протиріч, що вело до зародження нового типу  соціальної боротьби. Спочатку вона була викликана  незадоволенням від проведеної аграрної реформи, яка не збільшила селянського землеволодіння. Проте невдовзі селянський рух пішов на спад, оскільки частина селян змогла віднайти шляхи до поліпшення свого добробуту. Нове загострення соціальної боротьби на селі відбулося наприкінці 19 століття, і було викликано зростанням малоземелля внаслідок демографічного вибуху другої половини 19 століття; з 1861 до 1900 року населення України збільшилось в двічі,  і наявного в селян земельного фонду вже було недостатньо для забезпечення продуктами харчування. Негативно також позначилась на як на загальний рівень розвитку аграрного виробництва так і на соціальний життєвий стан селянства великий голод 1891 - 92 років.  Подальший розвиток сільськогосподарського виробництва був зумовлений виходом з економічної кризи, та столипінськими аграрними перетвореннями. Капіталізм як рушійна сила розвитку і формування новітнього агропромислового комплексу проходячи періодичний фазовий розвиток стагнацій та процвітань все таки стрімко розвивав загальне виробництво, створив потужний внутрішній ринок, величезний  аграрний фінансовий банківський фонд резервного, стабілізаційного та інвестиційного капіталу утворив 3 великі агропромислові регіони імперії, серед яких південно-західний регіон ( 9 українських губерній ) зорієнтованих на виробництво найбільш прибуткової та конкурентоздатної експортної сільськогосподарські продукти: цукру, хліба, олії, тютюну та м яса.

У 20 столітті після завершення так званого промислового перевороту Україна обрала шлях індустріалізації. В 1895 році тут нараховувалось 30 313 підприємств, на яких працювало 205 тис. вільнонайманих робітників. Ринкові відносини все більше охоплювали сільське господарство, що зумовило зміну структури земельної власності й призвело до високого рівня концентрації землі та зміни в організації земельної ренти. У 1877-1905 роках минулого століття третина площ дворянського землеволодіння перейшла до осіб недворянського походження. Відтак в аграрному секторі економіки відбулись якісні зміни: розширилось виробництво  асортименту та об*ємів сільгосппродукції із застосуванням імпортної техніки в землеробстві; кількість вільнонайманих робітників зросла з 1 мільйона   до 2 мільйонів осіб; значно збільшилися посівні площі та змінилась структура посівів.

Україна поступово набула статусу одного з світових лідерів у галузі виробництва сільськогосподарської продукції. Її частка в експорті пшениці Російської імперії дорівнювала 90 % . 78 %  від усіх площ, зайнятих під вирощування цукрового буряку в Росії, становили плантації цієї культури на українських землях ; із загальної кількості вирощуваних в Російській імперії зернових 75.1 % озимої пшениці, 38,8 % ярої пшениці , 51,4 % ячменю  вирощувалось в Україні.

Зміни в аграрному секторі економіки позначилися й на способі життя селян та власників землі, зумовивши зростання їх економічних, соціальних і (що найважливіше культурно-освітніх та духовних потреб).

Стрімко відбувались якісні зміни і в промисловості. Тоді насправді відбувалась науково-технічна революція, і нам доводиться говорити про її органічне продовження в сфері техніки і виробництва, що і понині залишається класичним зразком справжнього перевороту в сфері матеріального виробництва та продуктивних сил суспільства. Технічний прогрес став основою економічного зростання у галузі металургії, залізнорудної промисловості та машинобудування. На початку 20 століття  частка України в промисловому виробництві європейської частини Російської імперії становила 21 % від загального обсягу, при тому, що частка її населення становила лише 18%.

Україна стала провідним промисловим регіоном Росії; видобуток вугілля становив тут 68, 9  % , виробництво заліза – 52 %, чавуну  - 53 %  і сталі – 65 % від загально державного статистичного показника. Водночас  розвиток харчової, лісопильної та ін.  галузей, ґрунтувався на залученні іноземного капіталу. Зокрема в Україні було зосереджено 76 % російських цукроварень. Одночасно відбувалось формування робітничого класу.

Світова промислова криза початку 20 століття зумовила скорочення ( або гальмування)  розвитку практично всіх галузей виробництва в Україні. Найвідчуванішою вона була в металургії, вугільній та залізорудній промисловості. Криза призвела до зростання рівня безробіття, погіршення матеріального та соціального становища робітничого класу, загострення соціальних та політичних суперечностей у суспільстві. Що тимчасово створило надлишок вільнонайманої  робочої сили в аграрному секторі економіки тобто на селі.

Залишаючись в основному країною аграрною, де все ще зберігалися рудименти  феодального кріпосництва та поміщицького землеволодіння  та водночас вже почався процес розшарування селянства (соціальної диференціації),  Україна повільно, але невідворотно прямувала шляхом індустріалізації.  

Оскільки  промисловий розвиток в Україні грунтувався прерважно на іноземних інвестиціях та залученні іноземних фахівців, в частині передових науково – технічних та освітніх  досягнень агро-технічного сектору,  агрономічна освіта в цей період стала ефективним та визначним чинником розвитку сільського господарства.

   Щодо фінансової та політ-економічної сторони розвитку агропромислового  виробництва: в цей час успішно функціоную нова бюджетна система спрямована не «на проїдання», а на інвестиційний розвиток реального сектора економіки, тобто вироблена вдала далеко перспективна ринкова політика зведена до формули – «Виробництво засобів виробництва зо для виробництва засобів виробництва» /28, с. 29/, саме це і пояснює безупинний та насичений розвиток внутрішнього ринку, інтенсивного товарно-грошового обігу та ринку робочої сили, це зробило аграрний сектор інвестиційно привабливим для необхідного в той час закордонного капіталу. Основна товарна маса виробляється на  продаж, остаточно склався внутрішній ринок, завершується процес внутрішньої колонізації /28, с. 549/, свого кінця досягає суспільний поділ праці, створюється потужна армія резервної вільнонайманої робочої сили, швидко зростає неземлеробське населення, характерним є також відокремлення продуктивних сил від засобів виробництва та зростання відірваності одна від одної - розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, ця відірваність поступово переходить в стан антагонізму та  протиріччя, що є головною особливістю монополістично-капіталістичних тенденцій в аграрному секторі економіки в той історичний період . Встановлюється пряма пропорційна відповідність та  взаємозалежність між розвитком капіталізму та внутрішнім ринком що є наслідком переходу від простого сільськогосподарського натурального виробництва до товарно-капіталістичного /28, с. 73/.

          Резюме:

- Буржуазне товарно–комерційне агропромислове виробництво остаточно утвердилось і почало захоплювати провідну роль як в історичному так і політико – економічному сенсі, що викликало виробничий підприємницький  бум по всій імперії так і зокрема в Україні .

-   Основна маса українського селянства залишилась нижчим станом .

- Зберігались залишки кріпосницької соціально-економічної системи, що виявилась в загальній недоторканості поміщицької земельної власності.

-  Поєднувалась відробіткова (панщина) та вільнонаймана  система.

-  Відсутність чіткої розмежованості землекористування   та сервітуту .

-  Розорення поміщицьких господарств ,  особливо на півдні  України внаслідок їх економічної  непристосованості  до нових умов господарювання.

-  Загальне прискорення розвитку товарно-грошових відносин в аграрній сфері виробництва .

-  Майнове розшарування землеробського населення.

-   Розвиток поміщицького підприємництва  за спеціалізацією  районів.

-  Досить повільний розвиток тваринництва в Україні.

-  Запровадження вдосконалених знарядь праці та машин у передових поміщицьких  та великих фермерських сільськогосподарських підприємствах (кінні молотарки,  культиватори,  три і чотирилемішні плуги,  косарки, тощо).

-  Поширення вільнонайманої праці особливо  у  Південній  Україні .

-  Збільшення темпів народжувальності тобто природного і механічного приросту трудового населення, що призвів до перенаселення та малоземелля.

 -  Україна виробляла понад 80% російського цукру.

- Значний вміст іноземного капіталу в аграрному секторі, за виключенням цукрового виробництва.

-  Розвиток в Україні тих галузей що не мали умов розвитку в Росії та намагання переробляти українську сільськогосподарську  сировину в Росії – демформативна структура аграрного виробництва та нерівномірність розвитку регіонів. -  Розвиток внутрішнього ринку аграрної продукції гальмувався низькою купівельною спроможністю населення.

-   Переважну більшість населення України склали селяни.

-   Селяни продовжували залишатись малоосвіченими.