Західна україна у 19 столітті

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В 19 СТОЛІТТІ. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК.

         Дослідження з історії України 19 століття в цілому позначенні низкою стереотипів, що не лише перешкоджають правильному осмисленню та розумінню подій цього періоду, але й дотепер негативно впливають на розвиток українського суспільства.

         Першим з таких стереотипів відносно історії України 19 століття в поданні наукової й особливо історичної та навчальної літератури є його розкол» на історію Західної та Східної ( Наддніпрянської та підросійської ) України. Це положення бачимо і в діаспорній літературі , і в створеній вже за часів Незалежності в сучасній Україні. Як наслідок, під його вплив потрапив як український загал, так і закордонні дослідники. Але наскільки є виправним це положення?

         Дійсно в 1795 і 1917 роках Україна була поділена між двома імперіями – Російською та Австрійською (з 1867 року Австро – Угорською). Про тривалість цього поділу йде постійне наголошення в навчальній та енциклопедичній літературі з історії України на самому факті спричинили те, що він набув у хрестоматійного, усталеного звучання і не підлягав серйозному обговоренню. Україна була поділена на Західну та Східну ( Наддніпрянську, чи під російську) - на цьому все. Ніякого уточнення, намагання більш детально визначити, в якій же самій площині (культурній , соціальній , політичній, соціально – економічній чи ментальній ) проходив цей поділ. Така однозначність, підсилена тривалим заучуванням через систему освіти, на сьогодні міцно вкоренилась у свідомості громадян як природне, обумовлене історичним розвитком та незмінне явище. Проте це питання неодмінно потребує об’єктивного висвітлення, і не лише заради історичної справедливості та здорової національної пам’яті. Цей стереотип закономірності ментального та астрального розколу – джерело багатьох наших сучасних бід та проблем як в сьогоденні так і в майбутньому.

         Одразу зазначу, що розкол був незаперечним фактом, але головно ут сфері політичній. Факт юридичного закріплення чітко визначених українських територій за Росією та Австрією в зазначений період є також незаперечним. Проте щодо інших сфер життя соціуму питання про розкол України фактично не стоїть як таке. Обидві метрополії попри відмінності їхнього розвитку, в їхньому розвитку, в загальних рисах напрямку свого поступу рухалися більш – менш синхронно Обидві імперії використовували українські землі як сировинний та аграрний придаток. І Російська і Австрійська імперії протягом 19 століття переживали болючий процес поступового розкладу феодально – кріпосницького ладу та переходу до буржуазно – капіталістичних відносин, появу нових соціальних та суспільних класів та початок соціальної стратифікації; пробудження національної свідомості та активізацію національно – визвольних рухів підкорених народів; радикалізацію суспільно – політичного життя, яка вже на початку 20 століття вилилась в революційне піднесення та початок активної боротьби, що в результаті спричинило крах обох імперій.

         Відповідно не варто вести мову про наявність кардинально відмінних рис у розвитку західних та східних українських земель Навпаки слід шукати спільні риси їхнього розвитку, аби історичні реалії сприяли активному втіленню мрії багатьох поколінь українських патріотів про єдність етнічних українських земель, що є особливо важливим в сучасних складних політичних та міжнародних реаліях.

         В кінці 18 столітті колись могутня Річ Посполита в складі якої знаходились величезні простори Білорусі та Правобережної України від Дніпра до Карпатських гір, схилилося вже до повного упадку. Її роз’їдала внутрішня боротьба польської шляхетсько–магнатської еліти які не звикли визнавати жодної центральної влади. З іншої сторони, нелюдська поведінка панів – дідичів зі своїми підданими, які вперто не бажали прощатись з традиційним способом виробничих відносин та економічного укладу господарського життя та не тільки  вперто зберігали феодальні правила свого життя , а й надужували ними викликала чисельні повстання пригноблених народних мас які ще більшою мірою ослаблювали її минулу потужність. З цього вдало скористалися її сусіди: Росія , Австрія та Пруссія, які на початку серпня 1772 року вдались до першого поділу території Польщі між собою.

         У 1792 та 1795 роках відбувся відповідно другий та третій поділ Речі Посполитої.

         Австрія захопила місто Краків з околицею та решту Сандомирсько воєводства на території між ріками Віслою та Бугом, де знаходились заселенні українцями Холмщина й південне Підляшшя. Всі ці великі простори торимали назву Галичина (Galizien), незважаючи на те що докорінно польські землі ніколи не входили до Галицько – Волинської держави. Для відрізнення польських земель від українських надано першим назву (Westgalizien) (Західна Галичина), а українські землі отримали назву ( Ostgalizien) ( Східна Галичина).

         Згідно з Шенбурнським договором поміж Австрією та напалеонівкою Францією від 14 жовтня 1809 року, Австрія також була змушена відпустити Франції всі землі як вона відібрала в Польщі, а також місто Краків, які Напалеон долучив дот новоутвореного Варшавського князівства, також за умовами цього договору Напалеон змусив Австрію віддати Росії східну смугу Галичини на захід від Збруча аж до річки Серет з містом Тернопіль, ці землі в складі Російської імперії названо Тернопільським краєм.

         Формально передача Тернопільського краю Росії відбулася щойно 15 червня 1810 року, і тут створено нову російську цивільну адміністрацію та судову владу, в якій провідні місця займала місцева польська знать, а також нижчі урядові інституції були обсаджені виключно поляками. Тернопільський край поділено на дві адміністративні округи – Заліщицьку  та Тернопільську. На чолі краю Олександр І призначив сенатора Ігната Тейльса. Окружні суди очолювали старости, родові росіяни, що мали свого помічника, секретаря округи, яким завжди був галицький поляк. На місце дотеперішньої урядової німецької мови стала мова російська, а всі урядові документи друкувались на польській мові. Це вказує на той факт, що російський православний цар повністю знехтував українське корінне населення Тернопільського краю та не вважав за потрібне вводити рідну для населення українську мову навіть в найнижчих інстанціях для місцевого населення.

         Після закінчення наполеонівських війн , згідно з домовленостями на Віденському конгресі 3 травня 1815 року, Австрія 6 серпня знову перабрала свою владу над Тернопілським краєм , а територія Варшаського князівства ставала Царством Польським, де право на владу мали «російськи царі».

         Східна Галичина становила 55 300 квадратних кілометри площі, тобто близько 5 %  всієї площі на якій мешкав український народ. Австрія застала Галичину у величезному занедбанні, без шкіл, без доріг, без промислу й торгівлі, без великих та розвинених міст, з бідним закріпаченим польською шляхтою українським сільським населенням. Населення краю радо привітало встановлення нового окупаційного режиму. Ці сподівання частково справдилися на час каденції імператриці Марії Терезії ( 1772 – 1780 ) та її сина Йосифа ІІ ( 1780 – 1790 ), Найважливішою історичною подією цього часу було скасування кріпацтва в 1782 році.

         Що ж являла собою Західна Україна в зазначений період світової історії?! Фактично це була колонія, що правда колонія європейського типу. Тому її визиск часто густо мав цілком прихований характер. Зокрема в ній стимулювався розвиток промисловості, але тих галузей які були потрібні метрополіям, а самі українські землі перетворились на сировинно – аграрний  придаток як для Росії так і для Австрії. Проте слід зазначити шо станом на середину 19 століття обидві метрополії все більше та більше відставали від провідних на той час, розвинених капіталістичних  країн світу за рівнем свого економічного розвитку, а й так відповідно, і за здатністю зберігати економічну та політичну самостійність. Аби не перетворитись у напівколонію провідних західних країн, Російська та Австро  - Угорська імперії у 60 – 70 –х роках 19 століття проводять серію кардинальних ринково – буржуазних реформ і дещо лібералізують свою внутрішню політику.

Будівництво залізниць, без яких не міг розвиватися капіталізм, на західноукраїнських землях австрійський уряд, австрійські та німецькі капіталісти вели так, щоб зв'язати залізничним сполученням, насамперед, центральні райони Австрії зі східним, російським кордоном та забезпечити цим стратегічні інтереси, і, з другого боку, сполучити ці райони з метою збуту там товарів австрійської промисловості і вивозу в центр країни сировини. У той же час окремі місцевості Галичини, Буковини й Закарпаття одна з одною залізницями тривалий час не зв'язувалися, що гальмувало розвиток економіки і сприяло. консервуванню відсталості.

У 1861 р. було відкрито залізничну лінію Львів-Перемишль, внаслідок чого Львів був зв'язаний з Крайовим і Віднем. У 1866 р. збудована залізниця Львів — Чернівці, а в 1869 р. — Чернівці-Сучава, в 1872 р. — Чоп — Ужгород, в 1875 р. — Ужгород-Мукачево.

Велася залізнична лінія до російського кордону. У 1870 р. почала працювати залізниця Золочів — Тернопіль, а в 1873 р. вона підійшла до Підволочиська, й Західна Україна була з'єднана з Наддніпрянською.

Всього на 1892 р. на західноукраїнських землях було 3200 км залізничної колії, а в 1912 р.— 5200 км. Це було за питомою вагою значно менше від частки західноукраїнських земель по території і чисельності населення в усій імперії.

Колоніальне гноблення західноукраїнських земель і, як наслідок, слабий розвиток там капіталізму зумовило те, що вони і в другій половині XIX ст. залишалися в основному сільськогосподарським, аграрним краєм. На кінець XIX ст. 75—85 % населення було зайнято в сільському господарстві, яке давало близько 70 % національного доходу.

Скасування кріпосного права, проголошене урядом під час революції 1848 p., було проведено в 50-х роках на користь поміщиків за рахунок пограбування селянських мас. Селян змусили платити поміщикам викуп (індемнізацію) за втрачені останніми селянські повинності й податки.

Селяни Східної Галичини до 1898 р. заплатили викупних платежів понад 50 млн золотих ринських (золотий ринський — 80 коп.) та процентів на них — близько 62 млн золотих ринських. На Буковині загальна сума викупних платежів становила 5,5 млн золотих ринських, на Закарпатті — 4,4 млн форинтів. Селяни мусили також викупляти у поміщиків право пропінації — їх монопольне право на вироблення і продаж спиртних напоїв. Крім того, під час реформи у селян відібрали сервітути — право користуватися лісом, пасовищами, сіножатями. Отже, поміщики нещадно пограбували селян.

У Західній Україні збереглося велике поміщицьке й церковне землеволодіння. Поміщикам належало понад 40 % усіх земель. Великими землевласниками були польські, румунські, угорські, німецькі, українські поміщики, такі як графи Потоцькі, що мали 60 тис. га, граф Дідушицький — близько 20 тис, князь Сапєга—15 тис. (Галичина), граф Шенборн (у Закарпатті) — 203 тис, барон Юрій Василько (на Буковині) — 18 тис. га та ін..

У той же час основна маса селянства страждала від безземелля і малоземелля. На Закарпатті в 1895 р. пролетарських господарств, що мали до 2 га землі на двір налічувалося 51 % (58 тис). У цілому господарств, що мали наділи до 5 га, в Галичині нараховувалося 80 %, на Буковині — 85, на Закарпатті — 73 %.

Незважаючи на великі залишки кріпосництва, сільське господарство розвивалося по-капіталістичному, але цей розвиток ішов в основному прусським шляхом. Дедалі більше підривалася становість землеволодіння, відбувалася спеціалізація районів; зернове господарство, тваринництво, садівництво й інші галузі набували торгового характеру. В поміщицьких і заможних селянських господарствах застосовувалися вільнонаймана праця, сільськогосподарські машини, досягнення агрикультури тощо.

Розвиток капіталізму посилював розклад селянства на бідняків, пролетарів з наділом або без наділу і заможних господарів — газд. Заможних господарств, які мали по 10 га і більше, у Східній Галичині налічувалося 5 %, на Буковині — близько 5, на Закарпатті — близько 10%. Вони володіли від 16 до 25 % селянської землі, великою кількістю худоби, інвентаря, капіталів і тяжко експлуатували бідноту.

Колоніальний характер економіки західноукраїнських земель позначився і на стані промисловості. Австрійський уряд, австрійські та іноземні капіталісти штучно підтримували їх відсталість, свідомо гальмували промисловий розвиток. Через це ряд галузей промисловості, особливо обробної — цукрова, текстильна, шкіряна, скляна, фаянсово-порцелянова, паперова, сірникова, машинобудівна, не витримуючи конкуренції більш дешевих виробів підприємств розвинених західних провінцій Австро-Угорщини, не тільки не йшли на піднесення, а занепадали. Так, на кінець XIX ст. у Східній Галичині не стало жодного цукрового заводу, всі вони були закриті.

Розвивалися переважно галузі по видобуванню і первинній обробці сировини — нафтова, озокеритна, лісова і лісопильна, а також харчова, головним чином спирто-горілчана та борошномельна.

У промисловості західноукраїнських земель переважали іноземні капітали — австрійські, німецькі, англійські, американські, французькі, бельгійські. Створивши банки, акціонерні товариства, синдикати, концерни та інші монополістичні об'єднання, іноземні капіталісти оволоділи основними галузями промисловості Західної України, насамперед нафтовою та озокеритною, по-хижацькому експлуатували природні багатства, неймовірно визискували робітників і діставали небачено високі прибутки. Поряд з іноземними капіталістами певне місце в економіці західноукраїнських земель займали й капіталісти українські, які створили свої компанії, кредитні й кооперативні товариства.

Найшвидше розвивалася нафтова промисловість. Якщо до кінця 60-х років нафту видобували переважно ручним способом, витягаючи її відрами з криниць, то з 80-х років стали дедалі ширше застосовувати парові двигуни й вести вдосконаленими методами глибинне буріння. У 1870 р. було видобуто 20 тис. т нафти, у 1890 р. — понад 90 тис. т. Найбільше нафти видобувалося в районах Борислава й Дрогобича. Більшість видобувної нафти вивозили в Австрію та інші провінції в не переробленому вигляді. В Західній Україні її очищалося не більше однієї третини.

Значне місце в промисловості західноукраїнських земель займало видобування озокериту (гірського воскуй Але через відсталу техніку і зменшення попиту на світовому ринку його видобуток зменшувався. Якщо в 70—80-х роках озокериту видобувалося щороку 10—12 тис. т, то в 1900 р. його було видобуто лише 3,7 тис. тон..

Значними в Східній Галичині, на Закарпатті і Північній Буковині були поклади кам'яної і кухонної солі. її видобуток зростав. Так, у Галичині в 1861 р. її було видобуто 65 тис. т. Західна Україна давала 64 % видобутку солі в Австро-Угорщині. Видобування солі було державною монополією. Уряд встановлював на неї високі ціни, і більшість селян страждали від «соляного голоду».

Про відсталість Західної України свідчить і низька енергоозброєність її економіки. Так, на Галичину, яка мала 28 % населення Австро-Угорщини, припадало лише 5,5 % усіх парових двигунів, що були в імперії.

Невигідний для місцевої економіки характер мала й торгівля західноукраїнських земель. Вивозили в Австро-Угорщину, Німеччину та інші країни нафту, озокерит, сіль, худобу та різні сільськогосподарські продукти, довозили промислові товари: машини, металеві та різні текстильні й галантерейні вироби тощо.