Децентралізація управління шкільною освітою у 19 ст.

1.2.         Нормативно – правова база, зміст, структура та організація шкільної освіти в даний період.

     Державна політика в галузі освіти – це широкий комплекс державних заходів, що охоплюють багато сфер суспільного життя, а не тільки сферу шкільної освіти. Шкільна політика означає діяльність держави в галузі освіти (визначає її стратегічний напрямок розвитку, мету, принцип розвитку, що регламентується відповідним чинним законодавством держави). Реалізаторами  державної політики є керівні органи освіти, яким держава делегує ці функції.

          Як вже було зазначено в попередньому викладі, але вважаю за потрібне нагадати  ще раз про те , що  більша частина українських земель в 19 на початку 20 століття  перебувала під імперським гнітом та загарбницькою колоніальною владою російської монархії династії Романових В історії української освіти період 1850 по 1917 р. був надзвичайно плідним, однак, як і багато іншого в Російській імперії, розвиток народної освіти в Україні був явищем доволі контрастним і суперечливим, про що більш детально піде мова в ході подальшого дослідження.

          Якщо у 18 столітті рівень загальної освіти українців був предметом їхньої гордості, то в 19 столітті він став просто жахливим.  До занепаду народної освіти насамперед спричинило впровадження кріпацтва та імперсько – колоніальна політика царської влади. Початкові школи, що функціонували в Україні в цей період були переважно церковно – парафіяльні і їх існування залежало від внесків зубожілого селянства.

         Розпорядженням міністерства народної освіти Російської імперії від 15 червня 1813 року і царським указом 1827 року заборонявся допуск в середні і вищі навчальні заклади вихідців з селян – кріпаків. Згідно з «Положенням про навчальні округи» від 25 червня 1835 року попечителям округів передавались всі права та повноваження по управлінню навчальними закладами [ 29, с. 194 ].

         Циркуляр міністерства народної освіти від 31 грудня 1840 року відкрито проголошував ідею обмеження освіти народних мас зо для недопущення порушення «порядку громадських станів»

         Становище  дещо поліпшилось після скасування кріпосного права у 1861 році і особливо в 1870 – х роках, коли відповідальність за розвиток загальної освіти взяло на себе земство. Земські шкільні комітети, що не рідко складались з людей прогресивних поглядів і покривали 85 % шкільного бюджету, сприяли спорудженню нових шкіл, вдосконаленню методики викладання, тощо [ 25, с. 266].

          Розвиток економіки  викликав потребу зробити зміни в шкільній освіті та відповідно до цього спричинив до суттєвих змін в законодавстві щодо народної освіти. Розвиток промисловості в 19 столітті вимагав більшої кількості освічених людей і, як наслідок, збільшення кількості освітніх закладів та відповідно змін в системі народної освіти. Діяли школи земські , міністерські, і церковнопарафіяльні, училища чоловічі, жіночі та змішані, існували недільні школи для дорослих, крім того, були державні та приватні гімназії [ 18, с. 41]. Наприкінці 60 – х років були створенні двокласні школи з п’ятирічним навчанням, а більшість повітових училищ в 70 – х роках реорганізовано на шестирічні училища. В цей же час виникають реальні училища (середні навчальні заклади, де широко вивчають природничі дисципліни).  У 90 – х роках з’являються восьмикласні комерційні училища. Наприкінці 19 століття в губерніях України налічувалось 129 гімназій, 19 реальних і 17 комерційних училищ. Значна частина цих навчальних закладів була приватною [ 4, с. 491 ].

           В означений період у Російській імперії шкільна освіта діяла відповідно до чинного законодавства розробленого протягом всього 19 століття. Структура шкільної освіти в Україні фактично сформувалась у процесі реформаторської освітньої політики царського уряду, котрий в контексті соціально – економічних та суспільно – політичних перетворень провів освітні реформи  ( 1802 – 1804, 1856 – 1864 рр.), що створило нову парадигму шкільної освіти, сприяли її інтенсивному демократичному розвитку, та контр реформаторські часткові зміни ( 1810 – 1835 рр., 1845 р., 70 – 90 – ті роки 19 століття.), які локалізували основні здобутки згадуваних нами реформ [ 24, с. 12- 13].

     Під час освітньої реформи 1856 – 1864 рр. в умовах глибокої кризи, суспільних деформацій і катаклізмів, масової неписьменності населення і потреби економіки в кваліфікованих робітниках, інженерах агрономах, лікарях, вчителях, створювалися гімназії трьох типів: класична ( вивчались дві давні мови) напівкласична ( вивчалась одна давня і одна нова мова ), та реальна ( вивчались лише нові мови).  Започатковується новий тип неповної середньої освіти – прогімназії з чотирирічним терміном навчання. Класичні гімназії надавали загальну освіту та готували до вступу до університетів. Вони були розраховані на дітей дворян з метою подальшої служби на високих чиновницьких посадах. Реальні гімназії, в яких навчались діти торгових та промислових класів, не давали права вступати до вищих навчальних закладів [2, с. 124 - 125]. Шкільна реформа проголосила позастанову освіту, тобто здобуття загальної освіти всіма станами у класичних та реальних гімназіях з семирічним терміном навчання; надала право громадським організаціям та приватним особам відкривати гімназії; проголосила доступність народних шкіл (парафіяльні, церковнопарафіяльні, повітові, недільні) для всіх соціальних верств населення, схвалила необхідність розвитку жіночої освіти.

         Проте за контрреформатрських змін в 70 – х років 19 століття політика Міністерства народної освіти спрямовувалася на закріплення пріоритетності класичної освіти: Статут гімназій 1871 року встановити один тип середнього навчального закладу  - класичну восьмирічну гімназію, яка готувала учнів для  вступу до вищих навчальних закладів і в якій 42, 2% навчального часу відводилось давнім мовам. Водночас за Статутом 1872 року реальні гімназії перетворювалися на  шестирічні реальні училища з поділом у 5 – му і 6 – му класах на основний та комерційний відділи, з додатковим 7 – м класом, що поділявся на відділи ( механіко – технічний, хіміко – технологічний, загальноосвітній), тобто запроваджувалася профільна диференціація. Учні реальних училищ не мали права вступу до університетів , але дозволялося вступати до технічних навчальних закладів. До навчального плану старших класів вводилася комерційна географія, хімія, механіка, бухгалтерія, практичні та лабораторні роботи [ 24,  с. 14 ].

         «Устав женских гимназий» ( 1874) визначав діяльність жіночих гімназій, зокрема дозволяв відкривати спеціальні педагогічні класи, випускниці яких отримували звання домашньої вчительки. Класичні мови в жіночих навчальних закладах не вивчалися, в основному акцент робився на підготовці майбутньої господині, матері.  Передбачалося протягом семи років вивчення обов’язкових предметів: історія, географія, російська мова та словесність, математика, чистописання, фізика, рукоділля, Закон Божий. На восьмому  (додатковому) році, навчання планувалось вивчання педагогіки, методики російської мови та математики тощо. Цей навчальний план діяв без змін до 1917 року.

         Як бачимо, на перший погляд шкільна політика Міністерства народної рсвіти у руслі конрреформ 70 – 90 – х років 19 століття спрямовувалась на задоволення потреб різних верств населення та соціальних станів, зокрема зміст освіти в реальних училищах був практично орієнтованим, а в гімназіях академічно орієнтованим.  Гімназійний зміст освіти ґрунтувався на теорії формальної освіти. Зміст реальної освіти базувався на теорії матеріальної освіти ( дидактичний матеріалізм). [  24, с. 15]

       Розвиток державної початкової освіти в досліджуваний період регламентувався такими нормативними документами: «Положение о начальных народних училищах» ( 1864 ), «О мерах к образованию населяющих Россию инородцев» ( 1870 ), «Правила о церковноприходських школах» ( 1884) та ін.. Початкова освіта була різнотипною та різновідомчою  ( церковні школи, державні й приватні, чоловічі  та жіночі, школи грамоти, недільні школи, церковнопарафіяльні, земські, міські, сільські при товариствах, церквах, підвідомчі Священному Синоду ).

      Таким чином, вже наприкінці 19 століття Міністерство народної освіти Російської імперії в контексті соціально – економічних змін та під впливом громадсько – педагогічної думки намагалися розбудувати шкільну освіту відповідно до суспільних потреб. Державна освітня політика зумовила зменшення кількості гімназій і збільшення кількості реальних училищ, бо реальна освіта еволюціонувала відповідно до соціально – економічних змін і потреб суспільства. Шкільна політика самодержавства під впливом високих темпів розвитку економіки, громадсько – педагогічного руху, сприяння матеріальної участі земств, міських товариств, конкретних осіб у розвитку шкільної освіти змінювалася [ 24, с. 16 - 17].

         Характерно, що в цей час середні навчальні заклади підпорядковувалися не лише Міністерству народної освіти, а й різним міністерствам і відомствам, де здобували освіту представники промислових і торгівельних станів. Так, до відомства Міністерства внутрішніх справ належали будівельні училища, зміст освіти в яких був подібний до змісту освіти  реальних училищ. Комерційні навчальні заклади, комерційні училища, приватні училища діяли відповідно до « Положения о комерческих учебных заведениях» ( 1905) і були підвідомчі Міністерству фінансів Російської імперії [ 24, с. 18].

 Закон «О высших начальних училищах» поданий Міністерством народної освіти до Державної думи для обговорення ще в 1909 році, імператор підписав  цей закон 12 червня 1912 року. Було закріплено положення про перетворення протягом трьох років міських шкіл на чотирикласні вищі початкові школи. Важливою подією стало підписання Державною радою законопроекту про приватні школи схваленого ще ІІІ Думою. Інноваційним було положення проекту про надання права засновникам навчальних закладів самим встановлювати мову викладання, що було значним досягнення громадськості в національному питанні [ 24, с. 19  ].

        Під впливом громадсько – педагогічної думки, зарубіжного досвіду, у контексті суспільно – політичних та соціально – економічних реалій, зокрема потреби економіки  в грамотній робочій силі та кваліфікованих науково – педагогічних кадрах, держана освітня політика змінює вектор від абсолютно регламентованої шкільної освіти до ініціювання перетворень в цій галузі з метою контролю над ситуацією, використовуючи дієвий інструмент – реформи та децентралізацію [ 24, с. 20 ].

      Початок 20 століття – 1917 р. в Російській імперії та зокрема в Україні як складової її частини – це смуга спроб реформування шкільної освіти, насичений циклом шкільних реформ, які продукували собою досить оригінальні ідеї, зокрема щодо індивідуалізації та диференціації навчального процесу. Педагогічні засади шкільних перетворень Міністерство народної освіти планувало та розробляло, спираючись на широкі кола передової педагогічної громадськості, але при цьому під контролем царя.

       Справжньою потужною хвилею протягом цього періоду вітчизняної історії народної освіти, що суттєвим чином вплинув на державну політику став громадсько – педагогічний рух ( земства, товариства, окремі особи, міські думи). На сторінках преси, у виступах на з*їздах, в Державній думі, у різноманітних зверненнях до Міністерства народної освіти  доводили необхідність поглиблення децентралізації управління освітою та вдосконалення системи управління на державно – громадських засадах.   

      Аналіз міністерських проектів ( «Устав гимназий и прогимназий, 1901; Устав реальних училищ, 1901; «Основные положення организации общеобразовательной средней школы», 1901; «Положение о подготовительных школах и гимназиях, та «Положение о мужских гимназиях», 1905 тощо) свідчить, що у структурі передбачалися: реорганізація типів загальноосвітніх навчальних закладів [  24, с. 21].

      Реалізація реформи була започаткована циркулярним розпорядженням Міністерства освіти від 28 вересня 1915 року і 19 січня 1916 року, в яких декларувалась мета – поліпшення навчально – виховного процесу у середній школі. Основне законодавство доповнювалося різними циркулярними розпорядженнями. Так циркуляром від 29 липня 1916 року дозволялося відкривати жіночі гімназії семирічні, трирічні у складі 5 – 7 класів з додатковими класами і курсами.

    Позитивно оцінюючи урядовий проект реформ шкільної освіти, відомий український педагог В. Науменко у ґрунтовній праці « Проект реформи середньої школи» ( 1916 ) висловив низку своїх міркувань про нову модель загальноосвітньої школи, глибоко розкривши основні положення урядового проекту. Проект реформ шкільної освіти, в основу якого було покладено принцип індивідуалізації навчання, диференціації, як форми його реалізації, уряд відхилив, а 27 грудня 1916 року усунув П. Ігнатьєва з посади міністра народної освіти за його прогресивні демократичні погляди та переконання.