«Формування громадсько-державного управління освітою в районі"

«Устав женских гимназий» (1874) визначав діяльність жіночих гімназій, зокрема дозволяв відкривати спеціальні педагогічні класи, для звання домашньої вчительки. Класичні мови в жіночих навчальних закладах не вивчалися, в основному акцент робився на підготовці майбутньої господині, матері. Передбачалося протягом 7 р. вивчення обов’язкових предметів: історія, географія, російська мова та словесність, математика, чистописання, фізика, рукоділля, Закон Божий. На восьмому році, навчання планувалось вивчання педагогіки, методики російської мови та математики тощо. Цей навчальний план діяв без змін до 1917 р.

Як бачимо, на перший погляд шкільна політика МНО у руслі контрреформ 70 – 90-х років 19 ст. спрямовувалась на задоволення потреб різних верств населення, зокрема зміст освіти в реальних училищах був практично орієнтованим, а в гімназіях академічно орієнтованим. Гімназійний зміст освіти ґрунтувався на теорії формальної освіти. Зміст реальної освіти базувався на теорії матеріальної освіти (дидактичний матеріалізм). [116, с. 15].

Розвиток державної початкової освіти в досліджуваний період регламентувався такими нормативними документами: «Положение о начальных народних училищах» (1864), «О мерах к образованию населяющих Россию инородцев» (1870), «Правила о церковноприходських школах» (1884) та ін. Початкова освіта була різновідомчою (церковні школи, державні й приватні, чоловічі та жіночі, школи грамоти, недільні школи, церковнопарафіяльні, земські, міські, сільські при товариствах, церквах, підвідомчі Священному Синоду).

Таким чином, вже наприкінці 19 ст. МНО в контексті соціально-економічних змін та під впливом громадсько-педагогічної думки намагалися розбудувати шкільну освіту відповідно до суспільних потреб. Державна освітня політика зумовила зменшення кількості гімназій і збільшення кількості реальних училищ, бо реальна освіта еволюціонувала відповідно до соціально-економічних змін і потреб суспільства. Шкільна політика влади під впливом високих темпів розвитку економіки, громадсько-педагогічного руху, сприяння матеріальної участі земств, міських товариств, конкретних осіб у розвитку шкільної освіти змінювалася [116, с. 16-17].

У цей час середні навчальні заклади підпорядковувалися не лише МНО, а й різним міністерствам і відомствам, де здобували освіту представники промислових і торгівельних станів. Так, до Міністерства внутрішніх справ належали будівельні училища, зміст освіти в яких був подібний до змісту освіти реальних училищ. Комерційні навчальні заклади, комерційні училища, приватні училища діяли відповідно до « Положения о комерческих учебных заведениях» (1905) і були підвідомчі Міністерству фінансів [116, с. 18].

Закон «О высших начальних училищах» поданий МНО до Державної думи для обговорення ще в 1909 р., імператор підписав цей закон 12.06.1912 р. Було закріплено положення про перетворення протягом 3 років міських шкіл на 4-класні вищі початкові школи. Важливою подією стало підписання Державною радою законопроекту про приватні школи, схваленого ще ІІІ Думою. Інноваційним було положення проекту про надання права засновникам навчальних закладів самим встановлювати мову викладання, що було значним досягнення громадськості в національному питанні [116, с. 19].

Під впливом громадсько-педагогічної думки, зарубіжного досвіду, у контексті суспільно-економічних реалій, зокрема потреби економіки в грамотній робочій силі та кваліфікованих науково-педагогічних кадрах, держана освітня політика змінює вектор від регламентованої шкільної освіти до ініціювання перетворень в цій галузі з метою контролю над ситуацією, використовуючи дієвий інструмент – реформи та децентралізацію [116, с. 20].

Початок 20 ст. – 1917 р. в імперії – це смуга спроб реформування шкільної освіти, насичений циклом шкільних реформ, які продукували собою досить оригінальні ідеї, зокрема щодо індивідуалізації та диференціації навчального процесу. Педагогічні засади шкільних перетворень МНО планувало та розробляло, спираючись на широкі кола передової педагогічної громадськості, але при цьому під контролем царя [62].

Потужною хвилею протягом цього періоду історії освіти, що суттєво вплинула на державну політику став громадсько-педагогічний рух (земства, товариства, окремі особи, міські думи). В пресі, у виступах на з’їздах, в Державній думі, у різноманітних зверненнях до МНО доводили необхідність поглиблення децентралізації управління освітою та вдосконалення системи управління на державно-громадських засадах [62]. Аналіз міністерських проектів («Устав гимназий и прогимназий, 1901; Устав реальних училищ, 1901; «Основные положення организации общеобразовательной средней школы», 1901; «Положение о подготовительных школах и гимназиях, та «Положение о мужских гимназиях», 1905 тощо) свідчить, що у структурі передбачалися: реорганізація навчальних закладів [116, с. 21].

Реалізація реформи була започаткована циркулярним розпорядженням МНО від 28. 09. 1915 р. і 19. 01. 1916 р., в яких декларувалась мета – поліпшення навчально-виховного процесу у середній школі. Основне законодавство доповнювалося різними циркулярними розпорядженнями. Так циркуляром від 29.07.1916 р. дозволялося відкривати жіночі гімназії семирічні, трирічні у складі 5-7 класів з додатковими класами і курсами.

Позитивно оцінюючи урядовий проект реформ шкільної освіти, відомий український педагог В. Науменко у ґрунтовній праці «Проект реформи середньої школи» (1916) висловив ряд своїх міркувань про нову модель загальноосвітньої школи, глибоко розкривши основні положення урядового проекту. Проект реформ шкільної освіти, в основу якого було покладено принцип індивідуалізації навчання, диференціації, як форми його реалізації, уряд відхилив, а 27.12.1916 р. усунув П. Ігнатьєва з посади міністра освіти за його прогресивні демократичні погляди та переконання.

Після скасування в 1861 р. кріпосного права вело за собою інші реформи спрямованні на децентралізацію державного управління. Окремим аспектом імперського устрою, що потребував негайного вдосконалення, було місцеве управління та безпосередньо розташовані на території місцевих громад заклади шкільної освіти [17, с. 120]. Зі зміною соціально-економічних відносин, з наданням кріпакам прав громадянства зростала необхідність в обмежено-самоврядних місцевих адміністраціях, тобто в децентралізації системи влади на місцях [115, с. 228]. Олександр ІІ (1855 – 1881) здійснив реформи які мали оновити країну до умов соціально-економічного розвитку. Початком ще однієї реформи стало введення в дію з 01.01.1864 р. Положення про губернські та повітові земські установи. Згідно з Положенням у 33 губерніях почалось створення загальностанових виборних органів місцевого самоврядування з розпорядчими (земські збори) та виконавчими (земські управи) функціями [116, с. 168; 16, с. 306; 60, с. 35].

У 1866 р. громадам було дозволено обирати на повітовому та губернському рівні власних представників для нагляду за освітою, медициною, поштовими послугами, утриманням доріг, накопичуванням запасу продовольства, зборами статистичних даних. Для фінансового забезпечення цих служб місцевим комітетам або земствам надавалось право обкладати населення земськими податками [115, с. 228 ].

Виконавчими органами земських установ були повітові та губернські управи, члени земських зібрань (так звані гласні ) обиралися на 3 роки по 3-х окремих категоріях (куріях): землевласників, міських виборців, і виборних від сільських громад. По третій курії вибори були багатоступеневі. До компетенції земств належали: ремонт шляхів місцевого значення, організація медичної допомоги, пожежної служби, будівництво й утримування шкіл, страхування майна тощо. Уряд спрямовував свою політику на те, щоб у земських зібраннях кількісна перевага забезпечувалась представникам російського дворянського стану. Особливо помітне було переважання дворянства в губернських земських органах. У повітових же земствах чільне місце займали заможні сільські землевласники. В земських органах місцевого самоврядування брала також участь буржуазія, власники промислових і торгівельних підприємств та іншого нерухомого майна [ 24, с. 251-253]. Земства в своїй діяльності хоча й були достатньо самоврядними органами, але значною мірою залежали від царської бюрократії – губернатора і міністра внутрішніх справ, які часто зводили нанівець роботу земських установ [27, с. 438].

Земський рух проявив себе також як сила, що сприяла децентралізації управління навчальними закладами та їх реорганізації на державно-громадських засадах. В середині 90-х р. 19 ст. набувають виразності основні форми громадсько-педагогічного руху, серед яких окремо вирізняються просвітницькі товариства, учительські спілки взаємодопомоги, з'їзди з питань освіти при громадських організаціях непедагогічного характеру, з'являються педагогічна громадсько-політична журналістика, в організації яких також вагому роль відігравали земські діячі [112, с. 359 ].

Зауважимо, що відповідно до проекту Положення 1864 р. народна освіта взагалі не мала належати до компетенції земств. Лише в процесі остаточного редагування документа в Державній раді було висловлено пропозицію залучати земців до участі у фінансування початкових навчальних закладів для малозабезпеченого населення [116, с. 169 ].

Участь земських установ в освіті регулювалось «Положением о начальних народних училищах» від 14. 07. 1864 р., воно давало значні можливості для створення широкої мережі шкіл. Цим документом Міністерство народної освіти відмовлялося від завідування ними, виявляючи готовність розділити його з іншими відомствами та громадськими організаціями. Право на відкриття шкіл надавалось громадськості [132, с. 411; 17, с. 124]. «Положення про земства», на думку І. Захарової, виявилось компромісним актом, який все ж мав велике значення для формування нових демократичних механізмів управління державою [32, с. 44-45].

Даний законодавчий акт, покладений в основу діяльності земств у галузі освіти, був підготовлений за часів діяльності міністра О. Головніна, значна роль відводилась повітовим училищним радам, до яких обов'язково мали входити представники земств. До обов'язків органу належало, зокрема колегіальне надання дозволу на відкриття нових шкіл міськими та сільським громадам, земствам і приватним особам, нагляд за функціонуванням навчальних закладів, прийняття на роботу вчителів [116, с. 170; 60, с. 34 с].

Так, указом Сенату від 06. 03. 1867 р. пропонувалось всі сільські навчальні заклади міністерства державного майна частково передати земським установам [27, с. 131]. Вони утримувались як за рахунок земств так і за кошти селянських товариств. Права земств щодо участі в управлінні освітою обмежувалось до певної участі в повітових та губернських радах, напрацювання змістової частини навчально-виховного процесу, участі в кадровій роботі, тобто подання кандидатів на вакантні вчительські місця, порядку проведення фінансово-кошторисного звітування тощо. До училищних рад включалося по 2 представники від земств, які таким чином були залученні до офіційної участі в справі народної освіти [49, с. 130]. Для земств не передбачалося широких повноважень, окрім господарських, а як відомо, в імперії завжди не вистачало коштів на освіту, особливо на освіту тих хто перебував на низу соціальної ієрархії [49, с. 121; 116, с. 171]. Наступним кроком земських установ в управлінні освітою стало відкриття спільно з селянськими товариствами нових початкових шкіл – така практика зберігалась в продовж другої пол.19 ст. [20, с. 53].

Запропоновані на початку 70-х рр., «нагороди» вчителів поступово перетворились на асигнування (додаткові доплати) сільськими товариствами. Наприкінці 70-х рр., земства повністю перебрали на себе обов'язки виплат зарплати вчителям [131, с. 64]. Поступово земства долучилися і до будівництва шкіл та їх матеріального забезпечення. Перші спроби вироблення нормативних планів шкільних будинків датуються 1870 р. і пов'язані з діяльністю М. Корфа, педагога і методиста, земського діяча, який створив мережу малокомплектних шкіл. Будучи головою повітової училищної ради у м. Олександрівську, він багато зробив для створення в повіті нових земських навчальних закладів – початкових земських шкіл з 3-річним курсом навчання (1 вчитель на 3 класи), відкривши понад 100 таких шкіл, які згодом розповсюдились майже по всій імперії [116, с. 179; 59, с. 123].