«Формування громадсько-державного управління освітою в районі"

Указом Сенату від 23.11.1893 р. попереджалося, що будь-які правила та інструкції стосовно навчальної частини, які видаватимуться земськими установами, мають бути визнанні такими, що підлягають вилученню, незалежно від їх змісту. Не зважаючи на стримувальні заходи уряду, на початку 90-х р. 19 ст. інтерес до власної школи посилився фактично в усіх земствах. Цей інтерес насамперед зумовили зміни в суспільстві, яке поступово забувало феодальний спосіб життя та зазнавало буржуазно-демократичної трансформації. Земські установи мусили дедалі більше враховувати громадську думку. Симпатії селян до земської школи зростали і тому що навчання в них було безкоштовним [116, с. 177; 23, с. 358 ].

Закон «Про крайню межу земського оподаткування» від 12.06.1900 р. певною мірою стримував розвиток народної школи, оскільки дозволяв земствам збільшувати освітні витрати всього на 3% в рік, а свій щорічний кошторис не більше ніж на 2,5% [60, с. 26, 35].

Держава не бажала допомагати земствам в управлінні загальноосвітніми закладами, виробляються певні форми участі земств в управлінні освітою. Однією з форм діяльності земств згідно положення були клопотання, земським установам надавалось право виносити клопотання перед урядом про місцеві потреби: про відкриття нових та розширення вже існуючих навчальних закладів; скасування права на вищу освіту лише для випускників класичних гімназій; вдосконалення й заміну чинних програм, зниження плати за навчання, тощо. Клопотання проходили через губернаторів до відповідного органу влади. Вони могли бути затримані в розгляді, але без згоди Комітету міністрів не відкидались. Окремі клопотання пов'язувалися з проханням надати земствам хоча б обмеженні можливості впливати на навчальний процес. Переважно у відповідях МНО зазначалось що зміст клопотань не відповідав вимогам, де проявлявся антисоціальний характер [131, с. 9]. Земства створили розгалужену мережу освітніх закладів, побудованих на принципах самодостатності, самодіяльності, загальнодоступності, безкоштовності навчання, їх системності і планомірності, а заробітні плати в цих школах були одними з найвищих [112, с. 365, 426].

Вже від половини 90-х р. 19 ст. деякі земства почали заводити в себе загальне навчання, планово відкриваючи в себе нові школи в такій кількості, щоб уможливити усім дітям шкільного віку дістати освіту в народній школі. Саме з такою метою херсонське губернське земство в 1895 р. ухвалило перебрати на себе з 1898 р. 1/3 видатків повітових земств губернії на освіту. Вовчанське повітове земство (Харківщина) з ініціативи голови повітової земської управи В. Колокольцева в 1895 р. виробило шкільну мережу для свого повіту та почало від того часу ступнево її здійснювати. Харківське губерніальне земство в 1897 р. ухвалило асигнувати 200 тис. крб. та розділити ту суму між повітовими земствами Харківщини на відкриття нових шкіл. Слідом за тим пішли й інші [116, с. 228].

Бажаючи передати управління школами в руки шкільними адміністраціями, МНО видало в 1901 р. проект правильника для повітових шкільних рад. Згідно з ним все керівництво школою зосереджувалося в руках директора та інспектора народних шкіл. Проект зустрів гостру критику в земських колах, тому міністерство було змушене зняти свій проект і вже більше не поверталось до наміру усунути земство від освіти [112, с. 43].

За даними перепису 1897 р. в імперії нараховувалось всього лише 9% грамотних жінок. Жіноцтво мало обмежені можливості здобувати освіту в гімназіях, училищах та інститутах шляхетних дівчат [116, с. 160; 58, с].

На початку 20 ст. реформи по децентралізації державного управління, хоче вже й не з волі влади, а під тиском революційних подій 1905-1907 рр. були продовжені. Декларувалась рівність громадян (у тому числі в національній і релігійних сферах), зменшено переслідування опозиції, створено загальнодержавний представницький виборний орган – Державну думу, яка стала першим російським парламентом. В її роботі брали безпосередню та активну участь і депутати від українських губерній, переважна частина яких були професійними педагогами та науковцями, внаслідок чого українські діячі набували досвіду легальної боротьби. Делегування виборцями депутатам свої представницьких повноважень стала кульмінаційним моментом процесу обмеженої децентралізації та певної демократизації суспільно-політичного розвитку Росії в даний період [130, с. 42 ]. В 1907 р., після придушення революції, реакційна політика відновилась, боротьба за обмеження ДГУ шкільною освітою набула нового загрозливого розмаху. Головним ідеологом курсу на «стабілізацію ситуації в країні та відновленню порядку» виступив голова уряду П. Столипін.

У 1907 р. виробило свій проект загального навчання в Росії петербурзьке товариство «Ліга Освіти», на чолі її стояв відомий освітній діяч Г. Фальборг. Згідно з тим проектом потрібно було відкрити цілій Росії 154088 шкіл 1 ст. ( 4-річної школи для дітей у віці 8-11 років), 17 390 шкіл 2 ст. (для 1/5 дітей віком 12 – 15 років) та 2114 шкіл 3 ст. ( для 1/20 дітей віком 16-18 років) [112, с. 427].

МНО почало видавати земствам допомогу і позику на заведення загального навчання, видавши 26.03.1907 р. «Правила про шкільні кураторії» (попечительська) з метою притягнення місцевого населення до піклування про матеріальний добробут своєї школи та її учнів, про те в Україні куратори не знайшли особливого поширення [112, с. 437].

Зростанню земських шкіл сприяв закон 22.06.1909 р. про утворення державного будівельного фонду для допомоги та позик на будівництво шкільних приміщень. У Київській, Волинській, та Подільській губерніях законом від 02.04.1903 р. встановлено для керування земським господарством спеціальні комітети. Тільки в березні 1911 р. в цих губерніях заведено земське самоврядування приблизно на тих засадах, як і в інших губерніях. [112, с. 428].

За даними організаційного бюро Загальноземського з`їзду в справах народної освіти 1911 р. земських шкіл на Україні та учнів в них в 1910 р., було: Катеринославська губ. – 727 шкіл, 69 505 учнів; Полтавська губ. – 1137 шкіл та 100 000 учнів; Херсонська – 729 шкіл та 74 623 учнів в них; Чернігівська – 783 та 75 120 учнів в них; Харківська – 1056 та 100 377 учнів. Видатки земств на освіту в Україні станом на 1911 р.по губерніях  складали: Полтавська – 3636, 6 тис. крб., Харківська – 2644, 6 тис. крб., Чернігівська – 1996, 4 тис. крб., Катеринославська – 2628, 5 тис. крб., Херсонська – 2546 тис. крб. [116, с. 20].

Справді потужною хвилею протягом цього періоду, що вплинуло на державну політику, став громадсько-педагогічний рух (земства, товариства, окремі особи, міські думи). Під впливом громадсько-педагогічного руху проблеми індивідуалізації навчання актуалізувались і в більшості міністерських проектів у поєднанні із суспільними потребами [116, с. 21].

Свідоме учительство, разом з іншими діячами народної освіти заснувало на початку 20 ст. Всеукраїнську учительську спілку. Представники спілки взяли участь в 1-му Всеросійському з’їзді вчительських союзів.

У перші роки 20 ст. земства піднімали питання та ухвалювали рішення про підвищення курсу земської школи, про передачу керування народною освітою органам народної самоуправи тощо. Про підвищення курсу земської школи висловилося чернігівське повітове земство ( 1903), хотинське ( 1904), вовчанське (1904) та ін. За повну передачу керування народною освітою земствам висловилося полтавське губернське земство ( 1904) з ініціативи радника, професора М. Тугана-Барановського; в 1905 р. – бердянське, кобеляцьке, вовчанське та інші земства [112, с. 431; 17, с. 125]. Хоча земства й не були в повному сенсі слова по-справжньому представницькими органами місцевого самоврядування, вони відіграли дуже важливу функцію. Окрім піднесення загального рівня життя на селі, матеріального забезпечення сільських шкіл вони привчали місцеве населення до самоврядування. Представляючи місцеві інтереси, земства виявилися більш чутливими до потреб населення в освіті, ніж чиновництво [115, с. 229].

Серед освітніх з’їздів того часу особливо важливим був І Всеросійський з’їзд в справі освіти, що проходив в Петербурзі з 23.12.1913 по 03.01.1914 рр. Це був найчисельніший з’їзд, участь в якому взяло понад 7 тис. делегатів, при тому, що більшість з них були вчителями. Резолюції з’їзду накреслили радикальну програму шкільної реформи і передачу управління народною освітою органам місцевого самоврядування, що має бути створено на демократичних засадах, а також заведення навчання на рідній мові [112, с. 433]

Станом на 1910 р. кількість земських шкіл досягла значної та переконливої кількості, щоб належним чином оцінити серйозність земської діяльності. Загалом по Україні ситуація виглядала наступним чином: Катеринославська губ. – 727 шкіл, Полтавська губ. – 1137, Херсонська губ. – 729, Чернігівська губ. – 783, Харківська губ. – 2056, що переконливо свідчить про високий рівень досягнень земських установ у справі просунення децентралізації державного управління освітою [116, с. 20].

Наприкінці ХХ – на початку XXI ст. з усією гостротою виявилася криза традиційних систем навчання. Централізовані системи освіти (як у Німеччині, Франції, Росії) з жорсткою вертикаллю підпорядкування, відповідним набором навчальних технологій, певними структурами управління закладами освіти перестали відповідати суспільними вимогами. Американська система муніципальної освіти із слабо розвиненим державним регулюванням також характеризується серйозними проблемами. Це відбувається на тлі зростаючої динамічності суспільства, збільшення обсягу і швидкості оновлення інформації, виникнення принципово нових комунікативних систем тощо.

Таким чином, ретроспективний аналіз наукових досліджень еволюції управління шкільною освітою впродовж ХVІІІ–ХХІ століть засвідчив, що в розвитку взаємодії держави і громадськості в управлінні шкільною освітою хвилеподібно змінювалися етапи тотальної державної централізації управління та активізації політичних, громадських і професійних рухів в освіті, що відбувалося й в останні десятиліття.

У результаті дослідження періодів еволюції управління освітою нами виявлено, що у взаємодії громадськості та держави чергувалися періоди тотальної державної централізації управління та активізації суспільно-політичних рухів, що фактично співпадало з термінами перебування при владі російських монархів. Так, починаючи з другої половини 19 ст., періоди централізації та децентралізації управління народною освітою чергувались між собою в такій послідовності: 1860 – 1880 рр. – децентралізація управління; 80-рр. 19 ст. – 1904 р. – централізація управління; 1905 – 1917 рр. – децентралізація;1917 р. – 30-і рр. 20 ст. – розвиток процесів демократизації в управлінні освітою, 30-і рр. 20 ст. – 1991 р. – централізоване управління галуззю.