До 70-х РОКОВИН МАСОВОГО ГОЛОДУ 1946-1947 РОКІВ в УРСР

Повоєнне сільське господарство знаходилося у важкому стані. Не вистачало не лише тракторів, комбайнів, автомашин, а й простих сільськогосподарських знарядь праці, тяглової сили. В плуг впрягали корів, а іноді й самих жінок-колгоспниць. А згідно партійних постанов посівні площі необхідно було розширювати.

Урожайність зернових культур в колгоспах знизилася в 1946 р. до 3,8 ц з га. В деяких областях колгоспники на свої трудодні отримали по 50—100 гр. зерна, мізер продуктів, а чимало з них взагалі нічого не отримали. Почався масовий виїзд селян у місто (навіть без наявності паспортів).

Продовольчі труднощі наростали з кожним днем, а «основний закон» — будь-що виконати обов'язковий план хлібозаготівель — ніхто й не думав скасовувати, навпаки, партійні органи закликали вести нещадну боротьбу з «саботажниками». Частина «виметеного під мітлу» у селян хліба йшла як «допомога» до країн «народної демократії» — Болгарії, Румунії, Польщі, Чехословаччини. «Радянський Союз врятував нас від голоду»,— зазначав президент Чехословаччини К. Готвальд. А голод в своїй кращі вже стукав «у вікно», Він був викликаний воєнним розоренням села, сталінською, справді феодальною системою організації та керівництва сільським господарством та жорстокою посухою, якої Україна не знала понад 50 років.

За офіційними, далеко неповними даними, загальна кількість голодуючих досягла 2,7 млн. чол. Дуже різко зросла дитяча смертність. Своєї апогеї голод досяг в березні і тривав аж до серпня 1947 р. Місцеві органи влади іноді осмілювалися допомагати голодуючим, звільняючи від хлібозаготівель безнадійні колгоспи. Однак партійні і державні верхи жорстоко переслідували «м'якотілих».

Становище більш-менш нормалізувалося в жовтні місяці, коли Хрущов і Каганович відрапортували Сталіну про «дострокове» виконання хлібозаготівель, Через дев'ять місяців перебування в Києві, завершивши свою «місію» по «вибиванню хліба» (грудень 1947 р.), Каганович повернувся у Москву.

В 1948 р. з нагоди 30-річчя УРСР, а точніше за «перемогу» на хлібному фронті, Каганович і Хрущов отримали по ордену Леніна.

Життєвий рівень народу та деформація соціальної спрямованості реформ тоталітарної держави. В спустошених містах і селах не вистачало буквально всього. Карткова система, введена в повоєнні роки, не забезпечувала нормального харчування. Реальна заробітна плата була нижчою від довоєнної в два рази.

В 1947 р. була здійснена грошова реформа, внаслідок якої населення втратило свої заощадження. Відміна карткової системи — в грудні 1947 р.,— поступове зниження цін пропагувалося як турбота «батька народів» про трудящих. Однак, зниження цін в містах відбувалося за рахунок пограбування селянства, яке складало 2/3 населення України. Рівень же життя селян, їх реальні доходи неухильно падали.

Соціальна політика уряду була досить суперечливою. Заходи по покращанню матеріального становища «врівноважувалися» іншими, які являли собою наступ на соціальні інтереси народу. Напр., примусове введення державних позик, високий податок на бездітність, податок на кожне дерево в садку селянина, відміна виплат фронтовикам за бойові заслуги тощо.

Найважливіший висновок з подій 1946—1947 рр. полягає в тому, що коли б не поспішне форсування продовольчих та інших ресурсів для забезпечення скасування карткової системи, реформ грошей та цін, голоду можна було б уникнути, а відповідні реформи провести роком пізніше Саме в цьому проявилася деформація соціальної спрямованості держави.

Колгоспна система господарювання як джерело коштів для вирішення завдань країни, як форма своєрідного державного кріпацтва залишалася без змін. Голод 1946-1947 рр. не тільки не довів керівництву необхідність змін, а, навпаки, підштовхнув владу до ще суворіших репресій. Про це свідчать надмірно високі й нереальні плани хлібозаготівель, що мали постійну тенденцію до збільшення; великі обсяги експорту хліба й продуктів тваринництва за кордон; кримінальне переслідування “розкрадачів хліба”, які, згідно зі статтею 131 Конституції СРСР 1936 р., кваліфікувалися як “вороги народу”.

Одночасно з наступом на простих колгоспників влада посилила репресії проти керівників колективних господарств. За даними влади, у 1946 р. та І кварталі 1947 р. судовими органами республіки розглянуто 1681 справу про злочини голів колгоспів. Засуджували бригадирів, завідувачів ферм. Тоді ж на території Західної України та на інших приєднаних під час війни територіях УРСР активно продовжувався процес колективізації, що супроводжувався виселенням так званих “куркульських господарств”.

Варто зазначити, що з часом набір адміністративно-економічних методів експлуатації сільського населення України починав вичерпуватися. Замість утихомирення, влада отримала розвалене сільське господарство й незадоволення народу, яке з особливою силою виявилося в роки голоду 1946 – 1947 рр., який особливо ускладнив відновлення.

        Спогади жителя с. Новопіль Василя Шевчука  про голод в с. Новопіль   в 1946 – 1947 роках. ( З книги В. Адамовича–Новопільського «Загублені життя трьох поколінь» )

Я пам’ятаю, як комуністична влада збирала мітинг біля школи, на якому оголошувала рішення щодо виселення із села Новопіль 6-ти чоловік за невиконання встановленого в колгоспі мінімуму трудоднів. Добре зберіглося в пам’яті нелюдське ставлення районних керманичів до новопільців. Зокрема, як секретар райкому партії Парамонов і голова райвиконкому Докіль дружину колгоспника Ігната вислали із села на 6 років а грудну дитину лишили з чоловіком. Дитина плакала – кати не чули. Психика у дитини порушилася – помістили до психушки і там дитина і пропала. Пам’ятаю як тракториста Приблуду вислали із села … Комуністи безжалісно, нещадно вели себе з народом. По-звірячому катували нас.

Приблизно в той час Першим директором Новопільської семирічної школи був Волошин, а змінив Вакуленко. Директори й учителі дуже часто мінялися, а наше життя майже незмінне було. У холоді й голоді проходило. Злидні не покидали нас.

У 1947 році ми дуже голодували. Корова нас рятувала. Трошки пшениці мали на горищі. Мололи її на жорнах і мама варила галушки. Та злодій залі і вкрав усю пшеницю… Мама головисла на усе село. Діди принесли нам по піввідра пшениці. Пекли хліб з муки з мукою із жолудів і стрючків акації, мерзлу кар оплю викопували на колгоспних ланах і млинці з неї пекли… Але такого страшного голоду, як у 1932 – 1933 роках не сталося. Тоді дід жив на межі кладовища і сховав від патрошителів діжечку пшениці у могилі. Вночі непомітно дістане з могили відро пшенички, дочки мелють її в жорнах, а дід вартує навколо хати… Баба напече коржів (ховали, щоб ніхто не бачив), дасть кожному по шматочку, ї їли з молоком. Картоплю садили обрізками. Злодій прогребе оранку, знайде обрізки і більше не грібе… Впевнений, що голод в Новополі навмисно створили  комуністи зі своїми поплічниками, так званими совєцькими активістами. Вони витрушували в кожній родині все їстивне. Продовольство шукали на горищі, в городі, у купах гною  рилися , тощо. Не кожен міг сховати від них продовольство…

Дослідив та підготував Юрій МАЛАШЕВИЧ