Історія розвитку охорони здоров’я черняхівського району. ч. 1. 1

Джерела дослідив та здобуті результати систематизував Юрій Малашевич

Охорона здоров'я в Україні  та зокрема на Черняхівщині має свою давню та цікаву історію. Останнім часом широким читацьким колам відкриваються нові подробиці становлення і розвитку системи управління охороною здоров'я. Завдяки кропіткій роботі фахівців Національного музею медицини України з'являються нові раніше невідомі історичні факти.

Вивченням стану здоров'я населення та організації охорони здоров'я займається соціальна медицина та організація охорони здоров'я. Ця наука відносно молода: від початку її зародження минуло менше ста років, що, в порівнянні з тисячами років розвитку медицини загалом, - невеликий відрізок.

В  реконструкції  минулого  вагоме  значення  має  вивчення  особливостей  різних  складових суспільного  буття,  надто  такої  проблеми,  як  розвиток  охорони  здоров’я.  Проблему  охорони  здоров’я  в  Україні  у  19-20 ст.  досліджено  лише частково,  фрагментарно.  Енциклопедичні  видання  подають  загальну  характеристику  означеної  проблеми.  В  академічному  виданні  «Історія  української  культури»  містяться  окремі  розділи  відповідного  спрямування,  де висвітлюються  особливості  розвитку  та  наводяться  фактологічні  дані.

Проте на мою думку варто почати з передісторії та дати відповіді на попередні питання як от:

Якою тоді була багата Поліська земля? Звідси пішла назва „Черняхов” від слів „ чернь” та „ ховаться”, тобто , це назва місцевості де ховалися бідні люди від ворогів. Ховаючись та живучи в лісі, вони навчалися мистецтву лікування у природи. Найбільш спостережливі із них, в часи полювання, рибальства, збору ягід та грибів примічали, що захворівши, дикі тварини починали їсти деякі види трав і рослин, які до цього часу в їжу не вживали. Багаторазово співставляючи ці факти, люди відкривали їх лікувальні властивості . Пізніше, захворівши, вони лікувалися ними самі і лікували інших. В народі таких людей називали „зелійниками” і вони були першими народними цілителями Черняхівської землі. Цілителі мали своєрідну „спеціалізацію”,  серед них були травники („зелійники”), костоправи, зубоволоки, повитухи та інші. Усіх їх протягом багатьох років називали знахарями. Слово „знахар” походить від слова „знати”: тому що вони знали чим, як і скільки потрібно лікувати хвору людину. В той час переважали так звані „морови” хвороби, в першу чергу чума, віспа, холера. Зустрічалися цинга, кроваві проноси, простудні, очні та пошесні хвороби. Середня тривалість життя людини складала 30 років, вона помирала не встигнувши зістарітись. Причинами хвороби вважали порчу, зглаз, нечисту силу та волхования. В своїй лікувальній практиці знахарі разом із заговорами, шепотіннями та заклинаннями використовували різні засоби рослинного походження: кропива, полинь, цибуля, часник, хрін, цвіт липи, кора дуба, сік берези та інше. Незважаючи на посилення національно- релігіозного гноблення з боку литовських та польських феодалів населення Черняхівщини зберегло свою самобутність щодо традицій та досвіду народної медицини.

У 1804 році м. Житомир одночасно стає центром Волинської губернії та Житомирського повіту, тобто губернським і повітовим містом. В повіті було створено 23 волості, одна з яких отримала назву Черняхівська.

Історичні документи тих часів так описують Черняхів: «Это местечко при верховье р. Тростяницы, волости Черняховской. От Житомира - 20 верств, от ближайшей железнодорожной станции Бердичев - 65 верств, при почтовой станции. От ближайшего прихода в с.Троковичи и с.Стырты - 7 верств и в с.Зороков - 8 верств.. Есть церковь, почтовая станция, волостное управление и квартира станового пристава. Дворов-182, прихожан - 1441 душ обряда православного». Немає жодного слова про лікувальний заклад у Черняхові, тому що його на тей час не існувало.

З прийняттям християнства на Русі у бідних людей з’явилася перша надійна захисниця - Церква. В 1801 році на кошти прихожан в Черняхові була побудована на кам’яному зрубі дерев’яна церква з дзвіницею, „во ім’я Святого великомученика Георгія Победоносця”. В ній був піп, псаломщик з півчими і проскурник. Виконуючи заповідь Христа: „Любіте ближнього свого, як себе самого”, вони взяли під опіку всіх убогих та хворих. Біля церкви завжди збиралися скалічені війною та хворобами інваліди, які просили допомогу і милостиню. При церкві було приміщення типу богадільні - сарай для хворих, престарілих та паломників в Києво Печерську Лавру. В ньому жінки із місцевого церковного хору та священнослужителі годували постояльців, молитвами полегшували їх душевні муки та лікували фізичні недуги народними засобами. Таким чином, брати та сестри у Хресті церкви Георгія Победоносця були прототипами майбутніх сестер милосердя, медичних сестер та медбратів Черняхівського району. В основі народних поглядів на причини захворювань лежали ірраціональні уявлення. Вважалося, що їх спричиняв навмисний негативний вплив злих людей або відьм. Існування останніх визнавалося селянами як безперечний факт . До своєї недуги переважна більшість селян ставилися як до фатальної неминучості. Так само і до смерті, до якої слід було підготуватися, дістати прощення від ближніх та отримати церковне причастя. Важливо було гідно прийняти смерть. Людина, що тяжко помирала, вважалася великим грішником, репутація родини таким чином могла постраждати. Проте при захворюваннях зверталися по допомогу до знахарок, щоб ті відмолили хворобу. Знахарки «замовляли кров», «викачували переляк», «шептали над хворими» - вони справді зналися на цілющих властивостях рослин .

Влада тих часів вважала, що селянам лікарська допомога не потрібна - вони хворіють простими хворобами і потребують простих ліків, призначити які може і фельдшер. Відомий Чернігівський земець Соколов П.В. писав: „Мужики не потребують особливого лікування, йому мужику, аби одужати, достатньо напившись липового цвіту полежати на печі; бо хвороба його - це звичайне обжорство, або короста, або просто простуда”.

До середини XIX ст. загальна кількість лікарів Росії зросла з 1500 наприкінці. ХУІІІ ст. до 8072 у 1846 р. не менше третини цієї кількості складали лікарі армії та флоту, а багато громадських лікарів приймали участь у органах управління (Медичний департамент, губернські лікарські інспекції та т. п.) та безпосередньої лікарської допомоги не надавали. Більшість населення було позбавлено медичної допомоги, а в селі її практично не існувало зовсім. До того ж докласти часті неврожаї та як неминуче слідство, голод. Все це обумовило високу захворюваність та смертність. По статистичним показникам Г. Аттенгофера (1819 р.)Є що вичав метричні книги Синоду та "табелі" Міністерств поліції про народжених та померлих з тисячі новонароджених хлопчиків тільки біля 555 досягають шісти-річного віку, менше половини – 10 років. По даним Г. Аттенгофера (1820 р.) більше 2/3 дітей, народжених в Петербурзі, вмирали не досягнувши п'ятирічного віку. При цьому Аттенгофер вважає смертність до 240 на 1000 дітей на першому року життя подією природньою, неминучу та визначів цифрову  90 таблицю "обов'язкової смертності". На протязі пертої половини XIX ст. ця висока смертність не знижувалась, навпаки, у деякі роки зростала взвязку з епідеміями холери, які були у краіні у кінці 20-х років. З засобів боротьба з високою захворювальністю та відносного покращення медико-санітарних умов у краіні маємо відмітити діяльність вільного економічного товариства.

Після опублікування праці Едварда Дженнера про вакцінації, діяльність Товариства в значній мірі була присвячена віспощплення. По даним Вільного економічного Товариства, в 1841 р. було розіслано ланцетів 6999, бланків з віспяною матерією 13926, вказівок 5870 образців, у 1843 р. – 8042, 720, 6846.

Особливо і уваги заслуговує складання та розповсюдження Товариством вказівок на мовах різних народів країни у 1845 р. будо розіслано вказівок на російській, польській, татарській, кальмицькій, грузинській, армянській мовах. В 1847 р. віспощепленням займалися 150000 людей, Товариство утримувало віспощепливачів в віддалених регіонах Росії. Внаслідок неврожаю у деяких губерніях від хвороб, винекнених внаслідок цього, в цьому ж році був розроблений наказ "Чим замінити звичайний хліб" Товариство приймало участь в допомогі голодаючим.

У першій половині XIX ст. основними центрами медичної науки були медичний

факультет Московського університета і Петербурзька медико-хірургічна Академія. В Московському університеті на медичном факультеті розвиток набули особливе терапія і фізіологія, а в Петербурзькій Академії, готувавшої лікарів для армії, особливу увагу приділяли анатомії, топографічній анатомії, хірургії.

У першій половині XIX ст. сільське населення було позбавлено фахової медичної допомоги.

Тому до реформи сільської медицини в 1868 році - „фельдшеризм” панував в селах. Більшість фельдшерів Черняхівської волості були ротними, які були малограмотними і пиячили. Ротні фельдшери були з колишніх солдатів діючої армії, які під час військової служби направлялися в так звані, „ротні фельдшерські школи”, де отримували навички практичних дій по наданню першої негайної медичної допомоги в бою, але фактично не мали базової, теоретичної підготовки по медицині. Після звільнення з військової служби, вони поверталися у села своїх волостей і починали займатися там „лікувальною” справою, хоча не мали на це права, тому що у них не було освіти. В 1887 році, через 11 років після реформи, серед всіх 167 сільських фельдшерів Волинської губернії із ротних фельдшерів було ще 84 , а Черняхівській волості - 3 чоловік.

Відносна близькість губернського Житомира та волосного Черняхова (21 верста) завжди визначала їх тісний зв’язок, особливо в розвитку сільської медицини. Коли в 1840 році в Житомирі було відкрито Волинську губернську лікарню - це була перша лікувальна установа на громадських засадах, яка почала допомагати в лікуванні мешканців Черняхівщини.

З 1852 року за розпорядженням Приказу громадського опікування, лікарі губернської лікарні почали шефствувати над сільськими дільницями. В той час, державної безкоштовної медицини в губернії ще не існувало: лікарі брали з хворого плату за лікування. На жаль, своїх лікарів в Черняхівській волості не було і хворі за медичною допомогою їздили в Житомир, в губернську лікарню. Гроші залікування вони вносили за місяць наперед, без права їх повернення в разі дострокової виписки. Міщани щомісяця платили 7 крб., а селяни - 4 крб. 50 ком.

Для малоймущих це була велика сума. Наприклад, селянам, які вели натуральне господарство, щоб отримати 4 крб., потрібно було продати 4-5 ц. зерна, або велику рогату худобу, чи пару копей. Тому до лікарні вони зверталися в крайніх випадках. 1886 році Приказ громадського опікування запровадив подобову оплату за лікування. Гроші з хворих селян почали брати за 5 днів наперед, а далі - від кількості днів перебування в лікарні. З того часу в Волинській губернській лікарні більше третини хворих були селяни. В 1868 році у Волинській губернії була введена посада повітових сільських лікарів. Всі волості Житомирського повіту були об’єднані у 2 великі повітові сільські дільниці. Черняхівська волость входила в 1-шу повітову сільську дільницю.

Відповідальним сільським лікарем, на ній був Базилевич М.Є. Він так описував свою дільницю: ’’Восточная часть 1-го участка Житомирского уезда низменна, болотиста и плоха в санитарном отношении. Западная - песчаная, возвышена и более здоровая. В с. Дивочках брюшной тиф появляется спорадически. Водой для питья пользуются колодязной, почвенной, срубы - деревянные, ведер постоянных нет. Замощение местечек желательно. Школы в сравнительно хорошем состоянии. Санитарный контроль за школами желателен и возможен. Никакого пособия на оспопрививания нет”. Повітові сільські лікарі проживали в містах, але з початку лікарень для лікування сільських жителів на дільницях у них не було. Нажаль в той час в Черняхові також не було лікарні. Повітові сільські лікарі були першими державними практикуючими лікарями в волостях, губернії.