Коли аналітики і спостерігачі розмірковують про позицію помісних церков щодо Православної Церкви України, то Грузинську Церкву завжди розглядають окремо. Якщо в двох словах, то ми не чекаємо від неї швидкого визнання, але віримо, що якоюсь частиною вона з нами. Тут багато чинників і церковного, і не зовсім церковного порядку. Це і авторитет Грузинського Патріарха, і …
Коли аналітики і спостерігачі розмірковують про позицію помісних церков щодо Православної Церкви України, то Грузинську Церкву завжди розглядають окремо. Якщо в двох словах, то ми не чекаємо від неї швидкого визнання, але віримо, що якоюсь частиною вона з нами.
Тут багато чинників і церковного, і не зовсім церковного порядку. Це і авторитет Грузинського Патріарха, і давні щирі відносини наших народів, і спільні драми, і взаємна допомога в різних ситуаціях і конфліктах. Згадаймо, що в самий розпал автокефального процесу близько тридцяти теологів і журналістів Грузії підписали лист на підтримку народу України, який бажає отримати Томос.
І все ж, достовірні знання краще інтуїтивних гіпотез.
Ми вирішили поговорити про позицію Грузинської Церкви щодо ситуації, яка склалася у світовому православ’ї з ректором вищого філософсько-теологічного навчального закладу – Університету Нової Грузії, професором, доктором філософії, головою департаменту Грузинської Патріархії з видавництва і рецензування, митрополитом Потійським і Хобським Григолі.
Я ВІТАЮ СПРОБИ ВСЕЛЕНСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ ЗАЛІКУВАТИ РАНИ НА ЖИВОМУ ТІЛІ ЦЕРКВИ
– Владико, зараз православні України (об’єднаної Церкви) дивляться на помісні православні Церкви з надією. Ми розуміємо, що Православній Церкві України потрібно визнання. Але ми також добре розуміємо, що не можемо розраховувати на Церкви, які перебувають в орбіті Росії і під впливом Росії. Скажіть, яке місце Грузинської Церкви на такій міжнародній мапі?
– Мені зрозумілі бажання і очікування з боку пастви і не тільки щодо Православної Церкви України і визнання її автокефалії, оскільки паства пов’язує з цими подіями ідею духовної єдності на загальнонаціональному рівні, і розуміє, що це створило б міцні духовні передумови державної незалежності України.
Так само зрозуміло і те, що цього важко досягти в умовах розділеної Церкви, коли православні громадяни однієї країни, розділені і розсіяні по різних Церквах православної орієнтації (з різними центрами – ред.), не визнають канонічність один одного і не мають між собою євхаристійної єдності.
Наскільки мені відомо, такий стан справ був до встановлення автокефальної Церкви і, в певному сенсі, такий стан триває донині. Саме такою бачу ситуацію в Україні на сьогоднішній день.
Я вітаю спроби Вселенського Патріархату (і будь-яких помісних церков) залікувати рани на живому тілі Церкви Христової і повернути в лоно канонічної Церкви своїх чад, які з різних причин опинилися поза канонічних кордонів. У Церкві існує принцип ікономії, що дає можливість повернення “блудного сина до батька”. Думаю, що Константинопольський Патріархат керувався саме цим принципом, коли приймав і розглядав апеляції релігійних громад України. Московський Патріархат поставив під сумнів канонічність як даного процесу, так і висвячення приєднаних.
Протистояння з Константинопольським Патріархатом дійшло до того, що Московський Патріархат порвав з ним євхаристійне спілкування і це ще більш загострило і без того непросту ситуацію.
Новостворена Православна Церква України, яка отримала від Константинополя грамоту дарування автокефалії 6 січня 2019 року, на сьогодні офіційно визнана Елладською та Олександрійською Православними Церквами. (Під час підготовки цього інтерв’ю стало відомо, що на літургії митрополит Кіпрський Хризостом пом’янув українського митрополита Епіфанія – ред.).
В інших Церквах ставлення до даного питання неоднозначне, що ускладнює процес офіційного визнання новоствореної Церкви. Дана неоднозначність зумовлена різними факторами, такими, як: ситуація навколо Критського Собору (спроби його провалити), певне побоювання стосовно права розгляду апеляцій Константинопольським Вселенським Патріархатом і неприйняття, яке з цього виходить; критичне ставлення до канонічності свячення деяких ієрархів новоствореної Церкви (з причини їх, т.зв. «сумнівного походження»), неофіційні питання з різних сторін, типу, чому ж визнання відбулося саме сьогодні і зараз, коли нинішня реальність століттями віддалена від тієї історичної дійсності, коли Константинопольський Вселенський Патріархат дарував Москві право висвячення Київського Митрополита (1686 р.), а так само фактор Російської Православної Церкви, за якою стоїть державний апарат Росії.
Все це як аргументи наводять противники визнання новоствореної Православної Церкви України.
У питанні визнання нових Церков помісними найбільш проблематичним мені здається та обставина, що прийняття рішення без консенсусу серед членів Синоду (тобто простою більшістю) може викликати серйозну конфронтацію всередині Церкви, чого нікому не хочеться допустити. Саме тому процес просувається дуже повільно.
Що стосується згаданої вами т.зв. «російської орбіти», то це більше політичний термін і ми не можемо його використовувати з суто богословської точки зору. Якби це було так, то Православну Церкву України вже визнали б всі, т.зв. «Грецькі» патріархати, а цього досі не сталося.
А згаданою вами «орбітою» в православному світі є Єдина, Свята, Соборна і Апостольська церква, і статус першого серед рівних (тобто серед предстоятелів Помісних Церков) належить Архієпископу Константинополя і Нового Риму Вселенському Патріарху. Прояви ж протистояння канонічній церковній єдності, як нам показує історія Християнської Церкви, в кінцевому підсумку ведуть до розколу і самоізоляції.
ДО 1943 РОКУ РПЦ ЗАБОРОНЯЛА СВОЇМ ПАРАФІЯНАМ ВІДВІДУВАТИ ГРУЗИНСЬКІ ХРАМИ
– Я читала, що Синод Грузинської Церкви – це в основному проросійські ієрархи. З іншого боку, частина ваших територій окупована, і тут очевидна рука Росії, тому я не можу повірити, що ця проросійськість – їхній остаточний настрій.
Водночас вважається, що ваш Патріарх Ілля глибоко духовна людина. А глибоко віруючі люди незалежно від висоти сану не можуть не співчувати братам і сестрам у Христі. Яке ставлення у вашого кліру та ієрархів превалює до молодої Української Церкви? На чому воно ґрунтується?
– По-перше, я не згоден з таким формулюванням питання щодо наших ієрархів.
Вам потрібно врахувати, що специфічна обстановка в Грузії, як в політичному, так і церковному сенсі, з урахуванням агресивної (часом навіть нічим не прикритої) політики Росії щодо Грузії, змушує людей багато враховувати і брати до уваги.
І так само не можна забувати, що тоталітарний режим, який панував в Радянському Союзі протягом 70 років не міг не позначитися на свідомості людей. Чимало часу знадобиться, щоб подолати його наслідки.
Ви повинні знати, що в нас навряд чи знайдуться противники ідеї церковної незалежності України. Сподівання українського народу нам дуже близькі і зрозумілі. Українці — народ, який вічно бореться за свободу, зберігає вірність Православ’ю і шукає спасіння під покровом Пресвятої Богородиці. Уже доконаний факт, що Синодом Вселенського Патріархату прийнято історичне рішення, і цьому немає зворотного ходу. А далі – справа часу.
Чи знаєте ви, що починаючи з 1917 року, коли Грузинська Православна Церква відновила свою найдавнішу автокефалію (яку 1811-1814 роках скасувала РПЦ без згоди на те ГПЦ), Російська Православна Церква перервала з нею євхаристійне спілкування і навіть забороняла своїм парафіянам відвідувати грузинські храми, з огляду на те, що Грузинську Церкву вона вважала розкольницькою (схизматичною) і не визнавала її канонічність, і така ситуація тривала до 1943 року.
Взагалі-то, багатьох проблем і незручностей можна було б уникнути, якби Московська Патріархія сама виступила ініціатором присвоєння автокефалії Українській Церкві. Цей крок тільки посприяв би об’єднанню і згуртуванню українського суспільства.
ТЕ, ЩО ГРУЗИНСЬКА ЦЕРКВА НЕ ВИРАЖАЄ ОФІЦІЙНО СВОЄЇ ПОЗИЦІЇ ЩОДО ПЦУ, АБСОЛЮТНО НЕ ОЗНАЧАЄ, ЩО ВОНА ВІДКИДАЄ ЇЇ
– Згодна, я як колишня вірянка УПЦ Московського Патріархату, скажу, що ми були готові отримати автокефалію і з рук Московської Церкви, і багато років просили і чекали.
– Повертаючись до вашого запитання про те, що Грузинська Церква не висловлює офіційно своєї позиції щодо Автокефальної Православної Церкви України, це абсолютно не означає, що вона відкидає її. Про це ми міркували і на засіданні Священного Синоду, який відбувся 27 грудня 2018 року. Так, були висловлені різні думки, але це природний процес. Єпископат прекрасно розуміє бажання українського народу мати свою незалежну Церкву.
Священний Синод саме через це і не виніс остаточного рішення, і тимчасово відклав розгляд цього питання. Якби до Православної Церкви України було однозначно негативне ставлення, Синод офіційно заявив би про її антиканонічність, і його подальша реакція була б такою ж, як у Московській Патріархії, але як бачите, цього не сталося, Грузинська Церква не стала на цей шлях, що за теперішніх обставин треба оцінювати позитивно.
Події, які слідували за історичним рішенням Константинополя, змусили весь православний світ глибоко задуматися про долю Церкви в цілому. Я вважаю, що безпосередні переговори між Москвою і Константинополем вирішили б усі непорозуміння (якщо це тільки непорозуміння) і зняли б усі побоювання за єдність Православної Церкви.
Весь православний світ, помісні Церкви уважно спостерігають за процесами, що відбуваються в Україні. На жаль, не дивлячись на заснування об’єднаної Церкви, українські православні все ще не об’єдналися під один купол, що говорить про складність даного процесу.
Є НЕБЕЗПЕКА, ЩО ЦЕРКВА МОЖЕ ЛЕГІТИМІЗУВАТИ АГРЕСІЮ І НАСИЛЬНИЦЬКІ ДІЇ ДЕРЖАВИ
– Росія хоче бути єдиним уособленням так званих вічних цінностей і таким чином закріпити за собою перше місце. Чи не бачите ви небезпеки в тому, що країна-агресор, з якою зрослася її ж Церква, намагається постати головним захисником християнства?
– Недостатньо одного тільки бажання, щоб якась окрема Церква здобула собі ім’я захисниці «вічних цінностей». Так само, для першості недостатньо чисельної переваги пастви або великих матеріально-фінансових можливостей і, тим більше, формальної заяви деклараційного характеру.
У зазначеному вами конкретному випадку є небезпека, що Церква, тим чи іншим чином, навіть мовчанням, може легітимізувати агресивні і насильницькі дії держави. Хоча гіпотетично можна припустити і те, що Церква може бути заручником жорсткої і грубої державної політики.
– Який ступінь впливу на грузинське суспільство Грузинської автокефальної православної Церкви?
– У Грузії часто проводяться різні соціологічні дослідження, і всі вони свідчать, що ступінь довіри суспільства до Церкви періодично змінюється, однак залишається стабільно високим, в середньому 75-85%. Треба відзначити, що цей високий відсоток переважно обумовлений особистим фактором глави Грузинської Церкви – Святійшого Католікоса-Патріарха Іллі II.
Ступінь реального впливу Церкви на суспільство виражається в тому, наскільки сприймає суспільство благословення Церкви і наскільки вчення Церкви є реальним визначальним фактором повсякденної життєдіяльності цього суспільства. А ось ступінь такого впливу набагато нижчий від вищезгаданого процентного показника, хоча і такий вплив є, і він досить значний.
– Як відомо, пожертвування вірян складають основний (часом єдиний) дохід духовенства, а пастві сьогодні дуже важко. Як ви думаєте, чи повинен мати священник другу професію, щоб утримувати себе і свою сім’ю?
– У Православній Церкві Грузії священнослужитель, якщо не зайнятий паралельно в якій-небудь церковній структурі, то не має т.зв. зарплати; це означає, що його існування повністю залежить від пожертвувань прихожан. В нашій Церкві встановленої плати за виконання різних треб не існує, тобто за проведений обряд хрещення, відспівування, шлюб і.т.д. парафіяни виключно на свій розсуд роблять пожертвування, але часом і цього не відбувається (коли навіть нічого жертвувати, крім святої віри).
У сьогоднішньому секулярному суспільстві це питання проблематичне. Його ще ускладнюють наявні в пострадянських країнах економічні проблеми. Це позначається на важкому економічному становищі пастви. У Грузії це питання стоїть набагато гостріше, оскільки у багатьох священників багатодітні сім’ї. Згідно з церковним визначенням, священник не може перебувати на світській службі, але виходячи з принципу ікономії, особливо в закордонних єпархіях, місцевий архієрей дає священикам благословення працювати на інших роботах у вільний від Богослужіння час.
Ці роботи не повинні суперечити християнській моралі і етичним нормам. Якщо священик служить в селі (а таких багато), він може вести домашнє господарство або працює в єпархіальних господарствах (якщо є таке), але в будь-якому з цих випадків священникові все менше часу залишається для апостольського і пастирського служіння. Питання оплати праці священника вимагає дуже обережного підходу. Ця проблема в різних країнах і Церквах вирішується по-різному.
– Я чула, що якщо раніше в Грузії хтось несумлінно ставився до виготовлення вина і розбавляв його водою, його відлучали від причастя. Наскільки суворі сьогодні церковні покарання?
– Приклад з вином, скоріше, схожий на гумор. Церковне покарання може бути навіть суворішим, але потрібно пам’ятати, що в основі церковних законів лежить людинолюбство і його метою є лікування, звільнення людини від «рабства гріха». Про це свідчить широкий діапазон тривалості різних епітимій, визначених за різні гріхи віруючого. А також є відмінність між гріхами за тяжкістю і ступенем провини. Гріх без покаяння може абсолютно згубити людину.
ЦЕРКВА НЕ МОЖЕ БУТИ ЗАКРИТОЮ СИСТЕМОЮ
– Наскільки відповідає Грузинська Православна Церква сучасним викликам? Чи повинна бути Церква сучасною?
– Церква за своєю суттю позачасова, тобто час не владний над нею, але інституційно вона є релігійною організацією, яка здійснює свою місію в часі. Для цього Церква, з урахуванням конкретного часу, місця і проблем, ставить конкретні цілі і завдання. Місія Церкви, в першу чергу, свідчити про істину, а істина – це сам Бог – Пресвята Трійця, Творець всього видимого і невидимого. Засвідчення цієї істини в світі завжди було пов’язане з величезною духовною працею і мучеництвом. Відомо, що історія Церкви писалася, переважно, кров’ю мучеників.
Час змінюється і людина змінюється разом з ним, відповідно, змінюється і все суспільство. У житті людини з’являються нововведення, постійно удосконалюються матеріально-технічні можливості, розвиваються технології, з’являються нові досягнення в генній інженерії і не тільки; взагалі-то можна сказати, що ми вже живемо в епоху штучного інтелекту. Паралельно з цим з’являються нові цінності, які нерідко становлять небезпеку для сформованих в традиційних суспільствах цінностей; нові цінності намагаються зайняти місце колишніх. І за таких обставин людина повинна вміти відрізнити добро від зла, правду від брехні, корисне від шкідливого. Уявіть, які зусилля і вміння потрібні, щоб людина в таких обставинах не втратила Бога. І тут якраз величезну роль відіграє Церква – вона повинна своєчасно донести до своїх чад спасительне слово і відкрити двері тим, хто ще не прийшов і знаходиться в пошуку шляху спасіння.
Церква стоїть перед необхідністю відповідати на виклики часу, реагувати на нові проблеми, і приймати своєчасні рішення. Дивно було б говорити (або думати), що вже на все є відповіді і немає необхідності думати, міркувати про питання сучасного духовного життя і глобальні виклики. Ми живемо в сьогоденні, і завтрашній день залежить від того, як ми відреагуємо виклики і чи вчасно на них відповімо. Для цього не достатньо однієї лише т.зв. «голої віри», що часто штовхає людей до фанатизму.
Однак, тут не допоможе і одне лише «голе знання»! Зміцнення і утвердження у вірі вимагає хорошої освіти. У цьому сенсі ми можемо згадати патристичну традицію пізньої античності, яскраві представники якої (каппадокійські отці, бл. Августин та ін.) добре розбиралися в наукових системах античності і добру освіту, з урахуванням давньогрецьких наукових традицій, вони вважали інтегральною частиною своєї віри. Коли ми говоримо про великий ідеал гармонії віри і знання, духовенства і мирян, то ми повинні пам’ятати, що коріння цього ідеалу передусім – у великій патристичній традиції.
У цьому мінливому світі людина потребує живого благодатного і повчального слова, яке здатне принести світло в його душу і розум. Сьогодні людина з головою занурена в океан інформації, і це дуже сильно тисне на неї.
Значення спасіння ми повинні осмислити не тільки в контексті майбутнього життя, але і в сьогоденні, де людині доведеться протистояти багатьом спокусам і пристрастям, боротися з випробуваннями. І допомогти їй в цьому якраз і є одне з головних завдань, що стоять сьогодні перед Церквою.
Церква уособлює собою традицію і зберігає їй вірність; вона намагається твердо стояти в служінні вічним цінностям, а це не виключає, а навіть вимагає з її боку більшої відкритості до суспільства і його проблем, щоб не віддалитися від людей і не стати якоюсь закритою системою, що було б великою небезпекою для самої Церкви, оскільки саме до неї звернені повні надії погляди віруючих.
Ще раз повторюся, члени Церкви можуть по-різному сприймати і оцінювати явища, що відбуваються навколо і це природно, але разом з цим, ми повинні добре пам’ятати, що нас об’єднує благодать Духа Святого, віра в Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву, і в цьому лоні духовної єдності ми повинні спробувати знайти шляхи та відповіді на проблеми та виклики, які неодмінно виникають і більшість з яких, на жаль, не завжди можливо розгледіти заздалегідь.
Православній Церкві зараз, як ніколи раніше, необхідно проявити мудрість, терпіння, обережність і розум, щоб продовжити гідно долати труднощі як у сьогоденні, так і майбутньому.
Лана Самохвалова, спеціально для «Релігійної правди»
