сльзи не змінюють реальність

набридло до синців під очима такий спосіб життя. набридло сидіти ночами або спекотними днями на роботі і карлюкати статті, які не відповідають тому, що у мене у середині. ніякої творчості, лише вміння зв"язувати до купи слова, речення, абзаци та складні синтаксицні цілі - створювати тексти. безглузді за природою, майже нікому, окрім тих, про кого пишу, не потрібні і тільки ними і будуть прочитані. може ще знайомі, які побачать внизу моє прізвище прочитають і все...

а ще страшезно дістала самотність, тупа одноманітність і безперспективне існування. замкнуте коло: нема грошей, нема можливостей їх заробити.

кричу: "Хочу продовжити навчання, хочу отримати ще одну освіту", - чую у відповідь:

- сама заробиш на навчання - тоді і вчись.

нема на що жалітись, нема кому плакатись, треба просто знімати рожеві окуляри... а так було добре бачити світ саме таким - яскравим.

Повертаюсь у реальність тільки після шокострусу.

Коли чую, що до мене майже нема діла моєму хлопцю. мабуть, саме позиція мого коханого мене найбільше ошарашила.

поступово назбируються у пам"яті різні його фрази на кшталт: "Вона мене чекатиме" - у розмові про мене, "Я ще не готовий жити з тобою"- відповідь на пропозицію вже почати жити разом, "роби що хочеш", - коли прошу поради у життєво важливих ситуаціях, "Сім років це багато, та це не привід для ..." , - не важливо для чого, все рівно, це майже ніщо - 7 років.

Сотні людей не знаходять себе, ще тисячі не шукають своє місце під сонцем - хавають те, що підносить їм доля. живуть за принципом: Якось воно буде.

довгий час я так жила і продовжую жити.

може вже час, щось змінювати. якось знайти сили і почати діяти, змінювати все, що не подобається, рухатись.

заплуталась я.