Профиль

Tony Badbim

Tony Badbim

Украина, Киев

Рейтинг в разделе:

Последние статьи

Свежие фотографии

Снова о небе

  • 30.01.12, 22:23

Умолкли голоса, потускнели цвета, стала мертвой вода и остановилось время.

А ведь я взлетал, но не высоко пока. Хотел летать, да что-то крылья неисправны, толи вообще отсутствуют теперь, а может, даже вовсе пропало желание летать. Все равно, одинокий полет не так опасен, ведь рискуешь один и сам ответственен только за себя. И тебя никто не подставит, и не собьет с курса. Но при этом твой полет ОДИНОК.

Небо одиноко. Ты одинок. А вместе с Небом вы одиноки вдвойне. Только Небо плачет честно, а ты – чтобы пожалели и учли, что ты одинок. И любишь Небо, называя его своим бескрайним полем одиночества. Это все нечестно. И неправильно. Потому что  Небо одиноко лишь в отражении в твоих глазах, проекция на твои чувства. И больше ничего, по сути. Границы Неба в тебе, в твоем сознании, в памяти. Расстаться с Небом – забыть про одиночество, просто лететь, благодаря жизнь.

22.03.08                      4:37

Іграшки

  • 30.01.12, 22:04

Ви можете не вірити у казки, мені все одно. Іграшки вночі оживають, вони рухаються, розмовляють ледь-ледь чутно. І якщо ти раптом прокинешся, вони можуть зробити вигляд, що не помітили цього...

... Не говори тільки до них і не торкайся їх, і взагалі не роби ніяких рухів, ніяких дій, щоб не образити їх своїм втручанням у їхнє казкове життя. Просто лежи тихо і спостерігай, слухай, може щось зрозумієш... Щось неймовірне...

... ЛСД, надвисокі концентрації амфетамінів, не одна ніч без сну... Остання ніч, коли усе починає змінюватися в тобі і навколо... У кімнаті пахне панікою. Виверження емоцій, викид жару, потік хворих думок у напружений простір, поплавлені плати, відірвані дроти, постійний присмак крові, щось шепочуть поранені вуста, і... тиша, тиша, тиша... Дзвінка, ріжуча мозок, небезпечна тиша...

Повір, більше нічого не буде, ні сьогодні вночі, ні з ранку, ніколи, розумієш, ніколи! Не розмовляй з іграшками, ні в якому разі не торкайся їх! Закрий краще очі, відвернися обережно, думай про щось інше, забудь про іграшки. Вони тебе просто вб’ють, ти сам не зрозумієш, тому що не віриш у казки, нажаль.

Це остання ніч у твоєму казковому житті...

9 квітня 2008

***

  • 30.01.12, 21:58

Враження від кінофільму, депресія з відчуттям провини – це що, навічно? Довіку я змішуватиму найприємніше та найогидніше у очикуванні чогось неймовірного. Від цього я хворий. І дійсність сивіє, стає минулим. Так минають найсуттєвіші роки життя. Ми усі такі вразливі. Та що там казати, - ми ж більше не люди і Земля нам вже не належить, а зорі не дістанеш рукою.

15.05.2008

Наступна частина (доступна частина)

  • 30.01.12, 21:47

По-перше, прикольно отак лежати на м’якому килимі і розмовляти чи просто мріяти, мовчки розчинитися кожен у своєму нановсесвіті  фантазій, бажань, відчуттів. Але все одно бути поєднаними спільним заняттям – власне, отак валятися удвох на килимі і почуватися безтурботно. Хоча б ці кілька безтурботних годин. А потім, завтра, пізніше, трохи згодом знов поринути у буденність. Нудну й таку недоречну у молоді роки, сіру недоречність, тобто, буденність. Що за каламбур.

По-друге… Такі моменти лікують душу, ставлять мозок на його мозкове місце. Це як ненадовго повернутися у своє дитинство, з’їздити на відпочинок у минуле, і привезти із собою звідти купу позитиву, прихопити натхнення й сили далі жити, взагалі, підхопити там жагу до життя, пригадати дитячу безпосередність. І тоді знову усе стає так, ніби у житті дійсно усе добре. Створюєш собі таке штучне задоволення. Чи справжнє?..

Цікаво писати кількома мовами. Жити кількома життями. Дивно…

Ти не бачиш мої очі, тому що стоїш спиною до мене. Відчуваєш, певно, погляд на собі. Я стою до тебе обличчям і, як при складанні фоторобота, подумки відтворюю твоє лице. Ніс, губи, підборіддя, очі. Твої очі… Паззл: розібрав-зібрав. По пам’яті. Дивовижно, що тут скажеш!

Я лежав і мріяв. Хоча, скоріше марно напружував мозок, намагаючись вдавати з себе людину, що безтурботно замріялася. Лежу, такий, заклавши руки за голову, типу дійсно мрію. Щиро й по-дитячому. Але я не мріяв – радше, згадував.

Виявилося що: по-перше, килим – це не єдине місце для мрій (та й взагалі не місце). По-друге – одному, на самоті лежати на ньому якось сумно. Ніби ти труп яки-та і ось зараз тебе почнуть у нього загортати, щоби потім вивезти за місто, позбутися двох речей одразу: тебе й цього дурацького килима. Сумно якось. Чи то через настрій?..

Скажи, хто ти, назви мені своє справжнє ім’я. Я не здивуюся, коли ти витримавши запитальну павзу, кліпнеш оченятами (ОЧІ…), опустиш погляд, і… скажеш мені. Але не те, на що я розраховував, не те, що хотів, бажав почути. Благаю тебе, але надто тихо, бо розмовляю із тобою майже пошепки, бо кажу до тебе думками, не розтуляючи рота. Тебе немає поруч…

Відстань. Хоча й невелика. Третя година ночі. Тиша. Мить, коли особливо чітко чуєш тікання годинника. Відчуваєш особливо гостро плин часу. Тік-так.. тік-так.. тік-так… На тлі життя викарбовуються чіткі візерунки. По них рахуєш, що вже встиг зробити. Від них залежить усе. Від годин.

Хід часу.

Цей простір є порожнім. Цікаво, а чи був він колись оптимально заповнений? Настільки (оптимально), щоби у ньому було затишно, і можна було б оселитися, пустити коріння, створити у ньому життя. Заповнений настільки, щоби у просторі ще залишалося місце для творчої діяльності.

Я дивлюся на себе з дитячої світлини, що висить навпроти на стіні. Я гуляю на вулиці, двір «нашого» будинку, позаду видно, що йде будівля сусідніх об’єктів. Я малий – тоді все й починалося: я починав жити і, як згодом новими будівлями заповнювався простір у мене за спиною, будувався мікрорайон, так само я заповнював простір у собі. Будував свій нановсесвіті. Тоді, ясна річ, я не знав, що таке інкапсуляція. Тільки починав жити.

Сумно. Сумно й порожньо. Краще б не дивився у календар! – це особисте, не зважай.

19 травня 2009 р.

Познакомимся ближе

  • 30.01.12, 21:39

Стою над проваллям. Так страшно. Бути сильним. Бути. Страшно знов бути сильним. Мети немає. Немає ані поганого, ані гарного, є ти, і ти стоїш над проваллям.

Добавимся в друзья, прокомментим фотки, перейдем в аську, встретимся, познакомимся поближе, переспим, я влюблюсь, а ты уйдешь. Как все.

Я шукатиму той погляд у натовпі. Як маніяк: «Вона!» Вона щойно пройшла повз. Ну куди ж ти дивився?! А може й не вона. Де ти, крихітко? Як би сьогодні хоч наснилася. Вона красиво посміхається, дивовижно. Такі чудові вуста, ніжні. Торкнутися б.

Вона як нескінченний сон і у ньому я хворію нею.

Стою над проваллям. Так страшно… 6.8.9

дякую за секс

  • 29.01.12, 11:56

як я ненавиджу це "дякую за все", як болісно…

у Карпи в пісні «дякую за секс»  - краще вже так…як болісно чути "прости! пробач!"

як я ненавиджу розставання в принципі

саморуйнація - ніщо не завадить її продовженню

«я тобі вибачаю» -

каже цезар

Я тобі там дещо винен, ти щось винна мені. Скористуємося послугами пошти, електронними переводами, щоби ні в якому разі не зустрітися ще раз. Щоби ні в якому разі не бачити очей, не чути голосу… Ти можеш сидіти в мене під будинком, не наважуючись піднятися. Я у цей час відчуваю тривогу, не знаходячи собі місця. Я знав, що ти приїдеш

Спасибі, Сонечко!

І бувай!

6 травня 2009 р.