Непорозуміння часто, наче дим

Заполоняє наші душі

Не бачать очі,  не чутно рим

І розум кам’яніє, наче мушля

Мовчання справді рушить долі.

 Ми самі винні часто в тому,

Що зопалу летять додолу 

Відчуття…  І тиша… Втома…

Не дзвонимо, не пишемо  - вендетта!

А серце «не на місці», стигне кров.

І начебто, давно усе забуто,

Але чекаємо на чийсь зворотній  крок. 

Цей  «Хтось» також чекає ,  вірить,

(Не розуміючи, в чому його провина),

Що подзвоните чи  постукаєте в двері,

І скажете  «Закінчена «війна!»

 І так проходят дні та тижні, роки.

Чекаємо того, чого  чекають і від нас.

«Упертість» людської  породи

З хвилиноЙ кожною применшує  ваш шанс 

Мовчання, справді,  рушить долі.

Хто крайній тут, кого тепер винити?

Ламати до кінця не варто, люди,

 Все Те, що  є  - можливо зберегти...