Здрастуй

мій бложик. Колись я планувала тебе зробити своїм щоденником. А потім посоромилась думки на люди виставляти. А згодом здатність їх формулювати десь ділася, вони ніби скінчилися за побутовим отупінням. А потім переїзд, а згодом війна, забила. Приємно, що тут є люди, ти не один. Щось публікуюють, коментуюють. Розбавляють атмосферу закинутого будиночку. З побитими вітром шибками, пліснявою і протягами. І порепаною грубкою, в якій півстоліття тому востаннє горів вогонь. Бляха, скучила за селом. І за Україною. Чомусь дикої ностальгії нема. Хочеться лише в певні місця. І в певну пору року та доби. Щоб все повторилося так, як я пам'ятаю. Щоб саме так сідло сонце і саме ті люди були поруч.
Бложик, я змінююсь. І зовні також. Спостерігаю за своїми змінами ніби стоячи поруч. Або швидше як глядач з кінозалу за своєю героїнею на екрані (асоціація не моя, почула колись в Юри Менячихина і прямо в душу). О, контур обличчя став інший, погляд якийсь глибший, ніс збільшився (ніс має тенденцію з віком укрупнюватися. Охохо, уявляю свій рубильник в 80+,дай Боже дожити). Стала ніжніша сама до себе. Навчилась трохи детектувати свою внутрішню людожерку і коли вона навідується часом, то намагаюся з нею в діалог. Востаннє вона з'являлась в день народження. Прийшла і заспівала святкову пісеньку про бабу ягодку в 45. І пам'ятаю ж я такі гидозні пісні! Але нічо, якось порозумілися.
Палити я, бложик, не кинула. Перейшла на айкос. Гімно як гімно і гімном смердить. За яке ще й потрібно платити. Але інакше зі своїми тривогами поратися не хочу.
Скоро осінь, бложик. Я відчуваю її вже зараз,день помітно коротшає. Нарешті в мене з'явилась ніч, як в нормальних людей світанок. Прийшло хоч трішечки темряви, розсіяної такої, зі світлим горизонтом. Бувають жеж на цій планеті місця, де люди сумуюють за темрявою. Ну нічо, мине пару місяців і я писатиму тобі, як суцільна ніч мені остогидла. Таке життя і його циклічність.
Окей, бувай малий. До зустрічі і наступного натхнення.