видихнув.... і понесло на крилах .......

Я тебе бачу. Закриваю очі і бачу. Ти нічого не робиш і робиш все одночасно. Як смерека на краю ліса. Як висушені сонцем загородки кошари. Як саме сонце, яке нічого не робить і робить все.
Я встаю і роблю кілька кроків. Очі міцно заплющені. До чого мені очі? Стопа намацує одвірок, старі витерті поколіннями дошки веранди.
Далі.
Далі.
Ще крок.
Відчуття з ніг.
Ось скручений не рівно забитий гвіздок з заржавілою шляпкою. Між пальцями тре соломина, шо пробилася крізь трухлі сходи до неба.
Пил.
Гравій.
Асфальт, знову гравій.
Стерня.
Скошена.
Тисячі голочок ріжуть шкіру помщаючись за удари чиєїсь коси.
Плати.
Плати і йди, або стій.
Я піднімаю руки наче птах. Та стерня не відпускає. Ноги неначе липнуть, неначе втопають в калабані місячи якусь кашу як з відвалів терикону.
До чого тут Донбас?
Генетична пам'ять?
Жужалиця обабіч дороги. Червона пилюка. Ями як домовини, в які кладуть якщо влучила блискавка.
Степ.
Я йду до тебе степом. Я малий. Дуже малий.
Подерті, замазані зеленкою коліна.
Я перечіпляюся, падаю, плачу та знову встаю і йду.
Хіба це я?
Хіба я ходив малим степом?
Хіба міг?
Тоді хто? Хто йшов до тебе? І чому я то знаю?
Я спотикаюсь і падаю вперед. Тільки б не розплющити очі. Тільки б ти не зникла.
Тіло летить і падає в щось м'яке і вогке.
Болото.
Мій край.
Як змій, пересуваючи лапами по моху, я повзу вперед.
Холодно, та холод приємний. Що холодніше, то більше накочуються хвилі ейфорії.
Стоп.
За моєю спиною Одра.
Я щойно виліз на берег.
Йде сніг.
Легкі пухкі сніжинки падають на все навколо. На мої закоцюблі руки, на чуб, на впалі щоки.
Крок.
Ще один.
Тільки не сісти.
Бо тоді стане зовсім добре і не буде потреби йти. Тоді можна буде просто сидіти і відчувати як сніг засипає тебе. І ніби ти свм вже частина снігу.
Однак ні. Я бачу тебе. Ти попереду. Я йду.
Дніпро. Схил. Свинцеві хмари. Буде дощ.
Та не поруч.
Десь далі. Там де встромлені в хмари будинки.
Я стою і вдихаю твій запах. Чим ти пахнеш? Ти пахнеш життям.
Ти і є життя. Допоки я рухаюсь в твій бік - я живу. Як і мільйони до мене. Як і мільйони після мене.
Колись я сяду коло тебе, в красивій альтанці на березі океану. Навколо бігатиме пес, а біля ніг сидітиме кицька і лизатиме лапу. Я куритиму. А чому б ні? Тоді вже не буде для чого берегти легені. А потім вип'ю віскі. Ми тихо попрощаємося, і я лишусь сам, а ти підеш кликати в путь інших. Отоді я відкрию очі. Хоча всім навколо здасться, що навпаки.
Руслан Горовий