Моя спроба викладання того, що бушує у моїй голові....

    __*Прощавальний плач струн*__

Вона спускалась з високих східців місцевого будинку культури.

- Так, сьогодні був вдалий концерт... Я просто молодець! Зал був повний-повнісінький, і тепер в мене будуть грощі щоб заплатити за квартиру і щоб 

купити обнову на весну, а то вже геть обносилася!   Так думала повертаючись додому молода скрипалька, яка на думку її бідного у прямому значенні цього слова бойфренда, грала просто геніально. Та й  взагалі, він вважав іі просто Богом чи богинею, коли та могла принести хоч трохи грошей на нову дозу. Звичайно, вона не знала, що він наркоман і  щиро вірила в його вигадки про туристичний журнал, який він видає, хоча ніколи не бвчила жодного примірника того міфічного "Міражу".    Дурненька! Вона його дуже сильно кохала і те кохання насунуло їй на очі рожеву полуду. Матінко рідна, скількох шльондр він мав за її гроші і скільки  він не впопад їй брехав, коли зникав на декілька тижнів, а то й на місяць. А в нього не було іншого вибору. Окрім неї в нього не було жодного джерела  доходів, а працювати він навіть ніколи не пробував. А навіщо? Ця молоденька скрипалечка, чорт забирай, геніально таки грала. - Сонечко! - Ой, хто тут? - перелякалась скрипалечка. - Це ж я, твій горобчик! Невже я перелякав тебе? Сорі, котику, не хотів. - Та ти знову з`явився! Як я за тобою скучила ці два дні! Не зникай більше без попередження. Я ж хвилююся, а ти таке безсовісне янголятко, що  лишаєш мене. - Кицю, я більше не буду. Ось приніс тобі квіти,-казав він простягаючи їй тюльпани, які перед цим мирно собі росли на якійсь клумбі. - Ну для чого? - Це ж для мого сонечка, для моєї зіроньки...   О! Він вмів добре грати на струнах її душі, і знав з якої сторони і як до неї підійти. Можливо це була єдина річ, яку він вмів досконало робити окрім яєчні  з беконом і кави в постіль для млявої і сонної Полічки зранку. Та загалом Поля ненавиділа яєчню, і ніяка вона не була досконала, просто не могла вона  ж розчарувати коханого Жанчика такою неумісною критикою та ще й після такої ночі.   А ніч була довгою і солодкою... Вона обожнювала Жанчикове волосся, яке переливалось золотом, його руки, які досліджували Поліне тіло з особливим  трепетом, його дихання, в якому було щось від росяничного лугу.   Вони часто знаходили дивні місця щоб поєднатись. Поля знаходила це романтичним, А Жанчику просто подобався екстрім і Поліне тіло, яке в таких  випадках завжди дрижало по-особливому, чи то від страху бути знайденими якимсь перехожими, чи то від холоду, чи то від насолоди, чи ще від чогось,  чого Жанчику біло не докумекати. Він часто задавав собі питання, можливо він любить Полю? Адже Полічка була гарна лицем і тілом, вона своїми  пестощами могла довести його до найвищої точки блаженства. Як часто він тонув в ній. Вона здавалася йому морем в яке він падав з високої скелі...   Але ж йому потрібні лише гроші! Та ж ні, якщо на те йшло, то в неї вдома було стільки реліквійних коштовностей, що вбити б її та розпродати все. Він  би міг почати нове життя. Часто у Жанчика були такі думки в голові і нарешті в нього дозрів цей план.Тереп вона сиділа вся в місячному сяйві під  пожадливими поглядами Жанчика, який роздягався і розкладував одяг по землі, щоб не було холодно, бо роса покрила землю. - Жанчику, може пішли додому, настут можуть побачити. - Полю, кицюню, не бійся. Зі мною тобі нема чого боятися. я тебе захищу своїм коханням...   Він цілував, і цілував її, кожен міліметр її кнучкого тіла, яке особливо блищало і тремтіло сьогодні... Востаннє...    Він запустив руку в її шовкове волосся, йому було страшно втрачати її, але вибору не було... Завтра, коли її тіло знайдуть, він буде далеко. В нього був геніальний план. І десь о пів на другу ночі він мав від`їзжати з усіма її коштовностями, його вже чекав білет в інше життя, де немає бути, і не буде Поліни... В життя, де є інша багата, зріла й  похітлива німкеня, яку він зустрів пів року тому, і згодився на переїд до неї.    Вони вже дійшли до озера, де так часто кохалися раніше, і де зустрілися вперше. - Жанчику, якби мене спитали яке моє улюблене місце, я б сказала, що це озеро! Пам`ятаєш, ми тут вперше зустрілися... - Так, кізонько, тут ми вперше зустрілись, вперше я зірвав з твоїх незайманіх вуст поцілунок, тут ми вперше... - Жанчику, ти відкрив мені якісно новий світ почуттів...я тебе кохаю... - сказала Поля і приникла до губ Жанчика, який схопив її в обійми і закружляв... - Я ТЕБЕ ЛЮБЛЮ ДО НЕСТЯМИ!!!! - кричала Поля, поки Жан її кружляв.    Вони звалилися втраву, скрипка відлетіла в бік і вдарилася об землю. У Полічки завмерло сердце від глухого стуку скрипки, яку вона любила так само  як і Жана, чи то від того, що Жанчик зняв з неї одним рухом благеньке платтячко. - Жанчику, може пішли додому, настут можуть побачити. - Полю, кицюню, не бійся. Зі мною тобі нема чого боятися. я тебе захищу своїм коханням...   Сьогодні він мав лишити Полю, назавджи... А вона в свою чергу мала лишити цей світ... Вона здригнула й зойкнула. Він лише зараз помітив, що  робить їй боляче, занадто сильно тягнучи її за волосся. - Кицю, вибач, я не хотів. - Нічого, Жанчику, я тебе кохаю... - прошепотіла вона закриваючи повіки.   Він на мить застиг замилувавшись її красою. Його пальці доторкнулися до її губ, відчули ніжний шовк її шкіри, потім тремтливо попливли по підборідді,  шиї, оминули пружні опуклості грудей, лишивши їх під опікою губ, попливли по завмираюче тремтливлму в передчутті насолоди животику, і сковзнули в  пошуках солодкої сунички... Поля стиха видихнула завмерле в легенях повітря. Жанчик оволодів нею... Лагідно...    Одна рука обхватила її тонесеньку такію, а інша ... сковзнула за ножем до сумки. Ніж зловісно блиснув над нею у місячному промінні...А в неї на обличчі сяяла посмішка. У той момент життя їй здавалось раєм. Вона згадувала всі найщасливіші моменти свого життя, неначе передчувала свою загибель...    Згадалися їй мати з батьком.. Те, що останнє подарували їй батьки на вісімнадцяти річчя.... Те, як пройшов її перший виступ... Те як зустріла Жана... Те, які були перші кроки в доросле життя... Те, який був генніальний концерт... І те, що вона зараз Жану повинна сказати...сказати... - Жанчику, я тебе кохаю, і мала вже давно тобі сказати, як тільки дізналася, що ти станеш батьк.... - вона відкрила очі, і жах навічно застиг у її зелених  очах... Щось холодне і гладке пронзило її тіло. Вона Лежала на холодній землі стисла...Вона не могла повірити своїм очам...над нею стояв її улюблений Жанчик, тримаючи в руках окровавлений ніж, що тільки що був вонзутий в неї...   Він швидко одягся, зібрав всі речі, замів сліди і востаннє подивився на неї, що вже була без свідомості....Він нахилився до неї провів по кучерям і наостанок вирішив торкнутись тих ніжних губ. Доторкнувшись до ще теплим губам, у нього усередині неначе щось кольнуло. Він перелякано підірвався на ноги і зі всіх ніг метнувся геть.

50%, 2 голоси

0%, 0 голосів

0%, 0 голосів

50%, 2 голоси
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

о_О

  • 10.06.08, 11:28
Как сказать....
Вроде все и офигенно...
Но..все же(
И поч так должно быть?
Знаю,что ничего там офигенного и улётного постоянно быть не может..
А я так хочу..чтоб всегда было как не может лучше)
Сторінки:
1
3
4
5
6
попередня
наступна