Чи то люди, чи то звірі, чи то люди озвіріли…

Співоча українська мова, плодюча українська земля, щира українська пісня. Маленькій Зорянці поки ще не зрозуміти того всього. Вона й не знає, що десь існують інші слова, інші дерева, інші квіточки та інша земля. Вона плигкає по рідних українських кульбабках и весело кльоцає деревинкою по домашній грязюці після дощу.

-          Зорянка – кличе мамця- ну от, шо ти робиш? Бруднюща, як порося Фунтік у стайні.

Біжи швиденько яйка свіжі позбирай. Будемо яєчню на салі смажити, батько хліба свіжого зараз принесе від баби Прасі. 

-          Мамцю, а бабця картоплю з печі теж передасть? Бо я такої смачнючої картоплі ніколи

не їла.

-          Мабуть передасть, йди вже вмивайся, он татко на вєлікє щось везе, аж падає. Мабуть

Баба Парася, як завжди, пів льоху йому в торбу поклала.

Ой, як же ж полюбляла Зірка, так її всі на вулиці по селу кликали, свіжу смажену на чавунній сковорідці яєчню, а потім в ту сковорідку шматком хліба вмокати та жарене сальце смакувати. І все це після гарячим чаєм запити та гайда до діда Матвія на пасовисько. А там корівки, свіже повітря, бігаєш, квіточки збираєш та віночок плетеш. А потім з дідом цибульку з сіллю, шматком пахучого хліба та домашнім маслом їсти. Смачно, аж до сліз. І забувається все горе та сльози які були та згладжується з пам’яті смерть братика Лук’янчика.

Того дня мамця поставила кип’ятити каструлю з водою, щоб помитися. Зняла ту велику каструлю з грубки й пішла за мискою. А Лук’янчик вештався на кухні, перечепився і впав у ту киплячу жаровню. Батька вдома не було, до баби довго бігти, швидку викликати сенсу не було, в них завжди палива немає. Мати побігла до сусідів по машину, щоб у райцентр до лікарні доїхати. А братик так волав, шо аж моторошно було, та став таким червоним, як ті коралові буси у мамці на шиї. А час невпинно впливав.

Поки машину знайшли, поки до лікарні доїхали. Там лікарі довго думкали, що ж з цією дитиною робити, чи в місто відправляти, чи самі впораються. Вирішили поки самі впоратися, але матері сказали, що ліків ніяких нема, треба купувати в місті, а вони там дорогущі. Батько нарешті приїхав до лікарні, всі гроші які вдома були зібрали, ще й баба з дідом, шо на похорони собі збирали – все віддали. Добу щось там в лікарні робили з маленьким хлопчиком, а потім сказали, що треба в місто везти. Гроші на паливо лікарям батько знову дав свої, бо треба було лише на авто швидкої допомоги їхати.

Насилу доплентались. А там лікарі як почали кричати: «Чого валандались так довго?! Тепер не знаємо чи врятуємо.» Та знову про гроші почали казати. Але часу обмаль, грошей і до того було «аж кіт наплакав», да й ті всі на ліки та на лікарів вже віддали. Батько автівку вирішив свою продати, але ж так швидко не встигне. Тай худобу теж за день не продаси. А гроші треба терміново. Тоді побігла мамка по сусідах грошей просити: «Люди добрі, допоможіть врятувати синочка! Все для Вас зроблю, батрачити на Вас буду, худобу всю розпродам, хату навіть продамо. Тільки дайте грошей, хто скільки може!». Але ж у кого в селі гроші є? Земля, хата, худоба, майно якесь, запаси у льоху. А якщо і є гроші, то бояться люди віддавати, бо не знають, чи повернуть назад, а хліб людям на щось купляти треба.

-          «Уляно, ти тримайся, але ж ти знаєш немає в мене грошей, ось десятку на цукерки

відклала, бери. Може ж люди допоможуть» - так в очі селяни казали. А поза очі – «Сама дитину недогледіла. Треба було менше вештатися, а краще за сином доглядати. Тепер ось за грошима бігає.» І так злобствували у кожній хаті.

Зібрала мамця може гривень триста, поїхали знову в лікарню. Три доби мамця там чергувала, Бога молила, лікарям руки цілувала. Батько худобу розпродував. Бабця з дідом з церкви не виходили, молилися, уклони били.

А на ранок четвертої доби Лук’янчик помер. Зорянка пам’ятала лише, що мати аж почорніла, а батько мовчки плакав і нікому слова не міг сказати. Бабуся Параска сказала, що братика Господь на небеса забрав. Але Зірка не вірила тому, бо скільки не вдивлялася в небо, але личка братика не бачила. Чекала, може вісточку зверху їй якусь подасть – але марно. Вглядалася в хмаринки, може якась на Лук’янчика буде схожа. По ночах у віконце таращилася, може він на місяці сидить, чи зірочку їй скине.

А потім зрозуміла, що немає більше братика і щастя вже такого як раніше не буде. Наче й жили як раніше, тільки ліжко братика було порожнє та іграшки його там лежали, наче сумували, що тепер з ними ніхто не грає. Татусь тепер все більше працював, та більше біля худоби порався. Мамця кожного дня на могилку ходила, прощення вимолювала та у церкві свічки ставила. А словами про рідного синочка не згадували, бо боляче було дуже.

Але ж неможливо постійно в жалобі бути, життя іде, весна приходить, за нею літо. Краса! Серце починає відтаювати, душа стомлена журбою просить радощів. Цей біль від втрати нікуди не дінеться, але й жити в журбі – це гріх. Сенс життя в тому, щоб збігати від страждань. Найстрашніше – це покірність долі. 

Та й незабаром Зорянка все ж таки відчула, що братик поруч. Їхнє життя, не дивлячись на постійний тягучий сум, почало налагоджуватись. У батька запрацював авто бізнес, до мами почали приходити більше жінок щоб шитися, бо була вона файною кравчинею. А Зірка готувалася восени піти до школи. Вона вже вміла потроху читати та рахувати, але найбільше їй подобалось малювати. І малювала вона не аби що, а жінок у різних гарних сукнях. Іноді навіть мати радилася з донечкою, як краще плаття зробити для замовлення якоїсь сільської сусідки.

І Зореслава повірила в Янгола. Вона тепер твердо знала, що Лук’янчик став Янголом і почав їх охороняти та захищати.

Але ж і тут сусіди не змогли змовчати: «Ти ба, дитину свою знищили, а самі ті гроші, що треба було на дитину віддати, тепер на бізнесі заробляють.» Людська заздрість – найстрашніший гріх, який душу роз’їдає.

Та мамка з татком тоді готові були душу продати, щоб коханого синочка врятувати. А Зорянка по ночах на колінках стояла, молилась за братика, так хотіла, щоб він знову біля неї в ліжечку сопів. Хотіла знову з Лук’янчиком по полю бігти й горлопанити щонайсили. А потім мчати до бабці Парасі пити парне молоко з під кози Марусі.

Тепер їй молока не хочеться, не п’ється воно більше. Тільки обніме Зірка козуню Маруську, наче запах братика відчуває, й плаче потихеньку, щоб бабця не бачила, а то теж ридати почне. А Маруська – не людина, але жива істота, все відчуває. Притиснеться до Зорянки та й лащиться до неї.

Люди в селі почали цькувати їхню сім’ю. З Зорянкою діти гратися перестали, кричали: «Ти свого братика навмисно у каструлю турнула, щоб самій всіма іграшками гратися.» А дорослі перестали мамці шиття заказувати, та здоровкалися люто, наче вона їм щось лихе та погане зробила. Жорстокими можуть бути люди навіть без причини, просто тому, що самім їм погано живеться, а зло й заздрість треба на комусь зігнати.

Та неможна все життя в жалобі ходити, провину постійну без причини відчувати. Батьки працювали тяжко, щоб це горе заглушити. Частину грошей хворим діткам в лікарню передавали. А самі мріяли діток з дитячого будинку всиновити та будинок сімейного типа створити, на те й гроші відкладали. Тому й жодної хвилинки не лінилися, кожну копійчину відкладали.

Але ж як кажуть неможливо бути багатим в бідній країні: їздити на Лексусі по розбитих дорогах, та місити грязюку туфлями Лабутін. Так і в селі, де лихі та заздрісні люди неможливо свою мрію здійснити.

Через рік продали батьки свій будинок і худобу, та переїхали в райцентр. На околиці стареньку хатку купили, землі 60 соток. Бабцю з дідом згодом туди перевезли.  Найважче було худобу рідну продати, з хатою та з храмом усім розпрощатися, землю, де все життя з народження прожили, покинути. Але ж треба йти на жертви, коли відчуваєш, що так потрібно, що так мусиш. Коли є мрія, яку неможна здійснити на рідній землі. Та козу Маруську, котика Хвалька, та собачок Бурульку та Сніжка з собою забрали.

Почали на новому місті нове життя відбудовувати. Мати ательє відкрила, одяг на замовлення шила, батько з автівками возився, а бабця з дідусем по городу поралися. Та потихеньку будинок великий почали будувати, щоб діточок всиновити та виховувати, як рідних. Заради цієї мрії жили, ця мрія душу зігрівала. А ще вся сім’я відчувала присутність та підтримку Янгола Лук’янчика, який тепер завжди буде їх берегти та охороняти.

Далі буде…