Икавизм

+ Аканье .

‹ Чим усе ж таки українська відрізняється? Насамперед, зазначу, що портрет мови роблять за фонетикою, а не лексикою. Про лексичні відмінності буде нижче. Чому за фонетикою? Бо певні фонетичні конструкції прамови перетворюються у похідних ідіомах на зовсім не подібні структури. На слух сплутати українську з будь-якою іншою слов'янською мовою практично неможливо. Що вважати українською? Це мова ікавізму. В українській не лише старослов'янський "ять" переходить в [і] (наприклад, "хліб", але й навіть закритий [о] (наприклад "кінь"). Саме тому в нас стільки чергувать. Це ікавізм притаманний лише далматинським діалектам хорватської і лише у "ятях". Тобто, це абсолютно унікальне явище серед слов'янських мов. Абсолютно сміливо можна стверджувати, що всі діалекти, які вживають слова з "і" замість "ять" (перевірте на словах "хліб", "ліс", "усі" тощо) є українськими. А, відповідно, ніякої "русинської" мови просто не існує, а "кубанська балачка" — це українська мова. Те саме з [и], унікальним звуком української, якого не існує у жодній мові-сусідці. За його вимовою легко відрізниш поляка, росіянина або й білоруса. В українській — просто навала [и], у більшості випадків слов'янське "и" переходить саме в українське [и], а не в [і], як в інших слов'янських мовах. По суті, якщо бачите "і" в українському слові — це або слов'янське "ять", або "о", або "ьі", але вкрай рідко "и/і". І третій принцип — фрикативне [г]. Його мають деякі наші сусіди, зокрема словаки, білоруси та чехи, але з деякими особливостями у вимові. Є й багато інших, але ці три, як на мене, найголовніші. Такі речі, як чітке ненаголошене [о] (ми кажемо [молоко], а не [малако]) або неасимільовані кінцеві приголосні (ми кажемо [народ], а не [нарот]) поширені і багатьох інших слов'янських мовах і радше є загальнослов'яньским принципом, винятком з якого є російська.

Спільних фонетичних руських мов — української та білоруської, є надзвичайно багато і вони всі дуже конкретні. Це відрізняє їх від західнослов'янських та південнослов'янських з одного боку та російської мови — з іншого боку. Ось деякі: рефлексація плавних голосних з колишнім слабким редукуванням — перетворення їх на [и] (наприклад, укр. крию, біл. крыю; укр. глитати, біл.глытаць); перехід [л] у закритих складах у нескладовий [ў] (укр. вовк [воўк], біл.воўк; укр. бачив [бачиў], біл. бачыў); асимілювання [й] та пом'якшення попередніх передньоязикових: (укр. суддя, весілля, біл. суддзя, вяселле); втрата початкового слов'янського [i]-[ї] (укр. грати, біл. граць); чергування у дієсловах (укр. біжи, печи, біл. бяжы, пяч); кличний відмінок (укр. сину, коню, біл. сыну, коню); позиційні чергування [ў]-[у] та [й]-[і] (укр. Вона була в лісі/Він був у лісі, біл.Яна была ў лесе/Ён быў у лесе); втрата задньоязикового [ґ]: (укр. гора [hора], біл. гара [hара]); злиття двох прийменників — [із] та [с] (укр. з роботи, біл. зработы); поява приставних префіксальних голосних (укр. іржа, біл. іржа); втрата активний дієприкметників, поява протетичних приголосних (укр. вулиця, біл.вуліца; укр. вівця, біл. гаўца); чергування задньоязикових зі свистячими (укр. на дорозі, біл. на дарозе; укр. у руці, біл. у руцэ); втрата кінцевого закінчення у 3-ій особі дієслів теперішнього та майбутнього часів (укр. бере, каже, біл. бярэ, кажа) та деякі інші. ›

Икавизм ( И / О / А ) :

ИКАННЯ — вимова в більшості укр. говорів звука [і] на місці голосних неверхнього піднесення. Велика поширеність звука [і] (ie < (Ђ), *о, *е) у південноукр. говорах різко протиставляє їх північним, де цей звук функціонально менш навантажений, будучи в ряді говірок лише продовженням давнього *і. [і]<Ђ функціонує у південноукр., а також під наголосом у західнополіс. говірках; [і]<*о, *е виступає у всіх пд.-сх. та, за незначним винятком, у пд.-зх. говорах.

---

‹ Північне наріччя поділяється на три говори: східнополіський говір (лівобережнополіський), середньополіський говір (правобережнополіський) і західнополіський говір (волинсько-поліський). Відрізняючись між собою, вони мають деякі спільні особливості, які протиставляють північне наріччя південно-західному і південно-східному та визначають його перехідний характер від української мови до білоруської. Це різна рефлексація давніх , (), о та є в наголошеній і ненаголошеній позиціях, що виявляється у чергуванні а/е: пйат’ — пети, ход’ч'і — хдеч'і, йма — йемк’; у чергуванні і/и, що походять з , на волинському Поліссі: д'ід — дидк, , іе — є в середньополіському і східнополіському говорах: л’с — л'еск; в якісно різних рефлексах давніх о та е, що розвинулися в чергування дифтонгів і монофтонгів закритої артикуляції наголошеного закритого складу з о та є відкритого ненаголошеного складу: тук, твк, твик, твик, тк, тик, тиік, тіик — тку; п(й)іч, п(й)ч, п(й)іч — пч'і. Збереження у сучасних північних говорах слідів давніх довгих о, е, а також посталих внаслідок замінного подовження о, є під наголосом і відсутність будь-яких прослідків довгих у ненаголошених складах виявляється у послідовній нейтралізації не під наголосом опозицій , є — е: сен, сем'і; а (е), є — е: петк, пер, (з ), о (з ): рой, роти. Якісно розрізняється волинський (південний) і поліський (північний) наголошений вокалізм: в'іл (вул, вул, вуил, вил, вл, вл, вол, вул); с'ім (с’м, с'ім); мен'і (м'ін’); б’лий (бли, бйли, бйіли). Це протиставлення поліського і південного українського мовного масиву найчіткіше виявляється на поліському лівобережжі і правобережжі, а в західнополіському говорі спостерігається сусідство південних і північних рис: в'із і вуз, вуз. ›

‹ Південно-східному наріччю властивий шестифонемний наголошений вокалізм, який в основних виявах фонем мало чим відрізняється від вокалізму української літературної мови. Однак у частині говірок південно-східного наріччя спостерігаються риси, характерні для говірок північного наріччя, наприклад: збереження [о], [е] в ненаголошеній позиції на місці етимологічних [о], [е] (гвоздки, бседа, пошў). ›

---

ДРЕВНИИ НОВГОРОД