Історія філософії по-гуцульськи.

На почєтку всуди були гуцули,
а витак потім поробили си турки і жиди.
Гуцули були першими «фільозофами».
«Фільозоф» – то є сказане по-грецки.
Значит то само шо: «мудрагель».
А то сказане по-грецки, аби не пизнати.
Бо пощо то всьо знати, єк було напочєтку?
Але греки то не були греки, іно гуцули, шо вдавали грека.
Бо напочєтку ни було греків, іно всуда були гуцули.

*  *  *  *  * 

Теперички є’м оповідав, єк було направду з тотими мудрагелями. Чьисту правду му вогорив. Бо икий бих мав інтерес, аби туманити? Перший мудрагель називав си в книжках Талес, але направду називавси вин Штефко Біда не з Мілету іно з Микуличина. Єго дєдя ховав вивці и продавав коні. Тай чєсом брав сина до міста, аби воза стеріг. Але Штефкови нудилоси так сидіти на возі й сидіти. А сидіти було тра. Тай з тотих нудив навідало його думанє. І зробивси єк той мудрагель. Штефко Біда з Микуличина, аби не пизнати го званий Талесом з Мілету, не вженив си. Коли му мама докучєла: «чого си не жениш», то ї говорив: «ше не чєс». А єк шє колис згадала, то казав ї: «вже не чєс». Так то не було чєсу на глупства. Єк го хтос питав си, чо ни має дітий, то казав: «бо я люб’ю ґіти». Але були й такі, шо си з него насьміхали. Єдного разу вночі війшов на ґрунь, аби надивитиси на зорі и впав додолу. Увиділа то Каська з Бідівки і розбубнила по цілім селі: «Гей, йкий ми з него мудрагель, не видит того, шо під ногами, а хтів би знати шо на небі». Баби на селі ни шєнуют нежонатих. Хіба ксьондза.

Ниньки навить малі ґіти учєтси в школах «тиуреми Талеса», сказати б Штефка Біди з Микуличина. А було з тов «тиуремов» так. Єк будували дзвіницю церькви у місті, то скінчиласи їм мірка і ни знали, ци тра вже кінчити дзвіницю, ци шє ні. І єк би не Штефко, була би з того друга вежа Вавилонска. Бо будівники були робитні, не такі єк сегодне. Лиш Штефко вишпекулював, шо шоб помірєти високість будови, тра помірєти її тінь від сонця тогди, коли тінь хлопа така задовга єк зрист хлопа. Помірєли. А тогди Штефко каже: «браччіки, доста». Но і так та вежа стоїт по сегодне. Штефко єднак мав голову на плечах. Раз узимі, єк було темно і душі смертних підходили під вікно, Штефко сказав: «Смерьть ничім си не різнит вид житє». Хтос му каже: «То чого ни вмираєш?» Вин на то: «Ну та того. Коби си різнила, то бих мо и вмер, а так то нашо буду вмирати».Такий то був Штефко Біда з Микуличина, шо з нудів винайшов думанє.

***

Шо вам повім, то вам повім,
Але повім вам, же Гіпократес
по правді низиваєси Василько Галиця
з Білих Ослав. А то був дохтор,
шо хороби лікував. Перьший дохтор на Гуцулії.

*  *  *  *  * 

А було так. Людиска си лікувили, єк могли. Вірили, шо хороба приходит вид злих духів. Може тако прийти, єк хто пусти вроки. Чаривниця приглєне си злим воком на тебе і вже чюєш: в голові си мутит и кєгне риґати. Тогди тра три рази глипнунти на земню і небо, на земню і небо, на земню і небо, тай чари зникнут. Хлопи з Бистреця до ниньки в’єжут коням червоні китиці, аби злі вроки прикєгати і коні не дістали запаленнє копит. Допіру Василько Галиця перьший взєв хоробу на розум. З хоробов можна сказати так, єк би хто фалшував у музици. Ти кєгнеш приму а другий секунду. Кєгне зле. Ціле граннє на ніц. Так само з басами. Прим – най буде – добрий, секунд добрий, а басист скрипит. Гет зле. Хороба то розстроєна натура. Такий скрегіт, єк мурахи йдут по шкирі. А дохтор, шо лічит, то настроювач натури. Вхопит кілок вид струни, ту попустит, там підкєгне, постукав, послухав і… вже грає! Так само зроби з чоловіком. Артиста! Тилько шо від людий.

Рід Галиців був двоєкий. Єдна гилля роду воювала. Єк си война точила, то Галиці вже на ний були. Галиці кожду битву мали виграну лиш витак цісарі войну програвали. А друга гилля роду – то були музики. Ці єк не грали, то строїли, а єк мали вже настроєне, но то грали. Малий Василько Галиця вив’єзавси з тої суперечности. Єк одні си б’ют а другі йграют, то дітваку ніц си ни лишєє, єк лиш лікувати. А бо лікував так, єкби слабого до гуцулскої музики мав привчити. Шоби и в ним всьо грало.

Йой, Господи, вин і зуби кєгав, єк тра було. Навіть из знечуленнєм. Мав такий маленький стив з дирков, а пид ним пид диров шило було, а пид шпіцом шила лапка. Єк хтос сідав на столику, то Галиця кліщі прикладав д’ зубови, тако притискав ногов лапку, шило си впивало вище литки, і єк тє ни дзюґне, то гет забув-єс про зуба і … фурт, вже по нім. Йкос раз вирвов Галиця слабого зуба бабі з Делєтина, то в’на повіла: «Знала’м, шо мают корінє, але шоби таке доуге?» Василько Галиця з Білих Ослав вигадав присягу, шо ї називают «клєтвою Гіпократеса». Та єк в’на си може так називати, єк гет нієкого Гіпократеса ни було, але був в Білих Ославах Василько Галиця, шо витак перебравси до Ворохти і там, єк робивси полонинський вітер і людий бралося йкес таке розстроєннє, шо ніц, лиш си вішєли, то він їх відживлєв, добрим вітром надував та й так повертав їм духа. Та бо ни всім повертав, ба лиш тотим, шо шє ни вистили. Гей га, тому шо вистив, навіть музика ни поможе.

Від редакції: Друкуючи цей початок автентичного тексту Тішнерівської "Історії філософії", яка, на жаль, побачила світ в ґуральськім перекладі (Historia filozofii po gralsku, 1997) мусимо висловити слова вдячності (яких, як завше, не є достатньо) Олесю Герасиму, що взявся реконструювати оцей первісний (Бо напочєтку ни було ґуралів, іно всуда були гуцули) гуцульський текст. Сподіваємося, що незабаром побачимо комплетну "Історію філософії по-гуцульськи".

PS. Вже по тім, як оця реконструкція з'явилася на сайті, дісталисьмо телєфонічно інформацію, що "то не є жадна правда, же на почєтку всуди були гуцули, бо не гуцули, лем лемки, а хто не знає де Бог ся вродив - най читає Антонича і буде мудрий."