Ювілей Івана Дзюби

СЛАВНИЙ ЮВІЛЕЙ ІВАНА ДЗЮБИ У липні 2011 року Україна і прогресивний світ вітає академіка Івана Михайловича Дзюбу з високогір’ям 80 славних років. Живий класик, провідний діяч українства Іван Дзюба зробив за одне життя більше, ніж кілька науково-дослідницьких інститутів у купі. І це попри те, що доводиться мужньо долати хвороби, включно туберкульоз і 2 операції на серці. Однак не всихає джерело натхнення і вражає молодь титанічна працездатність видатного діяча, лауреата Шевченківської премії, героя України І.М.Дзюби. Іван Дзюба народився 26 липня 1931 року в селі Миколаївка Донецької області. Рятуючись від голоду 1932-33 років, його батьки переселилась до Оленівських кар`єрів, де видобували флюси для металургії, й там осіла. Вже зараз, давно ставши академіком, Іван Михайлович надзвичайно тепло згадує найближчих рідних: “Завжди, коли доводилось заповнювати всілякі анкети, я відчував приємне хвилювання і гордість, бо походив з трудящого роду, в мене батько був каменярем, а мама – санітаркою в лікарні Оленівських кар`єрів, а відомо, яка це тяжка і самовіддана праця”. Під час Другої світової війни батько літератора був танкістом і загинув у 1944 році. Розуміти грамоту Іванко почав у п’ять років і з тих пір читав газети дорослим, коли ті стомлені повертались з роботи. Навчався у школі легко, завжди був відмінником, медалістом, пізніше вступив до Сталінського (нині Донецького) педагогічного інституту на російську філологію, був агітатором, згодом комсомольським головою інституту. Здавалось - ось прямий шлях до партійних сходинок наверх. Але запальний Іван Дзюба занадто прямолінійно розумів вказівки ЦК КПРС й у 1952 р. влаштував справжній студентський бунт під час комсомольських звітно-виборчих зборів. Було це так. Згідно із закликами до “критики і самокритики” напередодні ХІХ з’їзду КПРС, він під час інститутської конференції, відбувавшейся в театрі, відклав убік перевірений текст свого виступу й почав “довбати” директора інституту та парторганізацію за розкрадання студентських коштів, поганий гуртожиток і харчування. Студенти, що сиділи на останніх рядах залу, аж ревли від захвату, а керівництво попереду не знало що й робити. Після зборів критика керівництва довго тягали по всіх інстанціях, поки не звільнили з комсомольських посад. Відмінно захистивши диплом на Донеччині, молодий інтелектуал Дзюба вступає до аспірантури в київський Інститут літератури та водночас стає завідуючим відділу критики в журналі “Вітчизна”, де тоді головував Павло Загребельний. Здавалось, нема книги чи збірки віршів, котру не прочитав би й не проаналізував Іван Михайлович. В 1959 р. вступає до Спілки письменників України. З 1961р. Загребельного призначили редактором газети “Літературна Україна”, і Дзюба стає постійним дописувачем газети українських письменників. Непомітно молодий, але уважний, безкомпромісний та вимогливий критик стає центром літературної молоді столиці й не тільки її. 1963 рік був прозваним серед літераторів як “Львівські гастролі”, коли три юних киянина: Микола Вінграновський, Іван Дзюба та Іван Драч поїхали підкоряти Галицьку столицю – Львів. Там молодики не лише зустрічались з місцевими поетами, студентами, але й усі знайшли собі коханих дружин на все життя. 1965 рік відзначився появою надрукованої на машинці роботи “Націоналізм чи русифікація?”, яка на сотнях фактів та цитатах із К.Маркса і В.Лєніна доводила: те, що відбувається на теренах України з утиском української мови, зовсім не відповідає лєнінській політиці дружби народів й повинно бути змінено. Цю працю Іван Дзюба написав у вільний од роботи час й власноруч направив як до ЦК КПУ, так і до ЦК КПРС в Москву. Водночас робота потрапила за кордон і почала підпільно видаватись у багатьох країнах соц.табору, також поширювалась по Україні десятками людей через „самвидав”. Наслідки не забарились. З одного боку, Дзюбою зацікавилось КГБ, з іншого, цілі інститути марксизму-лєнінізму працювали над спростуванням “Націоналізму чи русифікації?”, бо про нього трубили всі закордонні “Голоси”... й нічого не могли вдіяти, бо факти – річ непереборна. Кінець кінцем, Дзюбу виключи зо Спілки письменників, заарештували, запроторили до тюрми, де у юнака загострився туберкульоз, на який він хворів зо студентства. Звільненого із в’язниці критика не хотіла брати до роботи жодна організація, але треба було працювати, бо в сім’ї підростала донечка. Так-сяк влаштувався на авіаційний завод, де вуха закладало од децибелів. На авіаційному працював багато років, не припиняючи літературної діяльності. Зокрема створив літературні портрети багатьох культурних діячів із різних республік. Лише у 1981 був повністю реабілітований, невдовзі отримав Державну премію імені Тараса Шевченка, став академіком Національної Академії наук України. З 1992 по 2002 – головний редактор журналу “Сучасність”, протягом 1992-94 років – Міністр культури України. Пізніше - голова Комітету з Національної премії ім. Т.Шевченка, редактор „Сучасної енциклопедії України”. Тарас Шевченко – український геній. Його постать постійно хвилює уяву дослідника. Тому Іван Михайлович став редактором повного, розкішного видання літературних та художніх творів Т.Шевченка. У 2008 р. побачив світ великий дослід “Тарас Шевченко” (700 стр.), де І.Дзюба показав значення Кобзаря не лише в контексті європейської, але й світової культури. Зокрема порівняв його з засновником США, президентом Джорджем Вашингтоном. Публіцистика – невід`ємна частка багатогранної діяльності академіка. Він постійно публікує статті в газетах „День”, „Молодь Украни”, радує прихильників усе новими глибокими розробками з проблем сьогодення. За останні роки з`явились брошури “Пастка: 30 років зі Сталіним, 50 років без Сталіна”, “Порнократія на марші”, де із неперевершеним сарказмом знаний культуролог захищає право української мови та держави на існування. На жаль, і на 20-му році Незалежності ці права доводиться боронити… від самої верхівки української же влади. Із гіркотою та розпачем Іван Дзюба пише „Прокислі щі від Табачника” (2010р.), „Галичанофобія – отруйне вістря українофобії” (2010 р.), „Нагнітання мороку: від чорносотенців початку ХХ ст. до українофобів початку ХХІ ст..” (2011 р.) Читаєш, і згадуєш рядки Олександра Блока „И вечный бой, покой нам только снится”, бо Росія, мабуть, ніколи не випустить Україну із своїх смертельних обіймів… Розраду для душі академік знайшов, згадуючи власне дитинство, історію свого роду, знайомих та друзів у чудовій книжці „Спогади і роздуми на фінішній прямій” (900 стр).   Час спливає стрімко, і лише людська пам'ять у змозі повернути те, що пішло в літу. Іван Дзюба - жива пам'ять не лише Донецького краю, але й всієї України останніх 60 років. Він більш ніж піввіку невтомно працює на розквіт рідної держави. Донеччина годиться тим, що породила Івана Михайловича Дзюбу - Людину світового масштабу, котра засвідчує глибоке українське коріння нашого степового Приазов’я. Ірина Молчанова, член НСЖУ, Маріуполь липень 2011