Дивлюся з жахом я новини:

Невже не буде України?!

Якість страшні передчуття…

Хтось хоче перемоги;

Щось тут не так,

Побійтесь Бога!!!

Не буде краще всім від того,

Що злість та ненависть зростають.

Щасливі ті, хто всім прощають…

 

І, хоч давно живу на сході,

Люблю я захід та і годі!!!

Дві речі – спогади й кохання

Не можна відібрати,

Закреслити, сховати, поставити за грати!

Для мене кращії міста є:

Рівне, Харків, Пітер,

В них особлива красота

Та спогад – свіжий вітер.

Вони близькі мені однаково,

Хоч народилась я у Кракові,

Від нових поглядів ніяково,

З’явилася тенденція підкреслювати націю.

Хто робить в цьому наголос,

Не має зовсім рації.

Так, ми є москалі,

Ви – справжні українці,

Та наші долі – на землі,

Зустрілись на одній сторінці.

 

А може все запрограмовано

І недарма організовано?!

У цьому ми та ви невинні,

Не треба кидати каміння.

Прийшов вже час його збирати,

Усі образи відкидати,

Не мають вони значення.

Вже чули ми і бачили

Як те, що зроблено роками

Народи власними руками

Під дзвін фанфар та лозунгів

Швиденько розікрали,

Тихенько не помічені!!!

З майданом тим позникали.

Про них ця пісня не нова,

Набридло чути ці слова,

Не треба і про совість –

То нецікава повість!

 

Люблю я Рівне до нестями.

Так боляче – нема вже тата й мами.

На молодіжному кладовищі

Вони поховані лежать

А скільки подруг друзів сплять!

Мої батьки не відрізняли,

Хто українець, хто москаль,

Гостей, як рідних зустрічали,

Та це в минулому, на жаль!

Яке було індустріальне місто,

Росли будівлі, як із тіста:

Завод для тракторних частин,

Високовольтний та газорозрядний,

А льонокомбінат, хімбуд –

Таких не буде вже споруд!

 

Мій Львів  - то зіронька, весна!

Я бачу в спогадах і снах

Потік тих незабутніх днів,

Радію, як згадаю їх.

У рідний ЛГІФК, по вулиці Костюшка,

Ми бігли вранці самотужки,

З завзяттям, а не примусово,

Щоб чути лекції, промови

Викладачів своїх чудових.

Тоді у всіх було бажання

Нести фізичне виховання

Як необхідність у життя

На все наступне майбуття.

Ми твердо впевнені були,

Що так важливо на землі

Здоров’я людям додавати

Та спорт в країні розвивати.

Ніхто нікого не цурався

І на Донбас не ображався.

Той, хто зі мною поруч вчився

Не докоряв і не сварився.

Я їм завжди прийду на допомогу

Відкрию заходу дорогу.

На жаль, у нашому житті

Дарма нічого не буває

Про це вже дуже добре знають!

Чомусь в хвилини марнування

Я згадую старих звертання.

Мій батько, справжній комуніст,

Свій партквиток не викидав,

А в інший світ з собою взяв.

Ніколи він не предавав

І душу, честь не продавав.

Він поважав завжди людей,

Які не бігли від ідей,

Коли обставини змінялись,

І від мети не відмовлялись!

Так, погляди їх розрізнялись,

Бо правда в кожного своя.

Вона їм світить, як зоря,

Та тільки Бог тому суддя!

 

А батько впевнено сказав:

«Я фронт пройшов, багато знав,

На фронті комуністом став,

Але якщо б колись прийшлось,

Подав би руку Чорноволу,

А Кравчуку – ніколи!»

 

І ще не можу слів забути,

Продовжую їх мудрість чути,

Як на селі одна старенька

Сестрі промовила: «Рідненька!

Нам краще жити з москалями,

Ніж жебраками з шляхтичами».

Для багатьох це вже не має значення,

Аби в Європу на побачення.

Та тільки істина проста:

Що, той в кого казна пуста,

Не стане рівним і з Європой.

Залишиться у ній холопом!

 

Букрєєва Г. І. м. Харків грудень 2013 рік.