Роздуми про Україну
- 18.12.13, 08:11
Дивлюся з жахом я новини:
Невже не буде України?!
Якість страшні передчуття…
Хтось хоче перемоги;
Щось тут не так,
Побійтесь Бога!!!
Не буде краще всім від того,
Що злість та ненависть зростають.
Щасливі ті, хто всім прощають…
І, хоч давно живу на сході,
Люблю я захід та і годі!!!
Дві речі – спогади й кохання
Не можна відібрати,
Закреслити, сховати, поставити за грати!
Для мене кращії міста є:
Рівне, Харків, Пітер,
В них особлива красота
Та спогад – свіжий вітер.
Вони близькі мені однаково,
Хоч народилась я у Кракові,
Від нових поглядів ніяково,
З’явилася тенденція підкреслювати націю.
Хто робить в цьому наголос,
Не має зовсім рації.
Так, ми є москалі,
Ви – справжні українці,
Та наші долі – на землі,
Зустрілись на одній сторінці.
А може все запрограмовано
І недарма організовано?!
У цьому ми та ви невинні,
Не треба кидати каміння.
Прийшов вже час його збирати,
Усі образи відкидати,
Не мають вони значення.
Вже чули ми і бачили
Як те, що зроблено роками
Народи власними руками
Під дзвін фанфар та лозунгів
Швиденько розікрали,
Тихенько не помічені!!!
З майданом тим позникали.
Про них ця пісня не нова,
Набридло чути ці слова,
Не треба і про совість –
То нецікава повість!
Люблю я Рівне до нестями.
Так боляче – нема вже тата й мами.
На молодіжному кладовищі
Вони поховані лежать
А скільки подруг друзів сплять!
Мої батьки не відрізняли,
Хто українець, хто москаль,
Гостей, як рідних зустрічали,
Та це в минулому, на жаль!
Яке було індустріальне місто,
Росли будівлі, як із тіста:
Завод для тракторних частин,
Високовольтний та газорозрядний,
А льонокомбінат, хімбуд –
Таких не буде вже споруд!
Мій Львів - то зіронька, весна!
Я бачу в спогадах і снах
Потік тих незабутніх днів,
Радію, як згадаю їх.
У рідний ЛГІФК, по вулиці Костюшка,
Ми бігли вранці самотужки,
З завзяттям, а не примусово,
Щоб чути лекції, промови
Викладачів своїх чудових.
Тоді у всіх було бажання
Нести фізичне виховання
Як необхідність у життя
На все наступне майбуття.
Ми твердо впевнені були,
Що так важливо на землі
Здоров’я людям додавати
Та спорт в країні розвивати.
Ніхто нікого не цурався
І на Донбас не ображався.
Той, хто зі мною поруч вчився
Не докоряв і не сварився.
Я їм завжди прийду на допомогу
Відкрию заходу дорогу.
На жаль, у нашому житті
Дарма нічого не буває
Про це вже дуже добре знають!
Чомусь в хвилини марнування
Я згадую старих звертання.
Мій батько, справжній комуніст,
Свій партквиток не викидав,
А в інший світ з собою взяв.
Ніколи він не предавав
І душу, честь не продавав.
Він поважав завжди людей,
Які не бігли від ідей,
Коли обставини змінялись,
І від мети не відмовлялись!
Так, погляди їх розрізнялись,
Бо правда в кожного своя.
Вона їм світить, як зоря,
Та тільки Бог тому суддя!
А батько впевнено сказав:
«Я фронт пройшов, багато знав,
На фронті комуністом став,
Але якщо б колись прийшлось,
Подав би руку Чорноволу,
А Кравчуку – ніколи!»
І ще не можу слів забути,
Продовжую їх мудрість чути,
Як на селі одна старенька
Сестрі промовила: «Рідненька!
Нам краще жити з москалями,
Ніж жебраками з шляхтичами».
Для багатьох це вже не має значення,
Аби в Європу на побачення.
Та тільки істина проста:
Що, той в кого казна пуста,
Не стане рівним і з Європой.
Залишиться у ній холопом!
Букрєєва Г. І. м. Харків грудень 2013 рік.
Коментарі