От щиро дивує мене категорія людей які вічно у всьому "розчаровуються" - в державі, в друзях, в житті.
Причому найбільше мене дивує їх постійне намагання всіх оточуючих втягти в своє розчарування і "пророчі" фрази "От побачиш, ти також розчаруєшся". А коли не розчаровуєшся (бо нема якби чого, від початку немає захмарних очікувань, що все буде на тарілочці з блакитною каємочкою) шиплять в кутку "Ще не час, прийде час і ти розчаруєшся" Таке враження що їм легше стає від думки про те що комусь теж щось може не вдатись і він нарешті через те розчарується в житті.
Хоча насправді все дуже просто - для того щоб розчаруватись треба спочатку "зачаруватись" - накрутити собі сподівань які більші за реальність. А якщо не домальовувати реальність і виходити з того в чому ти певний - з власних сил, вмінь і знань, то у чому власне розчаровуватись? У собі самому розчаруватись то вже психічний розлад. А те що не все відбувається як бажається - так це нормально. Встали, обтрусилися і пішли далі шукати варіанти здобути бажане.

Протягом 6 тижнів ви можете переглянути трилогію “The Lord of the Rings” 88 разів, вивчитися на лижного інструктора або ж здійснити 117 подорожей до Місяця на космічній ракеті NASA, чи прочитати 100000 статей, опублікованих у кембриджських журналах у 2012 році. З 22 січня до 5 березня Cambridge University Press надає вільний доступ до своєї минулорічної наукової періодики: http://bit.ly/cambridge-journals-online

Вчора в приваті ледь стримувала себе від рвотного рефлексу. У дівчини яка мене обслуговувала були обгризені! нігті. Капітально так обгризені, до м"яса. Я б на місці банків вигляд рук співробітників які працюють з клієнтами теж включала в дрес-код. 

Розмовляли сьогодні з колегою про зміну прізвища і мотиви за якими його міняють або не міняють. В науковому середовищі це досить актуально, бо більшість виходить заміж відносно пізно і вже маючи якісь наукові наробки.
Мотив взяти прізвище чоловіка у нас обох був простий і абсолютно ідентичний. Родина має бути родиною, а спільне прізвище - один з атрибутів родини. Ну а робота на першому місці явно не повинна в таких питаннях стояти.
Вона працює в НДІ, народу там більше і вона відмітила цікаву особливість  - чим менше у дівчини публікацій тим більше вона за своє прізвище чіпляється і виходячи заміж не міняє. Тіпа "я вже маю ім"я в науковому світі, якщо я зміню прізвище прийдеться починати все з початку".
А ті у кого по 3-4 публікації на рік взагалі не переймаються, бо наробити наново ім"я при потребі зможуть за кілька років.  Колега взагалі вийшла заміж на першому році аспірантури і роботи випущені під дівочим прізвищем просто не включала в перелік. У неї і так було достатньо. Та і науковий світ тісний і якщо ти досить часто публікуєшся то навіть якщо прізвище в заголовку інше по темі та манері написання тебе швидко впізнають.

От зарікалася я будь-коли відкривати рахунки у Приват-банку. Але тут не було вибору - зарплату в НДІ мені були згодні платити тільки на приватівську картку, а з бухгалтерами держустанов сперечатися справа марна.
Прийшла, наївно думаючи що як у будь-якому нормальному банку операція оформлення у мене займе півгодини максимум. Фіг вам.
По-перше картки вони видають одразу, але не іменні.
По-друге для того щоб отримати одну зарплатну картку потрібно отримати ще дві - універсальну і накопичувальну.
По-третє на накопичувальну автоматом (якщо звісно не відключити) щомісяця буде переводитись по 50 грн і забрати ці гроші можна лише через рік. Такий собі добровільно-примусовий депозит.
В четверте тебе з кожною карткою фотографують, потім вони активуються за допомогою смс, а потім ще й в банкоматі одна картка активує іншу.
Просто слів немає.
Чому не можна як у всіх людських банках оформити документи а потім через два тижні видати нормальну іменну картку??? Одну.
Для повноти щастя підвисла їхня якась програма, тому мене ще й відправили погуляти півгодинки-годинку і потім повернутися.
Коротше кажучи це все у мене зайняло три години.
Накопичувальну картку я одразу відключила. Овердрафт на зарплатній нажаль відключити не можна. Ще один прихований "бонус".

А, забула ще безцінні питання в анкеті:
 - ваш дохід після сплати податків (може не дослівно, але суть така)
 - чи отримуєте ви доходи з інших джерел і пункти - родичі за кордоном, здача нерухомості в оренду, цінні папери, депозити...
 - на яких правах ви проживаєте у вашому житлі (тут у мене взагалі ступор)
 Ну і апофігеоз - дайте номери телефонів і данні ваших друзів, а ми вам за це заплатимо...

Великий зал для засідань, купа серйозних чоловіків і тендітна дівчина, яка мітко відбивається від каверзних питань.
Ні, це не я.
Я вже сиджу в залі, слухаю в пів-вуха і рецензую статті на конференцію.
Розуміння того наскільки ці півтори години захисту змінюють твоє життя приходить не одразу. Десь через півроку ти починаєш розуміти що до тебе ставляться абсолютно по іншому. Ти вже довела хто ти є, до тебе звертаються з питаннями як до спеціаліста в своїй області, до твоєї думки апелюють як до аргументу. І це роблять люди яким колись ти здавала іспити. Дуже незвично і трохи ще лякає відповідальність.
Тобою вже не опікуються, а тільки надають можливості для росту. І те рости тобі чи ні - залежить тільки від тебе. Вимагати звершень від тебе вже ніхто не буде, всі потрібні бюрократичні галочки поставлені.
І якщо захотіти, та пустка яка утворилася після завершення дисертації дуже швидко заповнюється новими напрямками, новими дослідженнями. Єдине що все ще турбує - немає глобальної мети, це дещо розхолоджує і треба наново звикати жити в режимі дрібних дедлайнів, планувати роботу, заново вибудовувати взагалі весь спосіб життя, вчитися знов вписувати у нього все те що було відкинуте і відтерміноване.

P.S. Дід на днях знайшов листок на якому моя покійна керівник написала мені на вибір чотири теми бакалаврської роботи. За обраним тоді напрямком я вже працюю майже десять років. Деякі абзаци тої самої першої роботи ввійшли в мою дисертацію. Зараз думаю - якби я тоді обрала іншу тему чи було б все по-іншому?
P.P.S. Мене запросив до співпраці в своєму відділі в НДІ викладач до якого я думала йти писати бакалаврську. Від долі мабуть не втечеш. Не пішла бакалавром, піду тепер с.н.с )))

Мені поталанило - я дочка і онука альпінистів, тому знання про лавини, їх можливе розташування і правила безпеки в зимових горах мені втовкмачили з пелюшок. Вони насправді не такі складні як здавалось би. І основне з них - правила гір чіткі і зрозумілі, але їх порушники неодмінно отримають свою кару. Часто - безжальну.
Карпати в питанні лавин відносно безпечні, у нас немає, як на Кавказі чи в Альпах лавин які виходять безпосередньо на гірськолижні схили. І єдиний варіант коли лижник чи сноубордист може потрапити під лавину - це якщо він сам полізе туди куди не варто лізти. Якось так складається що частіше в лавини потрапляють саме сноубордисти - чи то публіка більш безбашена, чи то сам стиль катання на сноуборді більше викликає бажання проїхатись по цілині.
Славське в питанні лавин абсолютно безпечне, гора не висока, схилів без лісу немає. Єдиний невеликий осередок лавин - на протилежному від "центру" схилі, на верхній стежці до села, але туди рідко хто залазить. Навколо гори практично всюди села, тому якщо хтось і заблукає  - вийти до житла не так складно.
Набагато складніше в Пилипці. Гемба і Великий Верх як магнітом притягають любителів пригод. І осередків лавин там багато. Сама небезпечна зона - цирк поміж Гембою і Великим Верхом. Вздовж хребта там надуває кількаметрові карнизи з яких люблять стрибати екстремали, не думаючи про те чому цей цирк абсолютно безлісий, хоча на сусідніх схилах межа лісу піднімається набагато вище. В хорошу погоду підніматися на гору при бажанні можна, але спускатися варто по відрогу, за цирком, цілина там не гірша, а дорога набагато безпечніше.
Ще одна небезпека Пилипця-Подобовця  - це те що протилежна сторона хребта це хащі на десятки кілометрів, які малопрохідні навіть влітку. До найближчого житла 20 км по буреломах. Тому навіть без лавини взимку там можна і не вижити. В туман, який часто буває на хребті промахнутися стороною дуже просто. Як це власне і сталося з сноубордистами які потрапили під лавину. Тому у погану погоду лізти у незвіданий екстрим не треба ніколи.

Сьогодні вийшли пройтися - краса і благодать, всі собаки на повідку і більше половини в намордниках, на майданчику для вигулу аншлаг. Виявляється пішли чутки що жеки отруту розкидають. Цікаво, чи на довго цих чуток вистачить...

Як не дивно, але операція подвійного переїзду пройшла напрочуд злагоджено і без ексцесів. Хоча зранку у мене була таки паніка, я ніколи так капітально не переїжджала.
Речей правда багатенько, треба буде вже на місці ще раз все ретельно перебрати і передивитися на предмет потрібності.
Я нарешті дорвалася до свої цяць - духовки і посудомийної машинки. Першу вже навіть випробувала ;) Жінка-електронщик це таки гримуча суміш - моя кухня наразі схожа більше на кабіну літака - стільки там всіляких кнопочок і ручечок. І руки чешуться випробувати всі режими вказані в інструкції.
Вже організували собі спальню і робочий стіл, сподіваюся робітники не забаряться закінчити меблі і тоді можна буде остаточно розкладатись. 

Фотографія, яку ви вибрали як фото профіля, була відхилена модератором.
Ми не пропускаємо фотографії на яких:
- не видно обличчя
- вказані контактні дані
- використано зображення іншої людини
- еротичне зображення
Цікаво, за яким критерієм відхилили моє фото?
Обличчя видно, контрактних даних немає, зображена я.
Еротика?