Заупокійна субота – папа Венедикт про надію нашу і наших померли

Заупокійна субота – папа Венедикт про надію нашу і наших померлих

ЗАУПОКІЙНА СУБОТА – ПАПА ВЕНЕДИКТ ПРО НАДІЮ НАШУ І НАШИХ ПОМЕРЛИХ Папа Венедикт ХVІ, у своїй енцикліці про надію (SPE SALVI) звертає увагу на те, що людина після смерті проходить очищення. Наводить, при тому, думку сучасних богословів, які вчать, що вогонь, який палить, а водночас спасає – це сам Ісус Христос. Зустріч з Ним, це вирішальний момент суду. Від Його погляду в людині топиться всякий фальш, яким вона просякнула в житті. Те, що збудоване в житті людини, може тоді показатись сухою соломою, зарозумілістю, тай в одну мить завалитись. Це біль очищення – це біль спасенний. Хоча це болючий досвід, то, однак, це також предмет нашої надії, бо ж бруд, якого набралася людина у житті виявляється не чимось вічним, але очищується в Ісусі Христі.

Роздумуючи над тайною очищення людини та стражданнями, які з тим зв’язані, Папа пригадує нам і потребу допомоги померлим у тому очищаючому досвіді. Він звертає нашу увагу на те, що вже в юдаїзмі була думка, що ті, які живуть на землі, можуть допомогти померлим. Також християни, від самого початку, як на Заході, так на Сході, мали подібну думку і молитовну практику. Померлим можна допомогти, дати «покріплення і прохолоду» через Євхаристію, молитву та милостиню. У всіх часах християни були глибоко переконані, що любов може дійти на потойбічний світ, і, що можливим є взаємне обдаровування, в якому ми з’єднані почуттями, що перевищують грань смерті. Таке переконання лишається живим і сьогодні. Споглядаючи цю тайну Папа запитує: «Хто ж не бажав би, щоб до його близьких, які відійшли у потойбіччя, дійшов знак доброти, вдячності, а може прохання про прощення?».
Венедикт XVІ, пояснює також, яким чином хтось на землі може впливати на те, що діється з душею, яка переходить посмертне очищення. Говорячи про це, він звертає увагу на те, що ніяка людина не живе одинцем, у закритті в самій собі. Між нами існує глибока спільнота: «Ніхто не живе сам. Ніхто не грішить сам. Ніхто не буде сам спесенний». У моє життя завжди увіходить життя інших: в те, що думаю, говорю, роблю, дію. І, навпаки, моє життя увіходить в життя інших: як в злому, так в доброму смислі. Так, отже, моє заступництво за інших, також по смерті, не є для них чимось чужим, зовнішнім. У цілій мережі взаємовідношень, наша подяка, молитва за іншого, можуть бути кроком до їхнього очищення і удосконалення. Тому не годиться нашого земного часу прирівнювати до Божого часу, бо у взаємному спілкуванні з померлими, виходиться понад звичайний земний час. Це означає, що молитва за померлих завжди є «на часі», навіть, коли минуло вже дуже багато років.
При тому, Папа вказує, якщо ми молимось за померлих, в їхньому наміренні даємо милостиню, або постимо, таким чином надолужуємо те, чого вони з різних причин не змогли вчинити під час свого життя. Покійні стають перед Господом багатішими, а їхнє посмертне очищення стає легшим. Роблячи це, ми не допомагаємо лише померлим, але і самим собі. Тому Папа свою думку закінчує пастирською вказівкою: «Як християни ми не повинні запитувати лише: як я можу спасти самого себе? Нам треба ставити собі також запитання: що можу зробити, щоб інші були спасенні, і, щоб для інших зійшла зірка надії? Таким чином, я учиню більше також для свого власного спасіння».