ЄФРЕМ СИРІЙСЬКИЙ

Преподобний Єфрем Сирійський народився на початку IV ст. в місті Низибії в Месопотамії. Його батьки були доброчесними християнами і дали синові правильний напрямок життя. Спершу він навчався в низибійського єпископа Іоанна, котрий постарався дати Єфрему духовну освіту. Після смерті Іоанна Єфрем перебрався в сирійське місто Едессу, де знайшов добрих наставників в науках благочестя.

Одержавши священний сан, Єфрем успішно проповідував, а також писав церковні повчання, котрі читались при богослуженнях. Щоб повніше пізнавати високі духовні істини, він вдавався до далеких мандрівок, щоб сприймати науки великих пустинників. Так Єфрем побував у Єгипетських і Сирійських старців, відвідав св. Василія Великого і повернувся в Едессу. Невдовзі, бажаючи самітного життя, Єфрем поселився недалеко у печері, молився і писав твори. До нього стали сходитись ученики, щоб слухати чернечі настанови і переймати молитви. Одна з таких молитов дійшла і до нас і читається у Великий Піст:

Господи і Владико життя мого, дух млявости, недбайливости, владолюбства й пустослів’я віджени від мене.

Дух же доброчесности і смиренномудрости, терпіння й любовй даруй мені, недостойному рабові Твоєму.

Так, Господи Царю, дай мені бачити гріхи мої і не осуджувати брата мого, бо Ти благословен єси на віки вічні. Амінь.

Молитва так часто повторюється при богослужінні, тому що в ній перелічуються особливим властивим саме цій молитві способом, спершу негативні сторони гріховного стану душі як лінивство, безнадійність, владолюбство і марнослав’я.

Перенесення чесних мощів св. Йоана Золотоустого

Царгородський патріарх св. Іван Золотоустий помер 407 року в місті Комани у Малій Азії. У 434 році за наказом імператора Теодосія нетлінні мощі св. Івана перенесли до Халкидона. Під час перенесення св. мощей зцілився один каліка. Потім святі мощі перевезли до царгородської церкви Святих Апостолів і помістили на патріаршому вівтарі. Того дня під час урочистої св. Літургії зцілилося багато хворих.

Проповідь на Неділю Митаря і Фарисея

Проповідь
Високопреосвященішого Владики Ігоря,
Архиєпископа Львівського

Часто ми, християни, приходимо до храму молитися або стаємо на молитву в нашому домі. Розповідь зі Святого Євангелія говорить про двох людей, що прийшли молитися до храму: один митар, а другий фарисей. Коли сам Господь Ісус Христос звертав на це увагу, розповідаючи цю притчу, то це означало щось дуже важливе, - мабуть, багато людей, а може, і більшість молиться подібно до фарисея? Не відомо, але дуже правдоподібно, що десь у глибині багатьох сердець лунає молитва приблизно такими словами: "Боже, дякую тобі, що я не такий, як інші люди - грабіжники, неправедні, перелюбці, або як оцей митар" (Лк 18, 11). Ми часто починаємо милуватися собою: порівнюючи себе з іншими, завжди бачимо, що ми кращі за будь-кого, побожніші, гідніші перед обличчям Господа Бога. І в такій самохвальбі безмірно виростає гордість, власне "я", настільки, що закриває собою Бога. Ми створюємо собі божка, котрому поклоняємося, і зовсім не бачимо Бога. Це досить небезпечне становище для нас самих і для тих, хто поряд з нами, тому що наша самозакоханість - нарцисизм - перекриває можливість для дії Божої ласки. Ми нібито й молимося, і робимо все, чого навчає Церква, але чомусь не змінюємося, і наша душа залишається без змін на краще. Часто чуємо такі судження: "Навіщо мені ходити до храму, навіщо мені віра в Бога, коли мій сусід, що постійно відвідує церкву, чинить багато зла і не поправляється на краще, хоч вважає себе добрим християнином?" Нам варто замислитися: чому маємо ходити до церкви? Кому віддаємо славу - Богові чи собі? Чи ми справді прагнемо зустрічі з Богом, прагнемо перемінитися, бажаємо, щоб Господь діяв у наших серцях? Якщо так, тоді маємо стати перед Богом, пам'ятаючи, що нелегко визнавати свою неміч і слабкість перед Ним, але це важливо - визнати гірку правду про себе перед Господом, свою грішність. Коли людина починає надмірно шукати уподобання в собі, вона перестає подобатися Господові, забуває про те, що все, чим володіє, отримане від Господа: краса, доброта, побожність, різні інші таланти, - і тільки Йому, єдиному, належить похвала. Коли людина починає гнатися за людською похвалою, вона втрачає правдиві чесноти. Справжня слава належить тільки Богові, а справжня велич - завжди скромна й непомітна. Перебування Ісуса на землі - це приклад скромності, тихості, терпеливості й жертовної любові, чого ми так часто боїмося. Маємо страх тому, що покладаємося на власне "я" і не вміємо довіряти Богові. А терпіння й випробовування показують, ким ми є насправді, і виявляють правду про нас - не ту, що нам диктувала самохвальба, а цю, що ми набули нашим ставленням до Господа. Терпіння наближають нас до Бога й уподібнюють до розп'ятого Ісуса Христа, показують правдивість нашої вірності Йому: "Та й усі, що побожно хочуть жити у Христі Ісусі, будуть переслідувані" (2 Тм 3, 12). Інколи також і переслідування приходять для того, щоб наблизити нас до Бога й визволити від власного самолюбства. "Нічого так не бійся, так не осуджуй, так не остерігайся, як своїх власних вад і гріхів. Усе, що ти вчиниш, нехай не видається тобі чимось великим. Згадай про свої гріхи з великим смутком і гірким жалем і ніколи не думай, що ти що-небудь значиш через свої добрі діла" (Т. Кемпійський, "Наслідування Христа").

Ми мусимо, як митар, пам'ятати про нашу грішність, про наші духовні падіння та про те, що ми нічого не маємо, чим би могли хвалитися, хіба що, як каже святий апостол Павло, - нашими гріхами. Як твердить о. О. Мень, людина, котра зовнішньо сповнює заповіді, а в серці зберігає пиху, гординю і злість, однаково стоїть від Бога далеко. У Бога неможливо відкупитися ні постами, ні пожертвами, тому що псалом говорить, що жертва Богові - дух сокрушений, тобто сум з причини власних гріхів. Серцем сокрушеним та смиренним ти не погордуєш, Боже! Не відкинеш його. Господь глядить на серце людини, тому таким гідним було каяття митаря, який був оправданий перед Богом за усвідомлення своєї грішності та сердечне розкаяння.

Стараймося не перераховувати й не вихвалювати перед Богом і людьми наші добрі діла, Господь їх знає, а принесімо Йому наше серце, відкрите на Його безмежне милосердя. Докладаймо зусиль, аби потонути в Його безмежній величі, силі та безконечній любові. Святі Отці дуже часто застерігали від самозадоволення та високої самооцінки, оскільки таке наше судження може виявитися помилковим і неправильним. "Бог має багато людей, котрих не має Церква (не всі люди доброї волі належать до Церкви). Церква має багато таких, котрих не має Бог (тому що можна перебувати в цій інституції, але не мати Божого життя, не належати до Бога)", - зазначає святий Августин. Нехай притча про митаря і фарисея навчить нас не боятися бути справжніми розкаяними митарями й уникати думки гордого та самолюбного фарисея.

Монастир сестер Св. Йосифа, м. Львів, 01.02.2004.

Загальна молитовна мобілізація

8 лютого пам'ять преподобних Ксенофонта і його дружини Марії та синів їхніх Аркадія та Іоанна

Преподобні Ксенофонт, дружина його Марія та їхні сини Іоанн та Аркадій

Преподобний Ксенофонт, його дружина Марія і їхні сини Аркадій та Іоанн, знатні константинопольські громадяни, жили у V столітті. Не дивлячись на багатство і знатність, вони відрізнялися душевною простотою і добрим серцем. Бажаючи дати своїм синам Іоаннові та Аркадієві, найповнішу освіту, вони відправили їх до фінікійського міста Бейрут. Промислом Божим корабель, на якому відправилися обоє братів, потонув.

Брати були викинуті хвилями на берег в різних місцях. Сумуючи через розлуку, брати присвятили себе Богові і прийняли чернецтво. Батьки довго не отримували звісток про своїх дітей і вважали їх загиблими. Проте преподобний Ксенофонт, вже будучи старцем, зберігав тверде покладання надії на Господа, утішав свою дружину Марію, радив не сумувати і вірити, що діти будуть збережені Господом. Через декілька років подружжя здійснило паломництво по Святих місцях і зустріло у Єрусалимі своїх синів, що трудилися в різних монастирях. Утішене подружжя дякувало Спасителеві, що промислительно з'єднав цілу сім'ю.

Решту свого життя преподобні Ксенофонт і Марія присвятили Богові, прийнявши чернецтво. Преподобний Аркадій та Іоанн, попрощавшись з батьками, відійшли в пустелю, де після довгих подвигів прославилися дарами чудотворень і прозорливості. Преподобні старці Ксенофонт і Марія, подвизаючись в безмовності і строгому постуванні, також отримали від Бога дар творення чудес.

Молитва 8.02

Тобі, Гоcподи, єдиному, благому, незлопам’ятному, cповідаю гріхи мої. До тебе припадаю, кличучи, недоcтойний: згрішив я, Гоcподи, згрішив, недоcтойний глянути на виcоту небеcну через чиcленніcть неправд моїх. Але ти, Гоcподи мій, Гоcподи, даруй мені cльози каяття, єдиний, благий, милоcтивий, щоб ними я тебе умолив, щоб ти очиcтив мене перед кінцем від уcякого гріха. Cтрашне і грізне міcце маю пройти, коли розлучуcя з тілом, і cтрінуть мене чиcленні понурі й люті демони, і ніхто з поміччю не прийде, ані не вибавить мене. Тому припадаю до твоєї доброти: не передай мене тим, що будуть знущатиcя наді мною, нехай не поглумлятьcя наді мною вороги мої, благий Гоcподи, щоб не казали: «У руки наші зловивcя, до наc попав». Ні, Гоcподи, не забудь щедрот твоїх і не воздай мені за беззаконням моїм, ані не відвертай обличчя cвого від мене. Але ти, Гоcподи, покарай мене тільки добротою і щедротами, щоб ворог мій не тішивcя наді мною; погаcи його закляття наді мною і знівеч уcе діяння його. І проклади мені до тебе бездоганну дорогу, благий Гоcподи, бо хоч я згрішив, та не прибіг до іншого лікаря і не проcтяг руки cвоєї до чужого бога. Не відкинь моління мого, але виcлухай мене cвоєю добротою і утверди моє cерце у cтраcі твоїм. Нехай же буде благодать твоя на мені, Гоcподи, немов вогонь, що палить у мені нечиcті помиcли. Ти бо єcи, Гоcподи, cвітло яcніше від уcякого cвітла, радіcть більша за вcяку радіcть, cпокій більший від уcякого cпокою, життя іcтинне і cпаcення, що перебуває на віки віків. Амінь.

Григорій Богослов

Святий Григорій Богослов, Григорій Назіанзин, Назіанський (близько 330 — близько 390) — великий християнський святий, візантійський богослов, і ритор, один із отців церкви, єпископ Назіанза і Сасима, константинопольський патріарх.

Григорій народився бл. 329 року, в Аріанзі, поблизу Назіанза Каппадокійського. Його батьками були єпископ Назіанзський Григорій (II) та свята Нонна. Григорій Богослов (Назіанзін) навчався в найкращих школах Александрії та Афін, товаришував з Василієм Великим, проповідував проти аріан в епоху Їхнього торжества. вятий Григорій Богослов народився близько 329 року в Аріанзе, у домі своїх батьків поблизу міста Назіана в південній Кападокії (Мала Азія). Мати його, свята Нона походила зі знатної і благочестивої християнської сім’ї та доводилася двоюрідною сестрою святителю Амфілохію, єпископу Іконійського. Свята Нона вийшла заміж за Григорія Аріанзского, багатого землевласника, який під впливом дружини залишив свої помилки (до одруження він належав до однієї з юдейських сект), прийняв святе хрещення і став ревним християнином. Згодом святий Григорій Аріазанскій був посвячений у сан пресвітера, а потім — єпископа Назіанзінского і цілком присвятив себе на служіння Церкві Христовій.

За молитвами благочестивих Григорія і Нони у них народився син Григорій, який ще до народження був обіцяний матір’ю на служіння Богові. Батьки дали Григорію, а також і його молодшому брату Кесарію блискучу освіту. Після домашніх занять з дядьком, єпископом Іконійський, досвідченим викладачем риторики, святий Григорій пройшов курс навчання і в школах Назіанза,і в Кесарії Кападокійської та Олександрії. Юнак мав надзвичайні здібності. Дізнавшись від матері, що він присвячений Богові, святий Григорій прийняв обітницю зберегти себе в цнотливості й чистоті. Риторика - предмет я кий удавався йому найбільше. Для завершення своєї освіти святий Григорій відправився до Афін. Тут він зустрів святого Василія Великого, з яким його поєднала нерозривна дружба.

В Афінах святий Григорій познайомився з Юліаном (на прізвисько «Відступника,» який, ставши імператором, зрікся християнства і намагався було відродити язичництво в Римській імперії (361-363 р.). І залишив живе зображення цього злого й підступного ворога Церкви. Шість років провів святий Григорій в Афінах, вивчаючи літературу, філософію, математику, музику, геометрію, астрономію.

Після закінчення навчання, на прохання афінян святий Григорій залишився в Афінах на короткий час викладачем красномовства, а потім повернувся до батьків у Назіанз, де маючи 30 років, прийняв святе хрещення від свого батька, що був на той час єпископом.

В 374 році померли батьки святителя Григорія. Тоді він віддалився в Селевкію Ісаврійську, де служив при церкві святої великомучениці Теклі. Тут він прийняв піклування над лікарнями і притулках перестарілих. Багато праці приклав святитель Григорій, здобуваючи кошти для забезпечення лікарень і організовуючи в них порядок.

Після смерті святителя Василія Великого, святий Григорій, виконуючи передсмертне прохання свого друга, подається в Константинопіль для боротьби з єресю Македонія, який заперечував Божество Святого Духа.

Майже всі храми Константинополя були під владою єретиків. У 379 році святитель Григорій почав служити й проповідувати у невеликій домашній церкві своїх родичів, яку назвав «Анастасія» («Воскресіння»), вірячи, що саме тут почне воскресати православ’я. З чарівною переконливістю спростовував він всі доводи єретиків, натхненно розкриваючи істинне вчення Церкви. Слухачі гортувалися близько єпископської кафедри, голосно висловлюючи знаки схвалення і записуючи слова святителя. Гаряча проповідь святителя Григорія, його глибоке знання і тлумачення Святого Письма, праведне християнське життя залучали до нього все більше пастви і йому вдалося добитися значного ослаблення єретиків.

За підтримки Олександрійського Патріарха Петра (373-380) і Константинопольського імператора Феодосія (379-395) святитель Григорій Богослов був поставлений Патріархом Константинопільським і затверджений у цьому сані II Вселенським Собором у 381 році.

Однак зведення святителя Григорія на Константинопільську кафедру викликало невдоволення з боку Єгипетських і Македонських єпископів. Це викликало неспокій та незгоду в Церкві. Тоді святий Григорій вирішив піти із Константинополя, щоб вгамувати розбрат. Ні вмовляння імператора, ні прохання духовенства не зломили волі святителя. Він повернувся у рідний дім Аріанз і перебував там в чернечих подвигах.

Святитель Григорій вів строго подвижницький спосіб життя: ходив босоніж, мав тільки єдиний одяг, спав на землі або на ложі з деревних гілок; їжею для нього служили хліб і овочі, питтям — вода, в яку він іноді домішують трохи оцту.

У місто збурене єрессю Назіанз, святитель Григорій поставив благочестивого єпископа Евлалія. Звертаючись з численними посланнями, святитель продовжував мужньо викривати єретиків і роз’яснювати правдиве віровчення. Він великодушно пробачив юнака, який намагався вбити його в Константинополі.

25 січня 389 року святитель Григорій Богослов переставився до Господа, залишивши велику спадщину: 243 послання, 507 духовних віршів і 45 проповідей.

Особливості Григорія Богослова

Від Василія Великого він відрізнявся тим, що більше тяжів до самовияву, сповідальності, його цікавили, передусім, питання сенсу людського життя. У старості писав вірші (здебільшого — це лірика самотньої душі), філософські елегії та дидактичні поеми. У житті Григорій часом дотримувався обітниці мовчання, про що писав з неабияким красномовством: «Зрозумій, що кажу, мовить Піндар, і який знайдеш, що моє безголосся краше від твого красномовства, то покинь осипати докорами мою мовчазність. Або скажу тобі приказку наскільки справедливу, настільки й коротку: тоді заспівають лебеді, коли замовкнуть ґави». Збереглося понад 200 листів, що поряд з богословськими питаннями торкаються приватного життя Григорія. Вони започатковують у літературі автобіографічний жанр. Ліричні вірші, які писав в античному дусі Григорій Назіанзін, мають характер не стільки псалма (молитви), скільки риторичного панегірика.

Автобіоґрафічні поеми Григорія Богослова: “Про моє життя”, “Про мою долю”, “Простраждання моєї душі”

Мощі святого зберігаються в константинопольському Патріаршому Соборі Святого Георгія (Юра) в Стамбулі.

Житіє преподобної Ксенії Римлянки

Преподобна Ксенія (в миру Євсевія) жила у 5 столітті і була єдиною донькою римського сенатора.
Уже з юних літ вона тягнулася до Бога. Щоб уникнути шлюбу, вона тайкома пішла з батьківського дому разом з двома відданими їй служанками. Коли Євсевія за промислом Божим зустріла настоятеля монастиря святого апостола Андрія, який знаходився  в місті Миласі, що в Кесарії, вона ублагала його взяти її разом із її супутницями в Милас. Змінивши тут своє ім'я, Євсевія стала зватися Ксенією.
В Миласі вона купила землю, побудувала храм в ім'я святого Стефана і заснувала жіночий монастир. Невдовзі після цього єпископ Миласа Павло поставив Ксенію дияконисою, бачачи її доброчесне життя.
Свята Ксенія завжди всім спішила на допомогу: для убогих була благодійницею, для скорботних - утішителькою, для грішних - наставницею. Їй вдалося досягти глибокого смирення: вона вважала себе гіршою і грішнішою за всіх.
У своїх подвигах вона керувалася порадами палестинського  подвижника преподобного Євфимія. Своїм життям Ксенія чимало душ привела до спасіння.
Кончина святої діви була ознаменована явленням у небі над монастирем світлого вінця із сяючим хрестом посередині, який супроводжував тіло святої до самого погребіння. Чимало хворих, доторкаючись до мощей святої, отримували  зцілення.

Священомученик Климент, єпископ Анкирський та мученик

Священномученик Климент народився в Галатійському місті Анкирі в 258 році від батька язичника і матері християнки. В дитинстві втратив батька, а в дванадцять років матір, яка передбачила йому мученицьку смерть за віру в Христа. Жінка, яка усиновила його, Софія, виховувала його в християнській вірі. Під час страшного голоду в Галатії деякі язичники кидали своїх дітей, не маючи можливості їх прогодувати, і Софія забирала нещасних до себе, годувала і одягала їх, а святий Климент допомагав їй у цьому. Він вчив дітей і готував їх до прийняття святого Хрещення. Багато хто з них згодом мученицьки помер за віру в Христа.

За чеснотне життя святий Климент був поставлений читцем, а потім висвячений в диякони, у вісімнадцять років отримав сан пресвітера, а в двадцятирічному віці був рукопокладений в єпископа Анкирського.

Незабаром спалахнуло гоніння імператора Діоклетіана (284-305) на християн. Правитель Галатії Дометіан намагався схилити святого Климента до поклоніння язичницьким богам, але єпископ твердо сповідував віру Христову і мужньо перетерпів всі муки. Його вішали на дереві, різали тіло гострим залізом так, що видно було кістки, жорстоко били палицями і камінням, вертіли на колесі і палили на вогні. Господь зберігав Свого страждальника і зціляв його понівечене тіло. Тоді Дометіан послав святого до Риму до імператора Діоклетіана з донесенням про те, що єпископ Климент був жорстоко мучений, але залишився нескорений. Діоклетіан, побачивши мученика абсолютно здоровим, не повірив донесенню і віддав його на ще жорстокіші тортури, а потім відправив до темниці.

Багато хто з язичників, бачивши мужність святого і чудесне його зцілення від ран, увірували в Христа. До святого Климента в темницю сходилися люди для повчань, зцілень і Хрещення, так що темниця перетворилася на храм. Багато з них через доноси були страчені імператором. Діоклетіан, вражений дивовижним терпінням святого Климента, відіслав його в Никомідію до свого співправителя Максиміана.

По дорозі, на кораблі, до святого приєднався його учень Агафангел, який уникнув страти з іншими християнами і бажав постраждати і померти за Христа разом з єпископом Климентом.

Імператор Максиміан віддав святого Климента і Агафангела правителю Агриппину, який віддав їх на нелюдські катування, що навіть в язичниках, які споглядали це все, спалахнуло співчуття до мучеників і вони побили камінням мучителів.

Отримавши свободу, святі зцілювали жителів міста покладанням рук, хрестили і наставляли людей, які приходили до них. Знову заарештовані за наказом Максиміана, вони були відправлені на батьківщину в місто Анкир, де правитель Анкирський Куріній знову віддав їх на муки, а потім відіслав в місто Амісію до намісника Дометія, який відрізнявся особливою жорстокістю.

В Амісії святі мученики були кинуті в кипляче вапно, пробули в ньому добу і залишилися неушкодженими. З них здирали шкіру, били залізними палицями, клали на розжарені залізні ліжка і поливали сіркою. Святим все це не шкодило, і вони були відправлені до Тарсу для нових мук. По дорозі в пустелі святому Клименту, за його молитвою, було дано одкровення, що він ще 28 років страждатиме за Ім'я Христове. Зазнавши безліч мук, святі були поміщені в темницю.

Після смерті Максиміана святий Агафангел був усічений мечем. Святого Климента звільнили з темниці анкирські християни і відвезли в печерний храм. Там, після звершення Літургії, святий сповістив віруючим швидке закінчення гонінь і свою близьку смерть. Святий мученик справді незабаром був вбитий воїнами міста, які увірвалися до храму. Святому відсікли мечем голову під час принесення ним Безкровної Жертви (+бл. 312).

http://vk.com/zarvanycia?z=video174147137_167439267%2Ffc03774f9a7aaac5d2

Свята Вероніка

Свята Вероніка - християнська свята. Згідно з католицьким переданням, подала Ісусу, що йшов на Голгофу, тканину, щоб він міг стерти піт із лиця. На цій тканині закарбувався образ Христа.

Коли винайшли фотографію, Римський папа оголосив Св. Вероніку покровителькою фотографів.

Припускають, що ім'я Вероніки являє собою спотворене від латинського vera icon («справжній образ») — так називали «плат Вероніки», відрізняючи його від інших образів Христа. Вперше розповідь про святу Вероніку з'явилася в апокрифічних Діяннях Пілата, що відносяться до IV або V століття.