омана 2

Посмішка… ще одна… і ще… А вдома – сльози, розпач, депресія. Постійна депресія. Неможливо від неї втекти, сховатись, бо є якась безвихідь. Завжди.

Останніми тижнями я пригадую той час, коли мені було добре, коли сльози лилися лише від щастя. А було ж таке. Не віриться. Зруйнувала життя своє, сила надломилася, принизила себе в своїх очах. Найстрашніше те, що інші думають навпаки.

Я лякаю поглядом, палаючим та водночас холодним. Захоплюються мною, але не можуть цього сказати напряму, бо страх гоніння зупиняє. Але ж я просто не зможу зробити зла! Занадто я переживаю за те, що стане з тим, кого я зможу образити. Та й нащо це мені. І так одиначка.

Замало щастя…чи немає його. Тільки знайду щось, що робить мене живою, як воно гине. Кохання, люди, почуття. Кохання вмирає першим. Тільки чому так швидко? Люди – найжахливіша втрата, бо немає людей – немає кохання. Почуття, кумедні прояви свідомості, які заважають жити, водночас і змушують залишитись, але теж гинуть.

Спустошена, кинута, забута… Так це про мене. Ніхто не вірить, бо завжди між людей сную. Розбите серце знову і знову калатає в уповільненому ритмі, вимагає випустити. Відпустила б разом із розумом, але не під силу мені вирішувати такі питання. Слабка та не всемогутня. 

Gold!