Життя у Києві стало неможливим

Останні років десять життя міста Києва потерпіло відчутних змін.

Колись, повертаючись з відряджень до Москви, в суботу ми з жінкою виїздили в центр міста, у якусь затишну кав’ярню трохи посидіти… жінка моя дуже любить морозиво.

У тиші, на просторих напівпорожніх вулицях воркували голуби.

Після метушливої Москви було відчуття блаженної тиші та спокою.

Я не сприймав це як прояв провінційності. Люди, з якими я тут працював та спілкувався, були здебільшого інтелігентними, кваліфікованими та спеціалістами, що дуже шанувалися московськими колегами. З часом і до мене почали ставитися як до одного з київських спеців… це мене тішило.

Пройшов час.

Попри бурхливий розвиток країни, вихід її на досить помітні у світовій політичній мапі позиції, життя у Києві не наблизилось, а віддалилося від найважливіших стандартів, які притаманні життю у європейській столиці.

По перше, зник інтимний, медитаційний характер київських вулочок. Київ, який багато років посідав позицію найзеленішого у світі міста, посунувся у списку кудись униз.

Вулиці запруджені тисячами пихатих авто, які перекривають тротуари, проїжджу частину. Каштани на бульварах ще з середини літа передчасно укриваються іржею, повітря сповнене не ароматів цвітіння, як колись, а бензиновим чадом. Зруйновано десятиліттями відпрацьовану систему електротранспорту, щоб відкрити «зелене світло» автоперевізникам (першім з них, пригадую, був «Автосвіт», про який подейкували, що він належить сину міського голови).

М’який асфальт тротуарів замінено на плитку, красиву та дорогу, але взимку аж надто слизьку. Але тим, хто заробляє на постачанні плитки, на це начхати – вони пішки не ходять. В тротуари закопані величезні гроші… виробник тієї плитки також якимсь чином пов’язаний із сім’єю голови… (не моя це справа - розбиратися у ступенях спорідненості. Могла б прокуратура… але вона у нас підлягає люстрації за бездіяльність).

Незважаючи на багаторічні вимоги громадськості, не оприлюднено плани розвитку міста.

Будівництво ведеться з очевидним ухилом у бік позамежного скупчення у центральних частинах міста з наміром знімати додаткову ренту від розташування, без жодних спроб врахувати можливості інфраструктури та шляхів міста витримати таку наднапругу. Життя людей у центральних частинах міста стає просто неможливим. Одним з прикладів зухвалого, безчільного офісного будівництва є будинок «Парус» на початку бульвару Лесі Українки, у районі з украй напруженим вуличним рухом, який і без того потерпає з нестачі автостоянок.

У містах світу, що швидко розвиваються, перш за все приймається концепція розвитку, зокрема план розбудови транспортних систем. Можна було б навести безліч прикладів, в усякому разі, якщо вже припущені помилки та проведена надінтенсивна забудова центральної частини міста, час зупинитися та врешті решт оприлюднити плани відносно подальшого розвитку міста та зокрема його транспортної системи.

Користування громадським транспортом стає просто неможливим.

Раніше, щоб дістатися, скажімо, з площі Космонавтів у одному з найстаріших міських житлових масивів до Хрещатика, потрібно було не більше 25 хвилин у найнапруженіший час. Нині після півгодинного очікування тролейбуса треба ще близько 45-50 хвилин, щоб дістатися до університету… а на Хрещатик доведеться йти пішки. Чим вмотивоване рішення вкоротити маршрут, ніхто ніколи не пояснював, але зрозуміло і так – щоб розчистити шлях чорним престижним вседорожникам.

На цьому знімку показано транспортну розв’язку на невеличкому, радіусом кілометрів 30, острові Оаху, в районі містечка Гонолулу.

Це не єдина така розв’язка на острові. Видно, що проектувальники потурбувались не тільки про автомобільний рух без жодних перетинів, але і про пішоходів або велосипедистів.

Коли я часом зустрічаю таких відчайдухів на вулицях Києва, мені їх щиро жаль – їхні зусилля подолати невпинний рух чорних авто, їхні легені. На словах пропагуючи здорове життя, що колишнє, що нинішнє керівництво міста зробило користування велосипедом у Києві фактично неможливим…

Вказівка мера своїм помічникам раз на тиждень користуватися міським транспортом виглядає добре. Але ж вони не інспектують рух по всьому місту - хіба що у метро.

Докладаю, до відома мерії, що 11 липня цього року я терпляче (для інтересу) прочекав тролейбуса №5 біля заводу "Більшовик", об 11 годині ранку протягом 48 хвилин та був змушений кінець кінцем сісти у маршрутку №442, щоб проїхати одну зупинку до станції метро «Політехнічний інститут». Разом зі мною на зупинці простояло ще 15-20 людей, які виразили сумнів, чи взагалі  тролейбус ще ходить…

І це приклад не єдиний.

Після 10 години тролейбуси здебільшого щезають з маршрутів. Це питання не є єдиною темою статті, але пора вже щось робити з фінансуванням міського транспорту.

Наприклад, обладнати тролейбуси та трамваї електронною системою сплати та видавати пільговикам безкоштовно картки для нарахування з них реальних грошей на рахунок транспортників.

Отримані таким чином гроші зможуть бути використані на розвиток транспортних засобів, не кажучі вже про те, що буде автоматично уточнена статистика, які саме маршрути потребують додаткових машин.

Необхідно заборонити нове будівництво в центральній частині міста. Є колишні промзони в межах Києва, які можна використати для утворення нових бізнес-центрів, почавши від  налаштування транспортних артерій. Це, наприклад, район Жулян та старого аеропорту, який було б доцільно переобладнати для прийому пасажирських діріжаблів (щоправда, їх іще немає), вертольотів, запланувати будівництво надземних шляхів-естакад, які не будуть розрізати Київ на непов’язані між собою шматки.

Нині, наприклад, головний потік пасажирів з Борщагівки приймає швидкісний трамвай до площі Перемоги. Без нього дістатися до центру неможливо. Але колія трамваю розрізає місто, відокремлюючи Відрадне, у якого лишаються лише два наднапружених шляхи до інших частин Києва.  Так само і проспект Перемоги, зручний вздовж, стає перешкодою, розвалюючи місто практично навпіл. Та ще його пропускної можливості не вистачає, щоб забезпечити безперервний рух у пікові години.

Одне з міст, якому, як мені здається, розумно та вдало вирішено концепцію громадського транспорту – це Франкфурт-на-Майні.

У ньому поєднані якості метрополітену, приміської та навіть міжміської залізниці та міського електротранспорту, при цьому не створено жодних проблем для автомобілістів, пішоходів та велосипедистів. Численні мости та тунелі перетинають Майн, карколомні розв’язки зроблені зручними та компактними, прямо з аеропорту – найбільшого перехрестя Європи – можна спуститись у метро-залізницю або виїхати через один з численних автобанів в будь-який напрямок. Колись мені дуже сподобалось, що ескалатори в Франкфуртському метро не рухаються, доки пасажир не стане на стрічку, та зупиняється через кілька секунд після того, як він з неї зійде. Усе зроблено якісно, практично та економно… з турботою про тих, хто користується громадським транспортом. І можу засвідчити, що значна кількість топ-менеджерів солідної фірми, яку я відвідав, маючи за статусом право на користування службовим авто, їздять на роботу поїздом-метро… хоча і не завжди це афішують.

Ця публікація не має на меті виразити надію, що хтось десь миттєво візьметься до справи, засукавши рукава та почне розробляти перспективну концепцію розвитку міста.

Просто, користуючись можливостями електронних ЗМІ, хочу звернутися до тих, хто «перетримався» за владу.

Настане день, коли доведеться відповідати за некваліфіковане керівництво розвитком міста. Законослухняні, інертні мляві жителі поступово перетворюються на обурених зневагою напівголодних та змучених революціонерів. Ваші авта горять добре. Перевертаються легко. Ніщо не спинить натовп, накалений ненавистю. Мусите це враховувати.

Як підтвердження, наведу приклад.

Спіймати попутку серед дорогих лискучих авто тяжко. Стоятимеш з протягненою рукою доти, доки не пришкандибає підрихтована «Волга» або «Москвич» з пенсіонером при кермі. От такий пенсіонер мене якось підвозив з бульвару Лесі Українки.

На повороті біля Жовтневої лікарні раптом лискуча чорна «ауді» підрізала нам дорогу та тормознула, призупинена зустрічним рухом. Мій водій, сліпучо лисий кремезний старець раптом підхопився, вискочив з авта і наступної секунди я побачив, як п’ятикілограмова з короткою ручкою кувалдочка кришить вітрове скло ауді і довга рука старця вже занесена над переляканим обличчям мордатого водія… та цього разу обійшлося без крові.

Начувайтеся.