Героїчніше за Лисичанськ, мабуть нема міста. Навіть Білград – столиця Югославії – у порівнянні з Лисичанськом є говном собачим. Порівняйте самі: Бєоград, столиця Югославії (об’єднаного королівства сербів, хорватів, словенців), з купою військових, під час німецької агресії, було захоплено 13 квітня 1941 року шістьома ТВЕРЕЗИМИ німцями під головуванням Фриця Клінгенберга, тоді як Лисичанськ, в якому було всього понад 700 мусорів, було захоплено 22 травня 2014 року аж вісьмома бухими в сраку впопучленцями, після чого мусори Лисичанська організували СПІЛЬНІ патрулювання містом разом із впопучленцями. Хіба це не говорить про героїзм правопохоронців, що харчувалися з коштів  податкодавців України?!!

Теперішні поліцаї – такі ж героїчні істоти, як і їхні впопуредники. Вони можуть ввосьмером, погрожуючи зброєю, накинутись на шістдесятрічного інваліда війни, але скільки їх потрібно, щоби зупинити вісім п’яних уїбанів зі зброєю? Чи вони спєцом чекають на тих уїбанів?

Зранку, 28 грудня, близько 10-ї години, я проходив повз «Востокхімстрой», коли з боку в. Сосюри почув образливий вигук. Зупинившися, я почекав, аби переконатися -= хто то має до мене якісь претензії. З-за рогу вийшов коляборант Юрко Іванович Гнилицький (він же – Маньяк Щікатіла, він же – Дурко Кіровський, він же Аватаров-Івклімський).

Як тільки Гнилицький побачив мене, він схопив санки з примотаним до них мішком і зніяковів. Я запитав – чого йому від мене треба і чи знає він, що за подібні вигуки доведеться відповідати. Гнилицький кинув свої санки і почав втікати. Я розвернувся і пішов додому.

Десь о 10-45 в хвіртку постукали. Дуже сильно. Оскільки я живу один і є інвалідом похилого віку, то взявши з собою піхотну лопатку, відчинив хвіртку. Там стояли особи в поліційній формі, які не представившись по закону, почали брутально викликати мене, щоби я вийшов за свою садибу. Коли я поставив їм вимогу представитися, то мені почали погрожувати зброєю, яка у них була.

Потім під’їхала ще одна машина і нарешті хоч хтось показав мені посвідчення. Одночасно с тим у мене відібрали мою піхотну лопатку і вкрали її – тобто зчинили розбійний напад з використанням зброї, до того ж вчинений службовими особами під час виконання службових обов’язків. Один з тих поліцаїв невисокий на зріст, спонукаємий ненавистю до всього українського тим більш – колишніх бійців ЗСУ, кинувся мене бити, пошкодивши зуба та завдавши забій м’язу на стегні, де він потрапив ногою. Але – треба віддати належне патрульним – його досить швидко відтягли.

Потім з одним патрулем ми поїхали до руїни колишньої школи №16, де Гнилицький заховав у підвалі свої санчата. Гнилицький намагався переховати їх, бо тоді не було би у мене виправдування, що я їх не брав, але йому заважали поліціянти, в полі зору яких був і той самий підвал. Метушня Гнилицького навпроти конкретного вікна підвалу й надала можливості знайти ті санки з прив’язаним до них мішком – чи то з чимось краденим, чи то з чимось з помийки. Але патрульні не дозволили мені чомусь переконатися в тім, що там саме заявлена Гнилицьким ялинка. Після цього я пішов додому, де переодягся та поїхав і зареєстрував побиття в травматології.

Коли ж справа дійшла до заяви на патрульного, що напав на мене, то мені було сказано, що його буде «дуже важко» знайти. Виникає кілька питань:

1. Чому відеорегістратори у поліцаїв були вимкнені?

2. Чому поліціянтка, яка приймала заяву так наполягала на майже неможливості знайти винного?

3. Чи читали хоч раз поліцаї про правила, як треба представлятися? Бо вони більш походили на бандитів, аніж на працівників правоохоронних органів.

4. Де вкрадена поліцаями моя піхотна лопатка, яка на відміну від них побувала на фронті? Відмазки про те, що вони кинули її за мій паркан, тут не проходять – це було більш схоже на груповий озброєний грабунок, аніж на вилучення предмету. І чому лопатку не повернули так, щоби я бачив це?

Бєспрєдєл, чинимий поліцаями, може привести лише до люстрації, як її розумів Віктор Федорович Янукович.