Чомусь найяскравішим спогадом з Майдану стало не те, як горіли шини та автівки, лилася кров, лунали постріли...
До барикади на Грушевського люди несли дрова. Дрова лежали на рівні
підземного переходу, вулиця була під товстим шаром льоду. І кожний, хто
йшов у бік барикади, брав оберемок дров та ніс їх захисникам барикади.
Аж ось дві жінки - напевне, мати з донькою, дуже, ну просто дуже гарно
вдягнені, на високих підборах, ледь пересуваючись тим льодом несуть
брудні поліна, притискаючи їх до серця.
Їм було байдуже, що дрова бруднять шуб'яну норку. Їм було байдуже, що
круті підбори можуть зламатися будь-якої секунди. Але їх очі світилися
такою радістю від розуміння співучасті у великій справі, що я зрозумів
тоді - ми переможемо.
Якось так вийшло, що саме цей кадр
врізався до пам'яти міцніше за інші. Можливо тому, що тут була вільна
хвилина зацінити красоту єднання всіх прошарків українського народу у
боротьбі проти диктатури.
Тож вісницями перемоги для мене стали саме ці жінки, які, мабуть, вперше у житті доторкнулися до святої загальної справи.
А як буде виглядати моя валькірія, що унесе мене до сяючого золотим
промінням залу Валхали - я теж знаю. Коли мене, нахапавшогося якогось
газу 18 лютого, товариш виводив з Інститутської, то товариш одержав в
шию пластиковою картечиною. Жінка-лікар оглянула його, щось там на
горлянці прим'яла і товариш став краще дихати. І побігла далі. До тих,
хто потребував її допомоги.
А перед тим я із величезним задоволенням
їбошив по мусорам шматками плитки, бо не було чогось кращого. Іноді,
здається, трапляв у ціль.
Якось так.