ВО «Свобода». Маски зірвано

Цінність революцій визначається кількістю втрат. Наша революція — безпрецедентно розвінчальна. Ми втратили цілі роди занять і цілі інституції. Якщо вже давно не існувало президентства, урядування, парламентаризму, правоохоронної системи, суду і так далі, то список втрат поповнили політики як різновид Людини Розумної. Також ми втратили цілі партії, оптом і вроздріб. Відбулася революція скепсису, революція шаленої недовіри до тих, хто живе з цієї самої довіри. Революція промчала по політичній ниві, наче смерч, залишивши по собі пустку й випалену землю. Не змігши ліквідувати владу, революція ліквідувала політику як ремесло. Та найголовніша цінність революції в тому, що вона справила ефект потужного інсектициду. Вона знищила політичних паразитів.

Найповчальніше це сталося з ВО «Свобода». Буквально за кілька тижнів країна стала свідком фактичного фіаско партії, яка крикливо обіцяла очолити революцію, натомість стала не лише її гальмом, а й найбільш ущербним місцем. Якщо укладати хіт-парад найбільших шкідників революції, то «Свобода» справедливо ділитиме перші місця із захарченками, клюєвими, портновими та іншими діячами по той бік барикад. Не тому, що розгубилась. І не тому, що воює проти своїх, стоячи в цей час перед Банковою у виразно пасивній позі. А тому, що навіть у ситуаціях оголеного нерва вона вперто продовжує привселюдно паразитувати.

Уся 10-літня динаміка «Свободи» — це і є видовищна історія паразитування за рахунок іншого організму. «Свобода» з'явилася як реаніматор давно померлих смислів і постатей. Це завжди відгонило якоюсь танатофілією, яка вдало лягала на галицький культ поваги до цвинтарів, пантеонів та глорифікованої смерті. Дошкульний опис наших ворогів і винуватців став візитівкою партії, що впевнено крокувала до місцевої влади на горбі Провідників та напівпровідників.

Минуло десятиліття, пройдено кілька виборчих кампаній, узято гроші в усіх можливих спонсорів, відпрацьовано десятки дестабілізаційних завдань — але й донині ця політична сила не здатна вирости з коротких штанців паразита й почати творити щось своє унікальне. Навіть нинішні сіті-лайти у Львові з цитатами революційних мислителів — це не забавка в афоризми і не спроба популяризувати напрацювання сторічної давності. Це — глибоко вкорінена традиція паразитування на перевірених егрегорах, які гарантують легкий успіх. Тому що на цих сіті-лайтах прізвище, наприклад, Липинського надруковане таким самим шрифтом, як і «проект Ірини Фаріон», здійснюваний, як ви вже здогадалися, далеко не за приватні гроші недоторканної. Паразитування на ідеології, на прізвищах світочів, на їхньому німбі, на незаперечності їхнього авторитету сягнуло цинічних меж. Навіть будівництво пам'ятника Бандері у Львові роздулося до цифри 1 млн дол. Зрештою, Бандера давно вже став надійним алібі. Зокрема й для тих свободівців, хто в розпал революції умудряється за 18 млн грн купувати старовинний готель у самому центрі Львова.

«Свобода» — це вічний противсіх, хамовитий і недискутабельний. Сидячи на золотій і приватизованій жилі українського націоналізму, ця партія дуже довго могла дозволити собі «мочити всіх» (передовсім теперішніх своїх). Але паразит гине тоді, коли зникає господар. Революція-2014 відірвала «Свободу» від золотої жили. Махрова націоналістична риторика виявилася зайвою не те що в Києві, — навіть у Львові студентський Євромайдан на самому початку відмежувався від трьох пальців. Ну, а в Києві заїжджене гасло «Бандера прийде, порядок наведе» сприймалося хіба що як дотепний стьоб на власну безпорадність трипальцевих а-ля радикалів. Досі «Свобода» інертно продовжує паразитувати на зовнішній естетиці театрального радикалізму. Смолоскипна хода у чорних масках із екзальтованими вигуками ксенофобного змісту — це був останній цвях «Свободи» у свою адекватність. Оскільки треба бути повним ідіотом, аби без потреби дратувати двомовних чи російськомовних киян, які стали найціннішим здобутком революції. А робити смолоскипну ходу у нічному Львові — це криза жанру, не інакше.

Партія, що так ревно позиціювала себе бойовим загоном, який виступає проти режиму, так і залишилася мітинговим мегафоном. Ми бачили торжество форми за відсутності змісту. Перед мільйонним віче Тягнибок вирячено скандує по складах, дивлячись у телекамеру: «Ре-во-люці-я! Ре-во-люці-я!», а за кілька хвилин на вулиці Інститутській «наїжджає» на людей (ним самим накручених) із вимогою нічого не робити, доки нема плану. Нагадаю, йшов 8-й місяць акції «Повстань, Україно». Це схоже на кататонічну шизофренію, симптомом якої є почерговість надмірного збудження і ступору. Свободівський організм упродовж усієї революції поводився саме так: спалахи вербальної активності (з елементами надривної нагонки) — і цілковитий заціпенілий ступор. «Батьківщина» й «Удар» у цьому плані видаються більш щирими, виходячи із завідомо мізерних стартових можливостей творити революції. А ось «Свобода» постала зараз як дивна химера, що весь свій радикальний запал спрямовувала не на знавіснілий режим — а чомусь на Майдан: спочатку назвала студентський зрив проектом Банкової, потім почала воювати зі «Спільною справою» за скриньку з пожертвами, потім перелопатила анархістів, ну а у Львові брала штурмом тих, хто брав штурмом приміщення ОДА.

Увесь цей спорадичний неадекват — агонія паразита, який гарячково шукає собі нового донора. Звичне поле паразитування вибите з-під ніг. Революція миттю відтяла весь пласт минулого націоналістичного спадку, тож тепер на ньому некрофілити не вдасться. Шарм і ореол дійового радикалізму повністю перебрали на себе «Правий сектор» та інші утворення, які свого часу відкололися від «Свободи» на знак протесту проти бізнесюків-бандерофілів. Усе, чим наразі переймається партія, — агресивно відвойовує свій ареал існування у тих, хто одним «коктейлем Молотова» зруйнував її кількарічну гегемонію. Для свободівців тепер більшу небезпеку становлять не режим Януковича і вороги народу, а передусім альтернативні радикали, зачинщики реальних, а не мітингових дій. Щойно «Правий сектор» створить партію — свободівцям доведеться попрощатися з парламентськими пільгами, безкоштовними авіаперельотами, сонмом штатних помічників і млосним посвідченням нардепа.

Партія відкотилася фактично на момент свого створення. На неї чекає рестарт. Причому в набагато важчих, щільніших умовах, коли словесний радикалізм уже не «прокотить», а дійовий радикалізм уже здійснюється іншими, набагато привабливішими структурами. «Свобода» повністю втратила свою притягальну силу. Тепер важко віднайти бодай один аргумент, навіщо активному амбітному націоналістові йти до «Свободи». Раніше туди могли йти за ідеєю (яка тепер не простежується ніяк), за причетністю до процесів (тепер процеси творять інші середовища), за сублімацією невживаного радикалізму (тепер є де його використати), за партійною парасолькою для бізнесу (всі місця зайняті), за харизмою лідерів (ну не за «орлицею» ж!) Притягальну силу втрачено. Можливості кадрового рекрутингу вичерпано. Запалювати нічим — хіба з'ясуванням стосунків із альтернативними середовищами радикалів. Однак нормальних патріотів мало приваблює міжусобна войнушка з «Автономним опором» чи «Правим сектором». Як на те пішло, постраждати не від рук режиму, а від рук іншого націоналіста — це моветон.

Під час революції життєвий простір «Свободи» редуковано до «роботи на камеру», а після революції — до роботи на замовлення. Нічого радикальнішого за «Правий сектор» із його місцем бойової слави на Грушевського вже ніхто не вчинить. Це — вирок. Бо партія свідомо саботує революцію на значно вищому рівні — маю на увазі створення альтернативних органів влади бодай у базових регіонах. Свіжа новина з колиски революції: минулого вівторка Львівська обласна рада навіть не спромоглася на кворум для висловлення номінальної недовіри одіозному губернаторові Салу. Це вже вдруге. Чи втретє. Неістотно. На спільному покладанні квітів поруч із Салом свободівський голова облради Колодій має набагато природніший вигляд, ніж на барикадах.

Чи розуміє все це паства «Свободи»? Думаю, революція відрізала від «Свободи» всіх ситуативних виборців, які своїм емоційним голосуванням «дістали всі!» роздули її рейтинг до непристойних 11%. Кількість одноразових виборців удвічі (коли не більше) перевищує кількість базових. Із революції «Свобода» вийде зі своїм звичним залізобетонним люмпен-націонал-пролетаріатом, що його не здатне похитнути навіть членство «орлиці» в КПСС чи її обвинувачення на адресу Руслани Лижичко. Лишиться «клюмба», яка досі не годна відмежувати Бандеру від готелю в центрі Львова. Вірний виборець, звісно, залишиться, і цим виборцем є той самий Антимайдан, тільки навиворіт. Підозрюю, ми станемо свідками прогнозованого повернення блудної «Свободи» до рідної стаєньки, звідки її тимчасово випустили погуляти на свіже повітря.

Маски зірвано.

Остап Дроздов