Слова, слова, слова... Ми сказали один одному тисячі, десятки тисяч слів. Різних.
І тих, що ріжуть немов лезом по живому, і тих, що здатні окрилити душу.
І тих, якими проводжають, і тих, якими зустрічають.
І тих, що переливаються блиском дорогоцінного каміння, і тих, які сповнені бруду.
І тих, які дарують надію, і тих, які позбаляли її.
І тих, якими відривають дверцята душі, і тих, якими їх зачиняють з гуркотом.
І тих, від яких відчуваєш легкість буття, і тих, що каменем лежать на душі.
І тих, що дарують тепло, і тих, які сковують льодом непорозумінь.
І тих, якими обеззброюєш, і тих, що самі є важкою артилерією.
І багато, багато інших... Безліч вже сказано і ще стільки ж буде сказано.
Та з кожним словом я все більше і більше починаю розуміти їх недосконалість.
Це як рахувати піщинки на березі океану: з кожною такою піщинкою ти стаєш ближче до кінцевої мети, але ж ти все рівно не зможеш її досягнути.
Так і слова. Вони не в силах передати те, що хочу тобі сказати...
Я стомився від цього напруженого бігу наввипередки. Слово - за словом, слово - за словом, слово - за словом.
Так можна продовжувати до безкінечності... Але наш час відміряно. І він не чекає...
Мені не хочеться в майбутньому карати себе вічним каяттям за кожну секунду, за кожну миттєвість,
заповнену словом, але не нами... Тому мене мучить ця жага мовчання.
Мовчання, в якому не буде всього цього щоденного словесного сміття і дрібниць, непотрібних сплесків емоцій і дивних образ. Мовчання, в якому я зможу насолодитись зрештою твоєю музикою. Тією, що в щасливі секунди
немов лине від тебе до моєї спраглої душі, даруючи їй спокій і затишок. Тією, від якої я втрачаю
відчуття реальності і часу. Тією, що зачаровує мене своїм таким близьким, таким рідним звучанням.

Читаючи Френсіса Фукуяму, недавно натрапив в нього на результати доволі цікавих наукових досліджень такого собі біоантрополога Річарда Ренгхема. Останній, ґрунтуючись на широкій емпіричній базі, стверджував: “Об’єднання самців мають набагато давніші біологічні корені і з’явились раніше, аніж людський вид”. Тоді логічно припустити в цьому контексті, що чоловіча дружба, незважаючи на гнів феміністок, є більш цінною в еволюційному розвитку людства, аніж жіноча або ж змішана. Слава чоловічій дружбі як рушію людського розвитку!

Почти сто лет назад Н. Бердяев, человек выдающегося ума, написал следующее про политику России, которую он искренне любил: "Наша политика впервые сделается истинно национальной, когда она перестанет быть насильнически и исключительно националистической... Такого рода национализм есть показатель слабости, а не силы. Он возможен или у народов, освобождающихся от рабства, или у маленьких и слабых народов, боящихся попасть в рабство. Великая мировая империя, в основе которой лежит сила, а не слабость господствующего национального ядра, не может вести националистической политики, озлобляющей те народности, которые она обьемлет, внушающей всем нелюбовь к себе и жажду освобождения". Далее он указывал: "Россия ... официальная тщательно отталкивает от себя ... Она хочет разьеденить внутренне, оттолкнуть как можно больше и сцепить неволей и насилием" Заканчивая свою мысль, он утверждал: "Старая националистическая политика была труслива и бессильна, она насиловала от страха, и в основе ее лежало неверие в великорусское племя. Но если в великорусском племени нет силы и настоящего духа, то оно не может претендовать на мировое значение. Насилие не может заменить силы. Отсутствие дара не может быть компенсировано никаким устрашением. Поразительно, до чего неверующими в Россию были всегда наши националисты. Их жесты были жестами бессилия". Однако же, он ошибся в том, что называет такую политику "старой"... Его выводы оказались никому не нужными в новой России. Ведь создается впечатление, что мало кто понимает, что значит, когда из уст ее политиков звучат заявления об изменении государственной принадлежности Крыма. Или в России не понимают, каково украинцу смотреть на свой же образ в фильмах "Брат-2", "72 метра", "Кадеты" и т.д.? Друг моей семьи был капитаном подводной лодки, но после развала СССР остался в Украине и принял присягу. И не за какие-то выгоды, а просто потому что он здесь вырос, здесь была его семья. А теперь попробуйте представить его чувства, когда он увидит сцену с принятием присяги в фильме "72 метра". Получается? Гадко на душе от того, что эта жалкая киношка была состряпана не в заморской стране. А у наших соседей... Или когда в России рассказывают, что голода в Украине 1932-1933 гг. не было. Я знаю, что был, потому что у меня родные его пережили. И они рассказывали об этих ужасах, основываясь не на исследованиях кабинетных Несторов-летописцев, которые здесь даже не были никогда.  Мне странно, что никто этого не понимает... Напоследок приведу еще одну цытату из книги "Судьба России" того же Н. Бердяева: "Наша галицийская политика не могла способстовать укреплению величия России и ее престижа. Добились лишь укрепления украинских сепаратистских настроений. Если Россия не сумеет внушить любви к себе, то она потеряет основания для своего великого положения в мире". Здесь нечего добавить.

Ось вже другий тиждень я знаходжусь під приємним, незважаючи на нижчевикладене, враженням від FREEFATFEST. Бо була, як то кажуть, і ложка дьогтю. Причому достатньо велика, щоб ледь не зіпсувати повністю все. Почнемо. Я, звичайно, не тішив себе думкою, що на виступі німців Jazzamor чи гості з туманного Альбіону Skye Edwards з Morcheeba людей буде аж до горизонту, але такого ігнору з боку молоді просто не очікував! Мої очі не могли не без захоплення дивитись на щиру, відкриту і аж наче сяючу солістку з Jazzamor, яка намагалась запалити холодну київську ніч полум’яними латиноамериканськими ритмами. Це було щось схоже на магію! До самого кінця їх виступу я дивився на сцену як зачарований, пританцьовуючи на місці, але коли, зрештою, ця феєрія закінчилась... Моє враження складно описати словами. Це образа і пекучий сором за кричущий несмак нашої публіки. Не слід сприймати мої останні слова як закид, бо само собою розуміється, що комусь подобається панк-рок, комусь реп і т.д. Проте від сили 60 чоловік на величезному полі – я не міг повірити очам! Мені стало невимовно шкода зусиль виконавців, які викладались на всі сто відсотків перед жменькою народу… В мене в голові було наче якесь сум’яття: невже в столиці України знайшлась лише така мізерна купка людей, які розуміють і полюбляють навколоджазову музику чи знаються на тріп-хоп або ж інді-естетиці? Ба, навіть, якщо і не бути прихильником такої музики, але хоча б прийти і підтримати таке починання просто треба було, бо хто ж після цього буде приїздити до наших країв?!

Можливо, хтось вважає, що приїзд Scorpions, Ace of Base чи 50 Cent це легендарні події, та з цього приводу дозволю собі невелику ремарку. Ми радіємо з того, що нам привозять або сивочолих мамонтів, які вже навряд чи зможуть щось сказати нове в музиці чи наелектризувати публіку так як це було в молодості (при всій повазі до них), або запилених поп-кумирів минулого, імена яких навряд чи щось значать в музиці загалом, або таких же ідолів шоу-бізнесу, але сучасного. Невже не зрозуміло, що приїзд подібних артистів не є ознакою сучасної європейської країни? І після цього в когось ще язик повертається вести мову про те, що ми “інтегруємось” в Європу! Для мене, навпаки, це найбільш очевидна ознака того, що ми продовжуємо тупцювати на місці і розказувати, який же ми співочий народ. Ага, точно. Достатньо поглянути на наші сучасні “легенди”: Могилевську, Козловського і т.д. Альтернатива ж (Очеретяний Кіт, Mamanet, FOTOMOTO та ін.“бійці невидимого фронту”) у нас в такому андеграунді, що її і до уваги навряд чи хтось бере, дарма що дехто з них вже визнані зірки в Європі. В нас “власна” думка з цього приводу! Ех, коли ж, зрештою, до нас дійде, що справжня музика це не лише те, що транслюють по ТБ, а навпаки! Коли наша молодь хоч трішки навчиться сприймати себе саме як європейську, обираючи на власний розсуд, а не йдучи тихцем на налигачі шоу-бізнесу до комфортного, затишного стійла?

Такі тяжкі чуття та думки оволоділи мною після сорому і навіть легкого шоку від кількості присутніх, бо це було поза моїм розумінням… Навіть донині не можу позбутись цього прикрого враження. Бо якщо так і далі рухатимемось у своєму розвитку, то нічого доброго з нас не вийде. Невже наша молодь може бути настільки товстошкірою і не сприймає з музики нічого, крім солодко-приторної попси, крикливого телевізійного року та жорстких техно-ритмів? Дуже хочеться вірити, що все не так погано у нашому домі…

 Легендарні зірки експериментальної сцени, неповторні COLDCUT були в Києві! Чесно кажучи, я до останнього моменту сумнівався, чи дійсно це станеться, бо, як на мене, прихильників музики від магів NINJA TUNE не так вже й багато. Та коли, зрештою, я побачив їх на сцені FREEFATFEST - крикам радості не було меж! Це було просто фантастично! Окрім музики, яка заряджала енергією все навколо, цікавим був і відеоряд, де виникали і зникали, то Джим Моррісон, то Run DMC, то N.W.A., то усіма "обожнюваний" Джордж Буш з широковідомим жестом, який сподобався всім :), в поєднанні з короткими сюжетами на тематику, сповнену несприйняття "досягнень" глобалістики, забруднення природи і "брудної" політики. В цілому, це справило настільки захоплююче і радісне враження, що мені навіть складно описати це словами! :) Коли ж на вимогу публіки вони вийшли ще раз, то своєю версією небезвідомого треку "Jump Around" від House of Pain змусили танцювати і стрибати без втоми навіть тих, хто не дуже полюбляє таку музику. Крім того, я отримав і свій персональний "шматочок" щастя :) Якого? Погляньте на фото і зрозумієте, бо мати змогу хоч пару секунд бути поряд з цими людьми, зокрема, Метом Блеком з Coldcut, - це мрія, яка стала реальністю! :)
Зрештою, величезне дякую організаторам! Ви здійснили просто неймовірне! Головне, щоб ця ініціатива мала своє продовження! Дуже хочеться в це вірити...
А які Ваші враження від фесту?

З недавніх пір став відмічати для себе помітну тенденцію: чим далі, тим все більша кільксть людей несвідомо ставить знак рівності між поняттями "успіх" і "щастя". Актуальність першого в нематеріальному розумінні, як то вже звично для суспільства споживання, втратила будь-яку відчутну вагу. Адже щиро ми не будемо (вірніше, не зможемо) вважати успішним Ніко Піросмані або Ван Гога. Кому потрібні їхня слава після смерті, якщо вона не приносить прибутку за життя? Це ті, що "не від світу сього". Тому їх (як і їх "успіх") ми відразу скидаємо з шальок терезів при визначенні співрозмірності понять "успіх" і "щастя".
Навіть при першому побіжному погляді на спосіб життя сучасної людини ми бачимо, що вона зорієнтована на успіх. Успіх у всьому: бізнесі, навчанні, манері одягатись, марці машини чи телефону і т.д. І учать нас цьому ледь не з пелюшок: працюй, хитруй, обманюй, але будь успішним. Взяти хоча б модного Пауло Коельо (мовчу вже за купи сморідних гламурних журналів): щоб ти не забажав, воно здійсниться, якщо докласти достатньо зусиль. Питання про те, наскільки це співвідноситься з існуванням світу поза твоїм Я тут не постає. А для чого? Є ж бажання, значить, воно має бути задоволене. Хай хоч весь світ на частини розвалиться, але моє бажання повинно бути задоволене. Навіть поняття краси ми спромоглись деформувати. Красиво не те, що ми бачимо, красиве лише те, що виправдувує себе високою ціною на ціннику. Проблема тільки в тому, що кожен дуже чітко усвідомлює, що досягнення успіху не робить щасливим, але допомагає стати на сходинку вище від інших у соціальному плані. Цим ми начебто виправдовуємо себе: ось, мовляв, інші взагалі чорно-білі телевізори ще дивляться, а в мене - плазменний екран. Але глибоко в собі ми знаємо, що все це нічого не значить. Батько Олександра Македонського, відомий цар Філіп просив поховати його з розкритими руками на знак того, що він нічого не бере з собою на той світ. Таким чином цар був урівняний з іншими людьми. То для чого тоді весь цей людський театр?
Зі щастям же ситуація абсолютно протилежна. Ніхто і ніколи не вчив бути щасливим або якщо і було декілька виключень - їх просто не чули в бігах за успіхом. Тому ми стаємо успішнішими, але не стаємо щасливішими. Ми розучуємось відчувати те, що відчуває дитина і вважаємо наївною її радість навколишньому світові. І чим далі, тим менше з роками в нас залишається шансів таки стати щасливим. Вірніше, з кожною секундою на один менше. Прикро, оскільки єдиним призначенням людини на Землі має стати пізнання щастя. Звичайно ж, не за рахунок зовнішнього світу. Інакше для чого тоді було жити, якщо не досягнути щастя? І жоден успіх не зможе виправдати втрати секунд щастя. то чому ми вважаємо важливішим перше, не приділяючи уваги другому? Чому?

Кузьма, тот что "Скрябин", в последнее время чего-то стал раздражать меня. Вроде и неглупый, и песни неплохие когда-то писал (взять хотя бы "Спи собі сама"). Но то, что он сейчас творит меня даже не удивляет - оно обескураживает и повергает в шок. Дело не в том, что я против его деятельности на ТВ, но ведь разница между тем, что он говорит, и тем, что он изображает, очевидна даже невооруженным глазом. Недавно смотрел его интервью на телеканале Сити: саркастично, открыто и вполне искренне рассказывал о тяжелой участи украинской музыки. Так не ты ли со своими "Шансами" способствуешь тому, что всякие Козловские под собой потом земли не чувствуют? Мне когда-то вполне резонно друзья ответили: так а Кузьма-то тут при чем? Социальный заказ из общества. Мол, деньги еще никому не помешали. Ладно, я не против, но ведь ТБ не только прислушивается к телезрителю, но и формирует его. Вернемся к тому же "Шансу". Я не против демократии в исскустве, но есть некоторые нюансы. Как может человек до того слушавший исключительно "русскую музыку" (проясню: Руки Вверх, Жасмин, Божья коровка и другие "чистопородные" поп-артисты) сделать правильный выбор в пользу того или иного кандидата, если он представления не имеет о том, что такое вокал и как он должен звучать. Это напоминает мне легенду о скифском мыслителе Анахарсисе. Его как-то привели на собрание афинских граждан и с гордостью продемонстрировали "демократию в действии". Он рассмеялся. Удивленные сопровождающие его греки поинтересовались причиной его смеха. На что он ответил: "У вас говорят умные,  а решение принимают дураки". То же и в современных медиа. Ведь надо же потерять последнюю степень уважения к себе, чтобы вершить судьбу другого человека (пусть и с натяжкой), даже не ориентируясь в том исскустве, за которое судишь автора. Ведь мы так скоро будем и в квантовой физике рейтинги сочинять. А что? "Автор номер один - теория о тахионах, автор номер два - теория о внтренних метаморфозах квантов. Голосуем! Победителем стал номер один, получивший 1273 голоса!". Правда, не смешно? Я немного утрирую, конечно. Но ведь доля правды в этом есть. Человек должен нести ответственность за свои решения хотя бы моральную. Но именно на людей без этой способности, как мне кажется, и рассчитан "Шанс", "Танцы со звездами" и далее по списку. Тогда рождается закономерный вопрос: какое имеют моральное право создатели подобного продукта в лице Кузьмы с "душевным придыханием" проливать слезы над безвкусицей наших теле- и радиоэфиров, если сам заражает с экрана тем же вирусом? Не уверен, но мне кажется, что подобного рода мысли - лицемерие. Потому как действие в таком случае расходятся со словами. Жаль, что ведь именно люди, подобные Кузьме, да и не только в музыке, создают образ современного украинского исскуства...

Вечер тихо растворяет меня в себе. Как всегда ожидаемый и неизбежный, он входит в душу тихо, без стука. Он разливается во мне приятной горечью вечернего кофе без сахара, согревая мои еще не остывшие дневные надежды и желания. Они уже по ту грань реальности, они призрачны, но все еще пытаются ухватиться за ускользающую в ночь душу. Но я-то знаю, что этот побег будет длится всего лишь ночь. Одну ночь. И с рассветом они снова восстанут из обломков прошедшего дня. Поэтому их тщетные усилия изменить ход событий вызывают саркастичную усмешку на лице. Так и хочется им сказать: "Куда вы спешите? Неужели вам не хватает дня, чтобы загнать меня на пути к своим же собственным мечтам? Так оставьте же мне хоть ночь наедине с собой, а не с вами!" Выбора у них нет и вот я уже становлюсь спокоен и невозмутим. Картинки минувшего дня пролетают перед глазами, как в старых кинолентах - кадры перед взглядом зрителя. Мелькают и мелькают. Сейчас кажется почти фантастическим, что именно из этих лоскутков и состоит полотно жизни. Но ведь всякая реальность содержит в себе выдумки, потому что это наша реальность и раскрашиваем мы ее всегда в свои мнимые цвета. Равнодушный взгляд не задерживается ни на одном кадре, ни на одном лице или пейзаже, он их не замечает, запоминая лишь отдельные, самые яркие впечатления от картинок с насыщенными цветами и неплохим сюжетом. Ну, вот вроде бы уже все и просмотрел. Сеанс окончен, а зрителям пора покидать зал. Завтра будет новый день - и новая лента. Осталось только сюжет придумать и кофе допить...

   Осколки прошлого рассыпались по серой стене памяти разноцветной мозаикой. Я перебираю в памяти воспоминания, что играют своими гранями, словно в калейдоскопе. Они уже успели остыть и затвердеть, превратившись в обычные камни, жесткие, холодные, пусть даже и наполненные цветом ушедших чувств, эмоций, переживаний. Часто все-таки что-то внутри заставляет вытягивать их из шкатулки души. Сам не знаю, что пытаюсь найти в них. Тщательно перебираю каждое ушедшее впечатление, пытаясь восстановить для себя ту реальность, которая и оставила его мне в наследство. Всматриваюсь в них, ложу назад и забываю. На какое-то время.
    Эти камни делают пестрее, ярче или же, наоборот, тусклее мое прошлое. Но только прошлое. Нынешнее светлее или темнее от этого не становится. Быть счастливым в прошлом и быть счастливым сейчас - по большому счету между ними нет абсолютно никакой связи. То же справедливо и для несчастья. Тогда зачем нам в душе эти горы камней, заслоняющих свет реальности, если они не дарят радости? Мне кажется все довольно просто. Это окаменелое прошлое - расплата за свободу, от которой никуда не скрыться. Поэтому мы и стараемся украсить стену прошлого, отделяющую нас от реальности, мозаикой воспоминаний.Главное не заиграться и не подменять ею реальность.