Вдалося відшукати низку документів, які у хронологічній послідовності засвідчують нищення української мови поляками, росіянами і більшовиками-комуністами. Згадаємо лише окремі моменти з минулого та недалекого сучасного.

1626 р. Київський митрополит Йосиф Краківський склав акафіст до Св. Варвари. Москва дозволила, але за умови його перекладу російською мовою. Синод наказав Київському митрополитові позбирати з усіх церков України книги старого українського друку, а замість них завести московські видання.

1627 р. Указом царя Михайла (першого з династії Романових) та патріарха Московського Філарета, що був його батьком і співправителем, наказано було книги українського друку зібрати й спалити.

1662 р. Наказ царя Олексія з подання патріарха Московського спалити в державі геть усі примірники надрукованого в Україні «Учительного Євангелія» К. Ставровецького. 1667 р. Андрусівська угода. Укладаючи договори з поляками, цар Олексій ставив такі вимоги стосовно українських книг, їх авторів та видавців: «Все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники, или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были, и впредь чтобы крепкий заказ был бесчестных воровских [таку назву дано українським книжкам. – Н.В.] книг никому с наших королевского величества подданых нигде не печатать под страхом смертной казни». 1669 р. Після Люблінської унії — гоніння на українські книжки, надруковані на території, підвладній Польському королівству.

1672 р. Указ про заборону тримати в себе вдома на території Польщі відкрито чи таємно українську книгу. 1677 р. Наказ патріарха Іоакима видерти з українських книжок ар¬куші «не сходные с книгами московскими».

1689 р. Заборонено Києво-Печерській Лаврі друкувати книги без патріаршого дозволу: «... к нам первее неприслав, отнюдь бы вам не дерзати таковых книг новослагаемых печатати...» обмеженнями чи забороною книгодру¬кування Московія намагалася понизити рівень освіти та науки в Україні, знищити національний дух у культурі, побуті, суспільних відносинах. «Первая цензура в России была заведена специально для изданий малорусской печати», - так було визнано в Указі 1905 р. «Об отмене стеснений малорусскаго печатного слова».

1690 р. Засудження й анафема Собору РПЦ на «киевския новыя книги» П. Могили, К. Ставровецького, С. Полоцького, Л. Барановича, А. Радзивиловського та інших.

1693 р. Лист патріарха Московського до Києво-Печерської Лаври про заборону будь-яких книг українською мовою. 1696 р. Ухвала Польського Сейму про запровадження польської мови в судах і установах Правобережної України.

1709 р. Цар Петро І примусив скоротити число студентів Києво-Могилянської академії з 2000 до 161, а кращим науково-просвітницьким силам звелів перебратися з Києва до Москви. Серед них були Інокентій Гізель, Іоанникій Галятовський, Лазар Баранович, Дмитро Ростовський (Туптало), Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та багато інших. Вони віді¬грали головну роль у розвитку культурного життя тодішньої Московії. Указ про обов'язковість цензурування до друку українських книжок у Москві. «Українці принесли з собою всю свою велику культуру, її вплив одбився на Москві на всьому житті: будівлі, малюванні, одежі, співах, музиці, звичаях, на праві, літературі і навіть на самій московській мові. Все життя складалося тоді так, що ставало неможливим прожити без українця. Всяких ремісників доставали з України» (І. Огієнко. «Українська культура»).

1713 р. Московія наказом Петра І привласнює собі нашу назву Русь (грецька назва Руси звучить як «Росія»). У такий спосіб завжди ворожі до Руси-України московити, основу яких складали угро-фінські та тюркські племена, підміною понять, тобто шахрайством, привласнюють собі нашу тисячолітню історичну та духовну спадщину.

1720 р. Наказ царя Петра І: «В Киево-Печерской и Черниговской типографиях вновь книг никаких не печатать... старые книги справливать прежде печати, дабы... особливого наречия в оных не было». 20 грудня 1720 р. Петро І видав указ київському губернському князю Голіцину, щоб «...во всех монастырях, остающихся в Российском государстве, осмотреть и забрать древние жалованные грамоты и другие куртиозные письма оригинальные, а также книги исторические, рукописные и печатные».

1721 р. Наказ про цензурування українських книжок.

1724 р. Московська цензура наклала тисячу рублів штрафу на архімандрита Києво-Печерської Лаври за те, що там була надрукована церковна книга «Триодь» «не совсем с великороссийским сходная». Чернігівську друкар¬ню Синод наказав перевести в Москву, тобто просто загарбав. 1729 р. Наказ Петра II переписати з української мови на російську всі державні постанови і розпорядження.

1740 р. Російська імператриця Анна Іванівна створила правління гетьманського уряду під керівництвом московського князя Олексія Шаховського і запровадила російську мову в діловодстві на території України.

Переписи 1740 - 1748 рр. свідчать, що в семи полках Гетьманщини було більше тисячі шкіл, і майже всі з них із викладанням українською мовою. У 1804 р. було видано царський указ, яким заборонялося навчання українською мовою. Результати національного гніту одразу позначились на стані освіти в Україні: уже перепис 1897 р. показував, що на 100 осіб було лише 13 письменних.

1748 р. Наказ Петербурзького Синоду Київському митрополитові Самуїлу Милославському запровадити в Києво-Могилянській академії та в усіх школах України викладання російської мови, в результаті чого на Лівобережжі зникло 866 українських шкіл.

1750 р. Після скасування Канцелярії міністерського правління малоросійських справ у м. Глухові з неї вилучено та перевезено до Росії справи таємного діловодства. Документи архіву Запорозької Січі, знайдені під час «розорення Січі генерал-поручиком Текелією у скрині під престолом січової церкви», опинились у Московському відділенні загального архіву Головного штабу.

1755, 1766, 1775, 1786 рр. Заборони Синоду друкувати українські книжки. Протягом другої половини 18 сторіччя та першої полови¬ни 19-го сторіччя видавнича справа в Україні була спаралізована. Як наслідок, у 1847 р. в Україні була надрукована лише одна книжка, у 1848 — 3, 1849 — 2, 1850 — 1, 1851 — 2, 1856 — 5. 1759 р. Синод видав розпорядження вилучити з шкіл українські букварі.

1763 р. Указ Катерини II про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії. 1764 р. Інструкція Катерини II князеві О. Вяземському про русифікацію України, Прибалтики, Фінляндії та Смоленщини, «якщо розумні люди будуть обрані начальниками цих провінцій. Коли ж у Малоросії не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб час і назва гетьманів зникли...» Скасування Катериною II українського гетьманства, а з ним — ліквідація українських навчально-культурних закладів та усунення від влади українськомовних чиновників.

1764 р. Ліквідація Катериною II козацького устрою на Слобожанщині та козацьких шкіл.

1765 р. Синод видав суворий указ Києво-Печерській Лаврі друкувати лише ті книги, які в московській друкарні друкуються і схвалені Синодом.

1769 р. Заборона Синоду РПЦ друкувати та використовувати украї¬нські букварі. Наказ Синоду, за яким українські книжки по церквах було замінено московськими.

1775 р. Зруйнування Запорозької Січі та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.

13 березня 1777 р. Помирає від переслідувань та злигоднів геніальний український композитор, академік Болонської музичної академії Максим Березовський (нар. 1745 р. у Глухові). Після цього царська влада забороняє виконувати твори Березовського й знищує багато його рукописів. 1780—1783 рр. Перше закріпачення українських селян на окупованих Росією землях Руси-України. (Порівняйте: в 1771 р. у Криму татари скасували рабство; 1780 р. в Австрійській імперії було скасовано панщину).

1780 р. Спалення книгозбірні Києво-Могилянської академії, що зби¬ралася понад 150 років і була однією з найбагатших бібліотек Руси-України.

1782 р. Катерина II створила комісію для заведення в Росії народних училищ, завданням якої було запровадження єдиної форми викладання російської мови в усіх навчальних закладах імперії. 1784 р. За розпорядженням Синоду митрополит Київський наказав, аби в усіх церквах дяки та священики читали молитви та правили службу Божу «голосом, свойственным российскому наречию». Синод наказує митрополитові Київському та Галицькому Самуїлу карати студентів та звільняти з роботи викладачів Києво-Могилянської академії за вживання неросійської мови.

1784 р. Наказ Катерини II по всіх церквах імперії правити службу Божу російською мовою. Російську мову запроваджено в усіх школах України.

1785 р. Синод знову наказує митрополитові Київському контролювати Лаврську друкарню, щоб ніякої різниці з московським виданням не було, а в Києво-Могилянській академії негайно запровадити систему на¬вчання, узаконену для всієї імперії.

1789 р. Розпорядження Едукаційної комісії Польського Сейму про закриття всіх українських навчальних закладів. У Петербурзі з ініціативи Катерини II видано «Порівняль¬ний словник усіх мов», у якому українська мова значиться як російська, спотворена польською.

1808 р. Закриття «Студіум рутенум» — українського відділення Львівського університету.

1817 р. Запровадження польської мови в усіх народних школах Східної Галичини.

1833 р. Московські солдати за наказом з Петербурга в один і той же день конфіскували в усіх мечетях Криму письмові документи, книги, історичні манускрипти татарською, турецькою та арабською мовами, серед яких було багато матеріалів про стосунки Руси-України з південними народами. На центральних площах запалали багаття. «...У XVIII сторіччі Дике Поле затопило Крим новою хвилею варварів... Ці варвари — московити...» (поет Максиміліан Волошин).

1834 р. Заснування Київського університету з метою так званої русифікації „Юго-Западного края”. 1839 р. Ліквідація української греко-католицької Церкви на окупо¬ваній Росією Правобережній Україні. Сотні християн і багато священиків було вбито, а 593 з них заслано до Сибіру. Замість них прислали московських «батюшок», чиновників-наглядачів у рясах.

1847 р. Розгром Кирило-Мефодіївського товариства і наказ цензорам суворо стежити за українськими письменниками, «не давая перевеса любви к родине над любовью к отечеству». 1847—1857 рр. Десятирічна солдатська каторга із «забороною ма¬лювати і писати» геніального поета, маляра й мислителя Тараса Шевченка. А ось що написав про Тараса Шевченка «неістовий» «революційний демократ», В. Бєлінський у грудні 1847 р.: «Здравый смысл в Шевченкє должен видеть осла, дурака и подлеца... Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля — один на государя императора, другой — на государыню императрицу...».

1853 р. Покалічено видання «Літопису» Граб'янки.

1859 р. Міністерством віросповідань та наук Австро-Угорщини в Східній Галичині та Буковині українську абетку замінено латинською.

1862 р. Закриття на Наддніпрянщині безплатних недільних українських шкіл для до¬рослих. Припинено видання українського літературного та науково-політичного журналу «Основа». 1863 р. Циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєва про заборону видання підручників, літератури та книг релігійного змісту українською мовою, якої «не было, нет и быть не может».

1864 р. Прийняття в Росії Статуту про початкову школу, за яким навчання має провадитись виключно російською мовою. Після судової реформи

1864 р. до Москви було вивезено з території України тисячі пудів архівних матеріалів. Згідно з обіжником Міністерства юстиції від 3 грудня 1866 р. туди потрапила велика кількість документів ліквідованих установ із Волинської, Київської, Катеринославської, Подільської, Херсонської та Чернігівської губерній.

1869 р. Запровадження польської мови як офіційної в закладах освіти й адміністрації Східної Галичини. Закон, згідно з яким чиновникам усіх відомств у Російській імперії призначалася значна доплата за русифікацію.

1870 р. Роз'яснення міністра освіти Росії Д. Толстого про те, що «кінцевою метою освіти всіх інородців, незаперечно повинно бути зросійщення».

1874 р. В Росії запроваджено статут про початкові народні школи, в якому підтверджено, що навчання має провадитись лише російською мовою.

1876 р. Імператор Олександр II видав Емський указ про заборону ввозити до Росії будь-які книжки і брошури, написані «малоросійським наріччям», друкувати оригінальні твори та переклади українською мовою, влаштовувати сценічні вистави, друкувати українські тексти до нот і виконувати україномовні музичні твори. Указ про зобов'язання «прийняти як загальне правило», щоб в Україні призначалися вчителі-московити, а українців спроваджувати на учительську роботу в Петербурзькому, Казанському й Оренбурзькому округах. Це «загальне правило» по суті діяло і за радянської влади - аж до проголошення Україною незалежності в 1991 р. Як наслідок, за понад 100 років з України у такий спосіб було виселено кілька мільйонів української інтелігенції, а в Україну “відряджено” стільки ж росіян.

1876—1880 рр. Українських учених та педагогів М. Драгоманова, П. Житецького та багатьох інших звільнили з роботи за наукові праці з українознавства, а П. Лободоцького — лише за переклад одного речення з Євангелія українською мовою. «Немедленно выслать из края Драгоманова и Чубинского как неисправных і положительно вредных в крае агитаторов... с воспрещенмем въезда в Южн. губ. и столицы, под секретное наблюдение». 1881 р. Заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей української мовою.

1884 р. Заборона Олександром III українських театральних вистав у всіх „малоросійських губерніях”.

1888 р. Указ Олександра III про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами.

1889 р. У Києві на археологічному з'їзді дозволено читати реферати всіма мовами, крім українською.

1892 р. Заборона перекладати книжки українською мовою з російської.

1895 р. Заборона головного управління в справах друку видавати українські книжки для дітей. 1896 р. Б. Грінченко в одному з часописів писав: «Українські національні згадки, українську історію викинено з читанок шкільних... А замість історії вкраїнської скрізь історія московська викладається так, мов би вона нашому чоловікові рідна. Та ще й яка історія! Що стукнеш, то скрізь хвали та гімни земним божкам: Павлові, Миколі, Катерині, Петрові: хвали Суворовим, Корниловим, Скобелєвим і всій російській солдатчині! Тут усякі „подвиги" рабської вірності». (с)

Це все - також міфи?

#TanyaAdams
Знаете, а у меня сейчас дома вылазят тюльпаны из-под прошлогодних листьев. Я их специально не убирала осенью, чтоб под ними было уютно зимовать слизнякам и тюльпанам. 
Там сейчас тугие, уже почти зеленые шишки, которые летом станут малиной. Её можно есть прям с куста, не мытую. 
Там уже проклюнулись нарциссы возле старого дома и вот эти неистребимые оранжевые лилии.
Там, наверное, виноград уже вымахал будь здоров и его нужно обрезать и подвязать к забору, чтоб красиво.
Там скоро расцветёт слива, которую мы застали еще совсем юной. 
И пожилая, матёрая груша, вся в морщинах. Об неё всегда драли когти мои пацаны, которых уже нет ни одного. 
Скоро люди, которые там живут, вымоют окна и перестирают шторы. 
Поставят во дворе лавочку и станут на ней пить утром кофе. 
А вечером там отлично слышно, как поют лягушки на Кальмиусе и под шахтными затяжками журчат похотливые медведки. 
Я не слышала их уже почти пять лет.
А дедулька- сосед спросит утром как дела и даст 138 советов по выращиванию рассады. И на рынке не бери, там одно говно. А бабушки у него уже нет. Он теперь один с черно- белой шикарной Ксюхой, которую я сама стерилизовала, потому что дедушка не мог топить котят и плакал. 
И тёти Раи уже нет. 
И её рыжего одноглазого мерзавца, который пиздил моих кошаков и всегда рассказывал мне о том, какой он голодный.
Мой дом. 
Коты, медведки, притаившиеся под брошенным тапком жабы. 
Помидор, сорванный утром, весь в росе и пахнущий землёй. Клубника, отвоёванная у шустрых слизней. 
«Это бездомные улитки»- говорила моя доня. 
Дом, которого как-бы нет.
Теперь там живут чужие люди и мои воспоминания, от которых больно.
Теперь мы все - бездомные улитки.
Говорите, не может быть хуже?
Может.
На Путиловке было хуже. На Бирюзова. В Дебальцево.
Вы живы. Вы дома. Вам МОЖЕТ быть хуже.

#TanyaAdams
Послышался стук в дверь.
- Хто тама?- спросили козлята
- Это ваша мама пришла. Молочка принесла- сказал из-за двери басовитый голос.
- Ой, мамка! - пропищал самый молодой и беззаботный козлёнок, ломанувшись открывать дверь.
- Погодь, пацан, - козлёнок с учебником по-английскому подмышкой отодвинул юного брата и подошел к двери.
- Слышь, мамань, у тебя ж ключи есть.
- Потеряла, в натуре, открывай.
-Хм…А не Волк ли ты случаем? Давно тут отирается….
- Та какой Волк, што ты, недоверчивый какой козёл…Других мне позови.

Tanya Adams
История повторяется.
Понимаете?
Повторяется весна 14-го в Донецке.
До деталей, слово в слово, буквально. И дико бесит, что этого не замечают.
Знаете, с чего всё началось у нас?
Ещё до триколоров под ОГА.
Началось всё с того, основную массу людей тупо наебали.
Развели, как кроликов. Заговорили, отвлекли, а потом раздели до нитки.
Да, я знаю, что «сам дурак» и «кто тебе доктор», не об этом сейчас.
Нам тогда нарисовали картинку. Широкими мазками по телевизору нам показывали, как толпа громит Киев.
Толпа. Громит. Киев.
Всё было не так? А не важно. 
Телевизор показывает не факты, а нужную интерпретацию. 
Да, мы все умные шокапец и прохаванные. Тёртые, битые, нас дешево не купишь ведь, правда?
Нет, ребята. Классная иллюзия, но полная хрень.
Купят. Дёшево.
Купят дворников с 8-ю классами образования и преподавателей мат.анализа.
Купят парикмахеров и айтишников, шахтёров и ИТРовцев. Купят почти оптом.
Нам скормили сказочку про то, что происходящее в столице- это погромы нацистов, это прелюдия к зачисткам, это переворот и хунта. Нас будут убивать, мы не вышли пропиской, языком и тыды. 
Мало кто поехал в Центр увидеть глазами. 
И мало кто, как оказалось, умеет в причинно-следственные связи. 
Нам нарисовали нужное а мы отреагировали так, как и планировалось.
Мы разделились. На тех, кто за и тех, кто против.
А потом тем, кто против, помогли специально обученные и уже давно завезённые извне люди.
Они просто направили страх и недовольство в нужное русло.
Разделились друзья, коллеги, семьи.
Рыба выбросилась на берег, но не умеет бегать и дышать там.

Колись дуже давно, в минулому житті, я написала весняний, наївний, майже дитячий віршик. Я тоді у відчаї була, почувала себе опустошеною, нікому не потрібною. Особливо - собі. 

#TanyaAdams
Сегодня ровно пять лет с нашего первого митинга в Донецке. 
Мы собрались тогда за сутки, просто через соц.сети. Без организаторов, без подгонял, без раздачи флагов и заранее нарисованных плакатов.
У меня как раз была очень тяжелая кошка, две работы и никуда не хотелось идти. Всегда находятся причины не вылазить из раковинки своих каких-то забот и дел... 
Но идти надо было.
Хотя бы просто для того, чтобы нас увидели. 
Уже давно все новостные ленты были забиты крикливой тусовкой под ОГА с триколорами, бабульками-невменяшками, хмурого вида пациками, прячущими глаза от камер. 
Мы шли, чтобы показать ДРУГОЙ Донецк. 
Молодой, умный, энергичный, весёлый, улыбчивый, европейский. 
Украинский Донецк. Мирный.
Мы тогда еще не боялись. 
Мы не знали, что нас могут убить. Просто так. На площади. Рядом с ментами убить просто потому, что мы не того цвета.
Мы тогда ещё не знали, что они победят в Донецке. 
Голожопые пинатели хуёв. Поедатели телевизионного говна, которые устроились на работу и на этом точка. Эволюция закончилась. Дальше только бутылёк после смены и игровые автоматы после зп. 
Мы тогда ещё не знали, что нам придётся уехать. 
Во Львов, в Одессу, в Киев, в Мариуполь. 
Не потому, что там лучше, а потому что тут невозможно. 
Уехать, оставив все. 
Знаете, ничего не страшно, пока оно где-то там. Страшно только то, что увидел перед собой. То, что прям сейчас может расфигачить тебя на тыщу кровавых клочков. 
Мы ведь тоже были бесстрашными. В сотый раз наверное пишу и не устану. 
Иногда тоже посещают мысли. Уж простите. 
Мыли о том, как ебанёт где-то рядом с вами. Просто рядом. Всего лишь миномёт. Хоть один раз. Просто для просветления. Просто, чтоб обосрались. 
Просто, чтоб перестали воспринимать МИР условием по умолчанию.
Тут же тормозишь себя. 
Потому что , не правильно- такие мысли.
Люди, настоящие живые люди там, на фронте, стоят именно для того, чтобы «материковые» не знали. Не слышали. Не чувствовали костями как дрожат стены и осколками рвётся фундамент всей твоей жизни. 
Тормозишь только потому, что это перебор- желать кому-то ТАКОГО понимания. 
Пять лет назад мы сделали очень мало.
Пять лет назад нам никто не помог сделать больше.
Пять лет назад для нас закончилась одна жизнь и началась совсем другая.
Но я, наверное, навсегда запомню жёлто-голубой Донецк марта 14-го.
Толпы молодых, красивых людей, поющих про Степь Донецкую и про Червону Руту. 
Улыбающихся. 
Вспомнивших, что они украинцы. 
Слишком поздно вспомнивших.
А сегодня вы хотя бы попытайтесь научиться на наших ошибках.
На своих очень дорого. И больно.

В группе "Кривой Рог без цензуры" появилось такое сообщение:

Татьяна Худякова
Хочу написать о Зеленском. 
Вернее, о его интервью Гордону.
Не буду писать про клоуна и как-то оценивать его стоимость. Потому что смешить людей - это клёво, это нужен талант, это почти как врач, только учиться не надо. Клоун - не оскорбление вовсе, даже если он недорого берёт. Здесь отнюдь не клоун.