Цю історію мають знати всі українці - 2 (Закінчення статті)

Загалом, ідея українців Америки була непереможною, позаяк базувалася на ряді важливих, серйозних аргументів. За всю тоді вже восьмидесятилітню історію перебування на американському континенті етнічна група українців за тисячі кілометрів від рідної сторони збереглася, утвердилася, як монолітне ядро, як єдина національна сила насамперед завдяки ідейному духові Пророка Шевченка. Його волестверджуючої снаги, закладеної в невмирущій поезії діда Тараса. Вона – немовби цемент у фундаменті історії і сучасності. Хто ж іще у світі, як Батько Кобзар міг так сильно сказати:

Схаменіться, недолюди,

Діти юродиві!

Подивіться на рай тихий,

На свою країну,

Полюбіте щирим серцем

Велику руїну,

Розкуйтеся, братайтеся,

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тілько

На чужому полі.

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля.

Нема на світі України,

Немає другого Дніпра,

А ви претеся на чужину

Шукати доброго добра…

На чужбині саме дід Тарас став натхненником національного відродження українців. Його душею, духом і навіть обличчям. Твори Шевченка сторіччями пов’язують людей у заокеанській стороні. А щорічні 9 березня, святкування нових і нових роковин Кобзаря є в середовищі наших людей порою справжнього громадського піднесення. Великою об’єднавчою силою. Тому нічого дивного, швидше навіть стало закономірним те, що велика, могутня українська громада, яка перетворилася в окрему національну общину, впливову силу в США вирішила віддячити своєму пророку, увічнити пам'ять про нього достойним пам’ятником, до того ж на землі, де здійснилося чимало з ідеалів про котрі мріяв, до віри в які закликав безсмертний поет і натхненник наш.

Не дивно, що українці забажали мати пам’ятник Т. Шевченку саме у Вашингтоні, позаяк на початок шістдесятих років минулого століття це місто стало своєрідною політичною столицею вільних народів світу. Як у минулі століття і тисячоліття всі дороги вели до Риму, так вони п’ятдесят з лишком літ тому всі уже простягалися до американської столиці. Не зважаючи на те, що кремлівські вожді всяко надували щоки, Вашингтон однозначно став центром Вселеної. Спорудивши монумент своєму Бояну в заокеанській наймогутнішій столиці світу, представники нашої славної діаспори мали на меті звеличити не лише Тараса Шевченка, а й саму неньку-Україну, її унікальний і трудовий народ. Показати себе не розрізненою масою, а достойним великої уваги і пошани Великим народом. Непримиренна ж боротьба українців за місце для Шевченка на американському континенті з московською метрополією продемонструвала усім на Землі нестримне прагнення українців до Волі, до Свободи, Незалежності, Суверенності. І те, що вони виграли цей поєдинок, було доказом того, що можна лупати, кришити цю буцімто неприступну глибу – Радянський Союз.

Але й Москва не бажала миритися зі своєю поразкою. Посольство СРСР у США розповсюдило «Звернення до українців, до всієї української громади в Сполучених Штатах Америки, до Комітату пам’ятника Тарасові Шевченку в США». Починалося воно, що називається, «за здравіє», а закінчувалося відвертими прокльонами на адресу «окремих людців», котрі, мовбито, «пробують використати світле ім’я Шевченка в своїх брудних політичних цілях», «норовлять привласнити світлий образ поета-бунтаря». Одне слово, використано весь замшілий консеквентний інструментарій, зрозуміло ж, із арсеналу іржавої комуністичної пропаганди. При цьому ж хвальковито стверджувалося, що великому Кобзарю в СРСР, в Україні, зокрема, теж, мовляв, ставляться пам’ятники, створюються музеї. Масово видається його творча спадщина. Здійснюються заповіти поета-революціонера. Що насправді було грандіозною брехнею, оскільки твори перевидавалися з великими купюрами, окремі з них і далі залишалися під цензурною забороною. А той, хто відважувався бодай частково розкривати тогочасне соціальне і національне поневолення, чим була переповнена радянська дійсність, опинявся в тюрмах і на Колимі. Сибір продовжувала активно і цілеспрямовано «засіватися» кістками і черепами українців.

Знаєте чиї наймення стояли під цим радянським апаратним пасквілем? Штатних, казати б, весільних генералів тієї глибоко радянської пори - Максима Рильського, Павла Тичини, Бориса Патона, Павла Вірського, Левка Ревуцького, Бориса Гмирі, Дмитра Павличка. І по сьогодні не до кінця зрозуміло, як добирався цей стос прізвищ на підкріплення публічного наклепу – чи такі «звернення» справді підписували названі вище люди, чи їхні прізвища звично, навіть без попередження заносили до чергового регістру «авторів» у Москві, на Старій площі, у ЦК КПРС, але я, принаймні, ніде й не чув і не бачив, того, щоб хтось із «підписантів» будь-коли зрікався свого ганебного авторства. Хто бажає встановити істину, поставте ці питання живим ще нині Дмитру Павличку чи Борису Патону, який ось-ось буде святкувати своє сторіччя - 27 листопада 1918 року.

Тут ми з вами, друзі, підходимо до вияснення вельми важливого питання всієї оказії в заокеанській історії – хто має споруджувати пам’ятник Кобзарю, як він має виглядати?

Тієї пори в Сполучених Штатах мешкав і користувався всесвітньою славою кращого майстра монументального мистецтва український та американський скульптор і художник, один із основоположних родоначальників кубізму в скульптурі, дійсний член Американської Академії Мистецтв і Літератури Олександр Архипенко. Уродженець Києва, український патріот по духу, Усі новітні течії в своєму жанрі мистецтва ним були освоєні і використовувалися на практиці. Мабуть, найлегшим способом вирішити проблему зі спорудженням пам’ятника Т. Шевченку було доручити всю цю справу звершити саме Олександру Порфировичу. Але ж бачили, яке професійне, авторитетне журі зібралося у КПШ. Воно й відкинуло всі намагання спростити процес добору авторства на монумент, прийняло рішення – переможця має визначити лише конкурс!

Олександр Архипенко запропонував свою версію розв’язання проблеми. Він, мовляв, підготує два проекти мистецького комплексу: один з зображенням реального генія, інший – абстрактної фігури, що передаватиметься через образи з творчості поета. Але один з варіантів повинен обов’язково бути затверджений КПШ, прийнятий до виконання скульптором. Це виходило, як у знаменитій байці: або ви, діду, їдьте в ліс по дрова, а я залишуся дома, або я валятимусь під грубкою, а ви мандруйте по сухостій!

Журі відмело цей варіант спорудження монументу – нікому ніяких преференцій, усе має розсудити тільки рівноправний конкурс проектів! І справді ж бо, як КПШ міг затвердити проект, як пропонував це зробити Олександр Порфирович, навіть не побачивши його. Мовляв, довіртесь мені, моєму таланту. Це виглядало зовсім по-дитячому. Люди в журі розуміли, що за їх спиною мільйони українців по обидва боки океанів, і тут було, м’яко кажучи, не до жартів.

Конкурс незабаром відбувся. В ньому брали участь сімнадцять митців, без О. Архипенка, на жаль. Він вирішив самоусунутись від цієї олімпіади. Мабуть, із гордощів, фанаберства. Бог тут йому суддя. Але ж чи могло, скажіть, бути інакше у нас, українців, де кожен знавець у всіх справах і може судити, коментувати, вивищувати своє «я» над усіма іншими, ні з ким і ні з чим не погоджуватись?

У відкритій, публічній олімпіадіна переміг проект Леоніда Молодожанина (1915-2009), творчий псевдонім якого «Лео Мола», член Королевської академії наук Канади із Вінніпеґа. Студіював своє скульптурне-мистецтво у Відні, Берліні і закінчив Ака­демію Мистецтв у голландській Гаазі. Вигнанець з України, родом походив із Полонного, нині Хмельницької області. Великий майстер своєї справи. Автор багатьох уже знаменитих скульптурних робіт, які були відомі у світі.

Після подолання цього бар’єру, постав інший: а як має виглядати наш геній? У якому віці його варто зобразити – молодим, з вусами чи без вус, у шапці чи простоволосим, коли сидить чи у повен зріст? А, можливо, молодим, енергійним? Він же ж був, як пригадували, розповідали у своїх мемуарах ровесники виглядав вельми примітним серцеїдом, недоторканні аристократки від нього втрачали розум, не проти були навіть народжувати дітей. Ба, більше! Дехто навіть розживався на потомство по завершенню дев’яти місяців після прискіпливого «малювання» художником Шевченком портрету пані-господині. Таким він козарлюгою виглядав/видавався, наш мудрий Тарас! Що ж тут скривати: життя є життя!

Лео Мола вирішив зобразити Кобзаря… молодим. Не в традиційній каракулевій московській шапці, як це було повсякчас, не в набридливому вже кожусі. Ніяк не мудрим дідом, бо ж який він був старик, якщо помер лише у 47 літ?! Не спохмурений, невеселий бунтар.

Молодожанин шукав поетичний, романтичний образ Шевченка у пору найвищого розквіту творчих сил генія, а це означає в 1845-1847 роках. З тієї пори залишився лише автопортрет Тараса пори сорок п’ятого року, на якому він зображений ну, якимсь зовсім юним. Думаю, багато з вас, друзі, пам’ятає цей офортний портрет із свічкою. Але навряд чи цей занадто молодистий образ міг би тримати всю композицію у центрі американської столиці, коли стояло завдання зобразити автора революційних поем і закликів до боротьби всього багатомільйонного народу українців вподовж століть. І стало зрозуміло, що Лео Молу належало самому створити під це романтизовану, ідеалізовану креативну фігуру натхненника і організатора мас. Який би, зрозуміло, сподобався, причарував усіх. Це мав би бути образ повний динаміки й енергетики розкутих сил.

Чи знайшов таким свого Тараса пан Молодожанин?

Однозначно відповісти важко. Відомий український письменник Іван Кошелівець (1907-1999), він же літературознавець, мемуарист, громадський діяч, а попри все, і на це звертаю особливу вашу увагу, пані й панове, чоловік лауреата Державної літературної премії імені Тараса Шевченка за 2018 рік Емми Андієвської (так-так! Їй 19 березня виповниться 87-м!), взагалі не сприйняв образу вашингтонського Шевченка роботи Лео Мола. Він, що називається, розніс у пух і прах роботу Комітету зі спорудження пам’ятника Тарасові Шевченку. За його однозначним переконанням монумент, звичайно ж, мав би створити лише Олександр Архипенко. Мовляв, імені великого майстра було б достатньо для того, щоб було зрозуміло: у Вашингтоні стоїть гідний великої уваги міотйонів людей пам’ятник Тарасу Шевченку.

Чесно кажучи, не думаю, що це справді так. Буває, що й генії помиляються…

Але підемо далі. Вельмишановний Іван Максимович, який, до речі, мешкав, як емігрант, у Мюнхені, писав, що пан Лео «вистругав чистенького панка, які по всьому світу стоять на п’єдесталях на честь заслужених діячів дев’ятнадцятого століття». І. Кошелівець не заспокоївся й на цьому, писав далі: «…вийшла (замість пам’ятника – О.Г) безлика стандартна заготовка, придатна на всі випадки, якийсь недоросток з по-дурному випнутими грудьми, що удекоровані камізелькою в ґудзиках. О, ці ґудзики! Ще при житті мав поет з ними клопіт, і різьбар так любовно їх випрацював, наче б у них інкарнувався геній Шевченка. Якби надіти цій бронзовій постаті шапку з музею Фонтенебльо, можна б написати на п’єдесталі — «Наполеон»; а так, без шапки, ще простіше: з таким самим правом, як Шевченка, можна підписувати кожного — від Байрона до першого-ліпшого російського «разночинца».

Хтось із критиків статури Шевченка у Вашингтоні написав, що там наш поет дев’ятнадцятого століття (!) буцімто дуже схожий на… секретаря райкому партії. Буквально це звучало приблизно так: вийшов радше якийсь прототип сучасного секретаря райкому, який у свій час готував ґрунт для комунізму, пильнував, щоб, борони Боже, який українець не скривдив російського держиморду, а якби дожив дотепер — у молитовній екстазі підписався б під дискримінаційною програмою «злиття націй».

Це ж треба додуматись до такого порівняння! Воно явно надумане. Позаяк скульптор Молодожанин хоч і походив родом з України, він у своєму житті, здається мені, і в очі не бачив жодного секретаря райкому партії наживо. Бог милував. Просто Лео Моло замолоду покинув наші краї, до царату в Україні секретарів райкомів, навчався у Відні, Берліні, зріле життя проводив у Вінніпезі. Так що це банальні фантазії... Подібне звинувачення – не відповідає змісту. У травні 1994-го мені довелося побувати, покласти квіти до фігури Тараса Григоровича у головній заокеанській столиці. Я побачив красивий достойний величі і натхнення монумент. У образі Кобзаря - композиційну єдність форми та змісту. Без банальної пози, з власним, неповторним характером. Ні, це був не традиційний для зображення Т. Г. Шевченка, вусатий дід, якого і досі бачимо повсюдно. На постаменті постав молодий, енергійний великий поет, наш геній. У русі, в пориві. Яким, либонь, і був у житті. І були у нього, звісно ж, на своєму місці… ґудзики. А що йому без ґудзиків належало ходити, даруйте, штани у руках носити?

(Продовження буде).