Зубами недруги скрегочуть
І їх хапають дрижаки
Коли регочуть і танцюють
Завзяті справжні козаки.
Складають зброю супостати
І їх терзає каяття
Бо drum and bass - це дух, що не зламати
Бо drum and bass - це воля до життя!

Натрапив на текст Миколи Малуха

В мене сьогодні просто аншлаг зі статейками - Інфопорн, Тиждень. А тепер ще й "Українська правда". Про те як владі життєво потрібні люмпени. Як тільки люди стануть заможними - на парасольки з дитячими майданчиками.

В більшості моїх знайомих, що дивилися відео з Маріуполя, де штабісти Партії регіонів роздавали безкоштовні "брендовані" парасольки, викликало огиду і презирство до натовпу, який був готовий побитися один з одним заради халяви. Без армії плебеїв, які швидко обмінюють честь і гідність на хліб з видовищами, "регіони" перестануть існувати як політична сила.
Сьогоднішня політична еліта тримається біля керма держави завдяки двом стовпам — підкупу громадян через соціальний популізм та наївною вірою народа в те, що "керівники" можуть зненацька стати хорошими і турбуватися про людей.
Нам ніколи не чекати на "покращення життя" від людей, які виховані у радянській системі координат і взаємовідносин між підлеглими і начальством.

Їм чуждо західне розуміння англійського слова "міністр", яке походить від "ministry" - служіння. Тобто начальник певного міністерства — це "служитель" людям, а не священа особа з надгромадянськими повноваженнями. Вихованці радянської школи управління з ворожістю ставляться до конкуренції і функціонування вільного ринку, де переможець визначається якістю продукції і послуг.

Радянська система державного управління ґрунтувалася на забезпеченні мінімальних соціальних благ — поїздки в санаторій, безкоштовний вступ до вишу, пільги для вихідців з села, майже одинаковий одяг, меблі і їжа.
З одного боку "соціальна орієнтовність" уряду гарантувала певну "ситість", задоволенність базових потреб і спокій. З іншого — весь час тримало у певній потребі через дефіцит більшості товарів, обмежений доступ елементів розкоші для того, аби повне задоволення фізичними речами не перейшло до вимог політичного характеру. Такий собі "суспільний договір по-радянські" - гарантія " "не опуститися нижче плінтуся" заради відмови від політичних вимог.

Одним із наслідків "мудрой" соціально-економічної політики влади можна вважати рівень заощаджень — за 2011 рік менше 10% українців змогли відкласти гроші (дані Світового банку).

Здатність до заощадження є наріжним каменем сучасної цивілізації. Сім'ї можуть планувати свій бюджет, брати кредити на житло, навчання дітей, авто. Відсутність фінансового "запасу міцності" робить людину надзвичайно чутливою та залежною від держави: від соціальної допомоги, комунальних пільг, пенсій, стипендій.

У 2011 році аналітики з інвестиційної компанії "Ренесанс капітал", спираючись на піраміду потреб Маслоу, опублікували звіт — аналіз даних з майже 150 країн із населенням понад півмільйони осіб за період з 1950 по 2009 рік.

Згідно з висновками, зростаючий рівень добробуту зміцнює демократію і, навпаки, зубожіння населення призводить до загрози перетворитися на авторитарну державу. Демократія завжди буває крихкою у разі зниження рівню ВВП. Якщо ВВП на душу населення становить $2 тисячи, вона вже стійкіша. При $6 тисячах - зміцнюється, а коли рівень ВВП на душу населення перевищує $10 тисяч, стає незламною.

Зростаючий рівень доходів веде до встановлення демократії - за винятком випадків, коли країна є експортером енергоносіїв - тут можна згадати сусідню Росію, арабські країни.

Згідно з оцінками "Ренесанс Капіталу", ВВП України на душу населення у цьому році складе $ 4 тисячі. Отже, до сталої демократії нам ще далеко.

Розрахунки інвестиційних аналітиків є продовженням досліджень двох американських вчених Сеймура Мартіна Ліпсета та Деніела Лернера щодо взаємозв'язку економічного зростання та зміцнення демократичного режиму.

Люди, які йдуть у політику шляхом підкупу виборців, ніколи не вдарять пальцем об палець для покращення соціально-економічного становища нації. Оскільки втратять єдиний дієвий інструмент для отримання/утримання влади.
Маргінали ніколи не висувають політичних вимог під час передвиборчих кампаній. Їм чужді поняття на кшталт політична конкуренція, чесні і прозорі вибори, свобода слова і зібрань, міжрелігійний та міжнаціональний мир. Навіть більше — плебс готовий віддати державі ці "розмінні монети" заради соціального патерналізму держави.

Люмпенізація населення значно здешевлює вимоги до політиків. Достатньо поставити дитячий майданчик, який повинен був стояти вже років десять, або відремонтувати під'їзд, щоб потрапити до списку "хороших господарників".
Як донести ці тези до людей, що з безумством розтягають сухпаї та безкоштовні парасольки?

“Этого человека следует назначить королем мира.. Более правдивых слов никогда не говорили..

Этому человеку понадобилось много мужества, чтоб сказать то, что он сказал, для того, чтоб мир это услышал. Возмездие может быть феноменальным, но, в конце концов, он выразил свою позицию по вопросам своей и Австралийской идеологии.

Всему миру нужен лидер, подобный этому!

Премьер-министр Kevin Rudd (Кевин Радд) – Австралия

Мусульманам, которые хотят жить по законам исламского Шариата, пренебрегая законами нашей страны, в среду было предложено убираться из Австралии, поскольку правительство считает радикалов потенциальной угрозой террористических атак..

В частности, Rudd разозлил некоторых австралийских мусульман в среду, сказав, что они оказывают поддержку шпионским агенствам, осуществляющим мониторинг национальных мечетей. Цитирую:

“ИММИГРАНТЫ, А НЕ АВСТРАЛИЙЦЫ, ДОЛЖНЫ АДАПТИРОВАТЬСЯ.. Примите это или не принимайте. Я уже устал от этой нации, волнующейся, что мы обижаем отдельных людей или их культуру. После террористических атак на Бали, мы испытали перенапряжение патриотизма большинства австралийцев.”
‘Наша нация развивалась в течение двух столетий борьбы, испытаний и побед миллионов мужчин и женщин, искавших свободу’

‘В основном мы говорим ПО-АНГЛИЙСКИ, не по-испански, не по-ливански, не по-арабски, не по-китайски, не по-японски, не по-русски или не на каком-то еще языке!’

‘Большинство австралийцев верит в Бога. Это не какой-то политический импульс правого христианского крыла, а факт, потому что христиане, мужчины и женщины, основали нашу нацию, и это четко задокументировано. Соответственно, это нормально – отображать это на стенах наших школ. Если Бог вас оскорбляет, я предлагаю вам считать другую часть света вашим новым домом, поскольку Бог – часть нашей культуры.’

‘Мы будем принимать ваши верования, и не будем спрашивать, почему. Единственное, о чем мы вас просим – чтоб вы воспринимали наши, и жили в гармонии и мирно наслаждались этим с нами.’

‘Это – НАША СТРАНА, НАША ЗЕМЛЯ, и НАШ ОБРАЗ ЖИЗНИ, и мы предоставляем вам возможность пользоваться всем этим. Но если вы начали жаловаться, плакать, But once you are done complaining, whining, и вам причиняют колики НАШ ФЛАГ, НАШИ ОБЕТЫ, НАШИ ХРИСТИАНСКИЕ ВЕРОВАНИЯ или НАШ ОБРАЗ ЖИЗНИ, я в высшей степени поддерживаю вашу возможность воспользоваться преимуществом еще одной великой австралийской свободы: ‘ПРАВОМ УЕХАТЬ.’

‘Если вы здесь несчастны, тогда УЕЗЖАЙТЕ . Мы не заставляли вас приезжать сюда. Вы попросились быть тут. Следовательно, принимайте страну, которая приняла ВАС.”

Возможно, если мы распространим это письмо среди самих себя в Германии, Канаде, Великобритании и США, МЫ осмелимся начать говорить вслух эту правду, и НЕ БОЯТСЯ ПРАВДЫ.

Если Вы согласны, то, пожалуйста, ОТПРАВЬТЕ это письмо дальше, как можно большему количеству людей, которых Вы знаете.

http://www.konstant-z.de/news/etogo-cheloveka-sleduet-naznachit-korolem-mira/

P.S. Це все можна перенести і до нашої держави! Тільки мусульмани це росіяни...

Щож... Довго думав чи писати, бо побоююсь підставити людей, якщо хтось не тей це прочитає, але буду намагатись помаксимуму писати так, щоб нікого не згадувати конкретно.

Одна людина працює будемо називати так "освіта, медицина, сфера послуг чи щось подібне", тобто при фінансуванні з бюджету. Є найголовнійший начальник, наприклад на "місто, область" котрому прямо в лоб сказали - "Або ти переходиш до ПР, або ми знаходимо і ставимо на твоє місце більш лояльну, до цієї партії людину".

Також сусід працює в горисполкомі, також на певній посаді. Розповідає, що повально всім такі умови ставлять, що жах.

Резонне питання, що з таким підходом, як пройдуть ці вибори ? Камери тут покажуть нібито "чесні вибори", бо ж вже все буде вирішино на корню... Більш того, по області збирають схожими методами так би мовити "прихильників ПР" ! Ксерокопії паспортів, та інд.кодів.

Це все і так можливо відомо, але якось ніколи не торкалось мене, моїх друзів, знайомих, родичів на стільки впритул. Багато читав в інтернеті, трохи по телебаченню дивився, схоже розповідали родичі зі сходу, але щоб ось так, на стільки близько, якось у мене в життя такого не було. Якщо вже моя дружина, котра зазвичай спокійно на все реагує, питає - "Що ж то далі буде ?"

Взагалі, що до вище описаного маю що писати більше і більш детальних подробицях, котрі реально шокують, але ж з подробицями побоююсь нашкодити людям, "знайомим, друзям, родичам".

P.S.: Я взагалі не можу зрозуміти тих людей, котрі власне зі своєї волі будуть голосувати за цю партію!!!

Убий під@раса

Настала пора, коли кожен із нас
Постав перед вибором часу:
До влади прийшли бандюки й брехуни,
Наперсточники й свинопаси.
Здолали державу і склали до ніг,
П’ючи нашу кров як вампіри,
А їхній пахан, ледь прибитий яйцем,
Веде нас до прірви.
Бандитом він був і бандитом зоставсь
Тепер уже вищого класу.
Бо вже не шапки, а мільйони краде –
Убий під@раса.
За те що Вкраїну продав ворогам
І заповіти Тараса,
Привів табачню і московських попів –
Убий під@раса.
Табачніки правлять свій відьомський бал,
Зійшла, мов зоря, їхня раса.
Ми знову раби й малороси-хохли –
Убий під@раса.
Тебе не забуде Вкраїна коли,
Шахтарю з Донбасу,
Ти візьмеш у руки сталеве кайло
І вб’єш під@раса.

Нема в нас святішої більше мети
Чи іншого спасу!
У бога прощення піди попроси
І вбий під@раса.
Коли на тарілочці нас подадуть
Кремлю, що вже плямкає ласо,
То буде запізно, повстань і убий!
Убий під@раса!

.

(с) Юрко Винничук

Створюючи міф про День перемоги, радянська влада не виявляла великого ентузіазму у визнанні заслуг своїх солдатів. Мало того, навіть побоювалась їх. Зокрема, 9 лютого 1946 р., виступаючи по радіо Сталін заявив: «Кажуть, що переможців не судять, що їх не слід критикувати, не слід перевіряти – це невірно».

9 травня в календарі незалежної України вже довгий час є датою, навколо якої відбуваються гострі ідеологічні битви. Ціна перемоги в такому протистоянні – революція в суспільній історичній свідомості або ж повернення до радянської версії трактування минулого.

Основна боротьба сьогодні ведеться за деміфологізацію свідомості українців. Збереження радянського (а тепер – російського) погляду на День перемоги означатиме повернення України в ціннісно-ментальну та геополітичну залежність від Москви з досить сумними для незалежності перспективами. Нація, яка не хоче мати власної історії, буде змушена сприйняти ту, яку їй запропонують ззовні.



День перемоги – інтегруючий стовп радянської системи

День перемоги посідав особливе місце в системі радянських святкових дат. Він служив символом військової доблесті та єдності вигаданої нової історичної спільності – радянського народу. Міфічному радянському народу – як продукту комуністичного експерименту над націями та етносами, котрий сформувався на основі традицій Російської імперії, конче були потрібні інтегруючі концепції. Зближувати народи, застосовуючи в як метод тільки репресії, голодомори та русифікацію, виглядало б надто примітивно і не могло принести очікуваного результату. Потрібна була й ідеологічна єдність багатонаціональної тоталітарної держави. Святкування річниць Жовтневої соціалістичної революції не могло виступати в ролі цементуючого фактору, оскільки соціалістичні ідеї і ленінські галса так і не втілювались у життя. А ось перемога народу у радянсько-німецькій війні була здатна принести помітні дивіденди. Вона справді мала місце, потрібно було лише вдало інтерпретувати цей факт. І це значною мірою вдалось. СРСР вже не існує майже 20 років, а офіційний День перемоги радянсько-російського виробництва продовжує панувати у свідомості великої кількості громадян.

Міф в історії допомагає формувати солідарність влади і суспільства, впливає на національну ідентичність. Тому Перемога стала для радянської пропаганди символом торжества радянського народу і його системи. Там, де панує міф, немає місця для об’єктивних наукових досліджень. Для імперій міф про визвольну справедливу війну відіграє особливе значення, оскільки дозволяє зробити з них жертву агресії. Тоді як в історії імперії, як правило, самі виступали в ролі агресорів.

Ще у травні 1945 р., підписуючи акт про беззастережну капітуляцію нацистської Німеччини, радянське керівництво намагалося надати цьому факту особливого історичного значення, не погодившись із документом, укладеним в Реймсі.

Говорячи про подвиг радянського народу на прийомі на честь командирів Червоної армії 24 травня 1945 р., Сталін запропонував тост «за здоров’я російського народу, тому що він є найбільш видатною нацією із всіх націй, які входять у склад Радянського Союзу. Я піднімаю тост за здоров’я російського народу, тому що він заслужив у цій війні загальне визнання як керівної сили Радянського Союзу серед всіх народів нашої країни. Я піднімаю тост за здоров ’ я російського народу не лише тому, що він керівний народ, але й тому, що у нього є ясний розум, стійкий характер і терпіння». Як бачимо, думки Сталіна про роль російського народу дивним чином корелюються з словами Путіна про те, що Росія самостійно перемогла б Німеччину.

Однак, створюючи міф про День перемоги, радянська влада не виявляла великого ентузіазму у визнанні заслуг своїх солдатів. Мало того, навіть побоювалась їх. Зокрема 9 лютого 1946 р., виступаючи по радіо Сталін заявив: «Кажуть, що переможців не судять, що їх не слід критикувати, не слід перевіряти – це невірно. Переможців можна і потрібно судити, можна і потрібно критикувати і перевіряти – менше буде зазнайства, більше буде скромності». Після цього розпочались переслідування багатьох командирів. В 1947 р. День перемоги було скасоване як офіційно свято і відновлено лише в 1965 р. вже за Брежнєва. Крім того, в 1947 р. Сталін скасував грошові доплати за ордени, які були впроваджені в 1936 р. При чому під час військових дій ці гроші як данина пошани за героїзм, виплачувались. Такий крок зумів максимально принизити ветеранів, показавши те, як цінує їх влада. Не турбувалась радянська влада і за ветеранів-інвалідів. Так, в 1954 році міністр внутрішніх справ С.Круглов доповів Хрущову: «Дуже багато інвалідів-жебраків їздить поїздами. Ми в 1951 р. затримали сто тисяч осіб, в 1952 р. - 156 тисяч, в 1953 р. - 182 000. 70% з них - інваліди війни, - безногі, безрукі, безокі».

Виходить, що День перемоги був потрібний СРСР для вдалого ідеологічного ходу, а ось самі ветерани – потенційні бунтівники проти тоталітарної системи – не дуже. Дивує лише те, в чому ж полягає особлива вдячність деяких сучасних ветеранів Сталіну.



День перемоги як засіб російського впливу на Україну

Після краху СРСР його правонаступницею стала Російська Федерація. Незважаючи на соціально-економічні перетворення та демонтаж старих політичних структур, Росія не змогла відмовитись від цілої низки міфів, утворених ще в епоху радянської імперії. Адже позбутись їх для Москви означало б втрату імперського мислення. А значить – ідеологічного обґрунтування своїх претензій на сфери інтересів в рамках пострадянського простору.

Крім того, для багатонаціональної держави, утвореної внаслідок військово-колоніальної експансії, також було важливо зберегти міф про Перемогу. Він служить доказом того, що народи Росії об’єднує спільне героїчне історичне минуле, боротьба із зовнішнім загарбником, а не лише з внутрішнім. Спільна перемога над ворогом зближує, дозволяє вести мову про спільну історичну долю. Звісно, з центром навколо столиці метрополії – Москви.

Вітаючи у 2007 р. з Днем перемоги країни-учасники СНД, Путін висловився з цього приводу так: «Це знаменне, загальне для всіх нас свято – данина поваги ветеранам, які своїм безприкладним подвигом у Великій Вітчизняній війні змогли перемогти нацизм, принести свободу Європі і світу. Пам’ять про нашу славну спільну історію, про пережиті важкі випробування дає нам унікальну можливість разом, через тісну взаємодію і партнерство забезпечувати ефективний і динамічний розвиток двостороннього співробітництва». Не забув тодішній глава Росії у привітанні президенту України Віктору Ющенку особливо нагадати про те, що «День перемоги - загальне свято, і у двох країн - славна спільна історія».

Його наступник, Дмитро Медведєв, продовжив ідеологічний курс свого попередника в особливому трактуванні Дня перемоги. У привітанні президенту України Віктору Януковичу з нагоди Дня перемоги у 2010 р. президент Росії зазначає: «Упевнений, народи Росії й України будуть завжди цінувати і пам’ятати нашу героїчну історію, зберігати і примножувати спільну духовну та культурну спадщину, дадуть гідну відсіч безвідповідальним політикам, які намагаються віддати забуттю і перекрутити наше минуле». Крім того, Медведєв переконаний, що «єдність народів Росії, Бєларусі і України є гарантією того, що ніхто не зможе оскаржити історичні факти про Велику Вітчизняну війну».

Тон теперішнього російського керівництва свідчить про те, що воно продовжує жити радянськими штампами та вперто їх захищати, мріючи про реставрацію імперії в нових історичних реаліях. День перемоги воно розглядає не лише як віху минулого, але й як майданчик для майбутніх інтеграційних процесів навколо Москви, доводячи спільність історії та єдність народів.



Чи можна вважати День перемоги святом для України?

З точки зору початку XXI ст. цілком очевидним є те, що Другу світову війну розв’язали дві тоталітарні імперії: СРСР та Третій Рейх. Спочатку ці державні утворення виступали в ролі союзників, розподіливши сфери впливу, спільно провівши операцію проти Речі Посполитої, військовий парад у Бресті та постачаючи один одного сировиною. Потім одна з імперій випередила іншу і розпочала військові дії з колишнім союзником. Перемога СРСР, безперечно, мала місце. Як і крах іншого тоталітарного режиму – націонал-соціалізму. Однак чи можна 9 травня вважати і Днем перемоги України? Адже перемогу здобула нині неіснуюча держава – СРСР. Один тоталітарний режим виявився сильнішим за інший.

Так, українці внесли помітний вклад у знищення коричневої чуми. Але перемога не супроводжувалась утворенням незалежної держави. По суті, один окупант змінився на іншого. Участь українців у складі Червоної армії з такої точки зору виглядатиме як участь населення однієї з колоній СРСР у війні своєї імперії проти чужої імперії. Згадаймо, у Другій світовій війні на боці антигітлерівської коаліції брали участь корпуси з колоній Франції, Великобританії, Нідерландів, Бельгії. Індійська армія взагалі нараховувала 900 тисяч солдатів.

Якщо, слідуючи радянській версії, вважати День перемоги святом для України, тоді треба визнати те, що українці на всіх фронтах бойових дій масово гинули в ім’я тепер неіснуючої тоталітарної держави. За такою логікою, українці боролись за відновлення сталінського режиму, репресій, ГУЛАГу, голод 1947 року, русифікацію та денаціоналізацію, переслідування інакомислячих, масову депортацію «ворожих елементів». Врешті-решт, українці свідомо відмовлялись від існування власної держави. Тому що День перемоги, як неодноразово наголошувалось в офіційних виступах влади, є святом радянського народу.

Доцільніше було б для сучасної України трактувати День перемоги як день, коли було завдано поразки одному з окупантів – німецькому, а разом з ним – ідеології нацизму. Водночас, боротьба проти іншого окупанта – СРСР та Москви – тривала. Тому, пам’ятати та шанувати жертви, принесені в ім’я звільнення від Третього Рейху та його союзників, безумовно, потрібно. Не забуваючи про те, що сталось після 9 травня 1945 року.



Чому День перемоги є святом лише «радянського народу»

СРСР завдав військової поразки Німеччині не самостійно. Разом з Червоною армією участь у Другій світовій війні брали армії країн антигітлерівської коаліції, національні партизанські збройні формування поневолених народів. Те, що Радянський Союз поніс найбільше людських та матеріальних втрат, ще не дає право стверджувати, що він наодинці зміг би розгромити війська фашистської Німеччини та її союзників. Навпаки, колосальні жертви СРСР свідчать про бездарність керівництва та військового командування країни та тоталітарну сутність системи, в якій людське життя ніколи не було основною цінністю.

Внесок країн так званого капіталістичного табору у перемогу над вермахтом є не меншим. Так, з одного боку німецька армія на Східному фронті втратила близько 2/3 своїх сухопутних частин. Але не варто забувати про те, що війна у середині XX ст. велась не лише на землі, а у повітрі й на морських просторах. І саме перемога військово-повітряних сил союзників над люфтваффе значною мірою стала початком кінця Третього Рейху. Забезпечивши панування в повітрі, англо-американські пілоти змогли завдавати стратегічних ударів по всій території противника. Саме ударом з повітря було знищено німецькі лабораторії, де велась розробка зброї масового знищення.

А ось на радянсько-німецькому фронті втрати авіації гітлерівської Німеччини становили лише близько 1/3 від загальної кількості. У розгромі військово-морського флоту Третього Рейху внесок радянської сторони був майже непомітним на тлі своїх партнерів по антигітлерівській коаліції. Крім того, не потрібно забувати про значення ленд-лізу для розгортання і розвитку військової потужності Червоної армії та забезпеченні її транспортними засобами, а солдатів – одягом та їжою. Навіть самі радянські державні діячі й військовики у приватних бесідах визнавали вагомий внесок союзників.

Однозначно з цього приводу висловився Жуков. «Не можна заперечувати, що американці нам постачили стільки матеріалів, без яких ми б не могли формувати свої резерви й не могли б продовжувати війну. У нас не було вибухівки, пороху. Не було як споряджати гвинтівкові патрони. Американці по-справжньому виручили нас із порохом, вибухівкою. А скільки вони нам поставили листової сталі! Хіба ми могли б швидко налагодити виробництво танків, якби не американська допомога сталлю? А зараз говорять про те, що у нас все це було своє у надлишку. Без американських вантажівок нам нічим було б тягати нашу артилерію».

Наведені факти свідчать про те, що колишні союзники СРСР мають повне право урочисто святкувати День перемоги на офіційному рівні, з усім спектром радянських атрибутів – від військового параду до тотальної ідеологічної пропаганди. Однак чомусь саме такого свята у переважній більшості держав-учасниць Другої світової війни просто не існує. Сьогодні лише країни, які не позбулись радянської спадщини (на рівні владної еліти та на рівні свідомості громадян), продовжують цю традицію, започатковану тоталітарним радянським минулим. 9 травня є неробочим днем у Азербайджані, Вірменії, Білорусі, Казахстані, Киргизії, Молдові, Росії, Таджикистані, Туркменістані, Україні та на окупованих територіях Абхазії і Південної Осетії.

Ще 2005 року ООН проголосила 8-9 травня днями пам’яті та примирення. Їх мета – данина пам’яті всім жертвам Другої світової війни, незалежно від того, на чийому боці вони воювали. В Європі є традиція 9 травня відзначати День Європи. Проте це свято не асоціюється з подіями Другої світової війни, а стосується сфери євроінтеграції і початку створення ЄС. Днем завершення війни у країнах Європи вважається 8 травня. Саме до цієї дати приурочені заходи щодо вшанування жертв нацизму й Другої світової війни. У країнах, які зазнали окупації нацистської Німеччини та її союзників – Польщі, Чехії, Словаччині, Норвегії, Нідерландах – святкуються дні визволення від загарбників, які мають власні назви. У США з нагоди перемоги на європейському театрі військових дій існує свято – День перемоги в Європі. Навіть в Ізраїлі святкування Дня перемоги є справою переважно російськомовних мігрантів і не має офіційного статусу.

Варто зауважити, що у всіх країнах, вільних від впливу радянсько-російської імперсько-ідеологічної думки, свято перемоги над фашизмом не є офіційним вихідним та не відзначається з тією тріумфальною помпезністю, як це прийнято на пострадянському просторі. Можливо, тому, що по-перше, чимало з визволених від фашизму держав потім стали жертвами комуністичної окупації, а по-друге, світ, вільний від радянської міфології, не потребує тріумфу на кістах і крові десятків мільйонів.

«У чому відмінність між Сходом і Заходом України?» – простодушно запитує його журналіст, на що один із Януковичевих реформаторів і стабілізаторів по-державницьки мудро відповідає: «Посмотрите, как на Востоке работает сталевар, машинист. Это ужасные условия. Он зарабатывает 200-300 долларов. А вуйко говорит: “Чтобы я за такие деньги так работал?! Я пойду к поляку, нарублю ему дров, он мне даст 100 доляров, я еще к нему похожу”. Это такой менталитет. Мы хотели запустить в Ивано-Франковске завод “Норд”. Но еле ноги оттуда унесли. Возили туда поездами своих людей, потому что тамошние не хотели работать. Хотя зарплату давали, как в Донецке. Работать должны все. Нужно закрывать границы и производить собственный продукт, строить фермы. Мы попытаемся это сделать за 10 лет. Может, и больше времени понадобится».

Про нутряну ненависть цих «інтернаціоналістів» до «вуйків», себто галичан і, взагалі, несовєтизованих українців варто поговорити окремо. Цікавішою тут є їхня нутряна ненависть до свободи – в усіх її формах і виявах. Цим «рефоматорам» і «стабілізаторам» не спадає навіть на гадку, що найпростіший спосіб заохотити людей до праці – це поліпшити «ужасные условия» і заплатити хоча б так, як платить підступний «поляк». Ба ні! Простіше, виявляється, закрити кордони, обгородити країну колючим дротом, віддібрати в усіх паспорти (добре було б ще й внутрішні), загнати всіх до колгоспів, до ґулаґів, зробити і з капосних галичан покірних донбасців, аби й вони працювали «в ужасных условиях» за 200 доларів або й задаром для блага ландиків та звягільських, – щоб ті могли й далі собі розважатися у Монако, лікуватись у Баден-Бадені та облаштовувати по цілій Європі свої приватні міжгір’я.

Ця ментальність невиліковна, і тому зовсім не складно передбачити, які «реформи» і яка «стабільність» на нас очікують.