Один день з життя націоналіста (частина 2)
- 18.12.12, 07:13
Холод не вщухав, і люди, що звикли до теплих ковдр та міцного чаю, тихо сиділи по домівках. Хтось, можливо, проводить час зі своєю другою половинкою, хтось з батьками, хтось з друзями або в цілковитій самотності. Та все ж незначна кількість їх мандрували вулицями русифікованого міста…
Серед парковий алей йшло дві постаті. Такі непомітні, звичайні, і напевно б ніхто їх не помічав, якби вони не розмовляли про політику, ще й українською мовою. І ці діалоги могли б тривати вічно, та дівчина спитала:
- Котра година?
- 15:50! До збору лишилося 10 хвилин. Ходімо до водограю?!
Їхні кроки стали швидшими, а тема розмови стала більш звичною для людей.
- Як ти? Мені здається чи в тебе дійсно якийсь сум в очах? – стурбовано спитала дівчина
Юнак через силу спробував посміхнутися, але його намагання виявилися марними.
- Все як і раніше: та сама, незмінна буденність; ті самі нестримні люди… нажаль все як
раніше…
Його очі повільно опускалися долі, а обличчя блідло з кожною секундою.
- То може не варто так хвилюватися? – спитала дівчина – людей мільярди і кожного ти не зробиш щасливим, як би ти не хотів того. А страждати за кожного – повне безглуздя.
Хлопець злегка посміхнувся, бо це була правда: «хоч скільки б ти не допомагав людям, та слово «дякую» ти почуєш лиш від одиниць».
- Ми майже прийшли… - сказав юнак
Біля Будинку рад гуртували ся люди, майоріли прапори України, червоно-чорні прапори УПА, прапори «Автономного опору» та ВО «Свободи». Одним словом – націоналісти! Їх було близько трьохсот чоловік, і вони були схожі на цілу армію, їхні лозунги проникали в душу кожного небайдужого патріота.
Дівчина раптом зупинилася. Вже не перший день її турбувало одне й те ж питання.
- Кобза, а чому ми себе називаємо націоналістами, а не, наприклад, патріотами? Все ж слово «націоналіст» відштовхує людей!
Хлопець лагідно посміхнувся, підняв голову, подивився на небесну вись.
- Подивися на небо… а потім на землю… що ти бачиш?
Дівчина рвучко подивилася вгору.
- Синє бездонне море над нами! – опустила голову долі – а в низу – те ж саме бездонне море, але під моїми ногами…
- От бачиш, – продовжив хлопець – це все наше! Це наша земля, наше небо, наша країна. Патріоти пишуть вірші, пісні, прозу, оковиту любов’ю до України. Але захищати її вічні традиції, простори, оберігати її недоторканість мають саме націоналісти. Тому ми – захисники нашої держави, і якщо наш дух не зламається, якщо наша ідея завжди палатиме в наших серцях, то і Україна завжди буде жива, вільна, самостійна…
Його вуста спинилися, а в очах жевріла та ідея, про яку він казав, той націоналізм, та скарбниця патріотизму, що була в кожного свободівця, та любов, що мала б бути в душі кожного українця!
- Ходімо, а то нас вже певно зачекалися – знову промовив він.
І дві непомітні постаті пішли до «захисників». Серед напівпустих тихих вулиць гучно пролунало «Слава Україні!», і одноголосна відповідь трьохсот чоловік немов струсила землю – «Героям Слава!». Хлопця в ту мить наповнила гордість за те, що він знає цих людей.
І стало байдуже, що його називають «фашистом», байдуже на думку нерозумного населення бо зараз він стоїть серед тих, хто хоче щастя для хоче щастя для його народу, біля тих, хто заради України поляже в бою, серед непідкупних, ні за які гроші, людей, бо для них ідея – то ікона душі.
Хоч то звичайний зимовий день, до якого всі вже звикли, і кожного разу холод все сильніше овіває його тонкі пальці, та вогонь ідеї завше буде зігріватиме його своїм теплом… бо заради неї, заради його народу, його держави, його батьків він і живе на цьому світі...
Серед парковий алей йшло дві постаті. Такі непомітні, звичайні, і напевно б ніхто їх не помічав, якби вони не розмовляли про політику, ще й українською мовою. І ці діалоги могли б тривати вічно, та дівчина спитала:
- Котра година?
- 15:50! До збору лишилося 10 хвилин. Ходімо до водограю?!
Їхні кроки стали швидшими, а тема розмови стала більш звичною для людей.
- Як ти? Мені здається чи в тебе дійсно якийсь сум в очах? – стурбовано спитала дівчина
Юнак через силу спробував посміхнутися, але його намагання виявилися марними.
- Все як і раніше: та сама, незмінна буденність; ті самі нестримні люди… нажаль все як
раніше…
Його очі повільно опускалися долі, а обличчя блідло з кожною секундою.
- То може не варто так хвилюватися? – спитала дівчина – людей мільярди і кожного ти не зробиш щасливим, як би ти не хотів того. А страждати за кожного – повне безглуздя.
Хлопець злегка посміхнувся, бо це була правда: «хоч скільки б ти не допомагав людям, та слово «дякую» ти почуєш лиш від одиниць».
- Ми майже прийшли… - сказав юнак
Біля Будинку рад гуртували ся люди, майоріли прапори України, червоно-чорні прапори УПА, прапори «Автономного опору» та ВО «Свободи». Одним словом – націоналісти! Їх було близько трьохсот чоловік, і вони були схожі на цілу армію, їхні лозунги проникали в душу кожного небайдужого патріота.
Дівчина раптом зупинилася. Вже не перший день її турбувало одне й те ж питання.
- Кобза, а чому ми себе називаємо націоналістами, а не, наприклад, патріотами? Все ж слово «націоналіст» відштовхує людей!
Хлопець лагідно посміхнувся, підняв голову, подивився на небесну вись.
- Подивися на небо… а потім на землю… що ти бачиш?
Дівчина рвучко подивилася вгору.
- Синє бездонне море над нами! – опустила голову долі – а в низу – те ж саме бездонне море, але під моїми ногами…
- От бачиш, – продовжив хлопець – це все наше! Це наша земля, наше небо, наша країна. Патріоти пишуть вірші, пісні, прозу, оковиту любов’ю до України. Але захищати її вічні традиції, простори, оберігати її недоторканість мають саме націоналісти. Тому ми – захисники нашої держави, і якщо наш дух не зламається, якщо наша ідея завжди палатиме в наших серцях, то і Україна завжди буде жива, вільна, самостійна…
Його вуста спинилися, а в очах жевріла та ідея, про яку він казав, той націоналізм, та скарбниця патріотизму, що була в кожного свободівця, та любов, що мала б бути в душі кожного українця!
- Ходімо, а то нас вже певно зачекалися – знову промовив він.
І дві непомітні постаті пішли до «захисників». Серед напівпустих тихих вулиць гучно пролунало «Слава Україні!», і одноголосна відповідь трьохсот чоловік немов струсила землю – «Героям Слава!». Хлопця в ту мить наповнила гордість за те, що він знає цих людей.
І стало байдуже, що його називають «фашистом», байдуже на думку нерозумного населення бо зараз він стоїть серед тих, хто хоче щастя для хоче щастя для його народу, біля тих, хто заради України поляже в бою, серед непідкупних, ні за які гроші, людей, бо для них ідея – то ікона душі.
Хоч то звичайний зимовий день, до якого всі вже звикли, і кожного разу холод все сильніше овіває його тонкі пальці, та вогонь ідеї завше буде зігріватиме його своїм теплом… бо заради неї, заради його народу, його держави, його батьків він і живе на цьому світі...
3
Коментарі
Гість: savich_
119.12.12, 07:52
Це наша земля, наше небо, наша країна.
Гість: lkjmn
219.12.12, 15:27
Це творчість чи біографічне?
SOKILDNISТЕR+
319.12.12, 20:00