Живи поки живеш (ч.2)
- 11.10.12, 13:50
Наше невеличке місто ховає у собі тонни грязюки, яку прибрали з вулиці та заховали у душах людей. Щоранку, виходячи з під'їзду своєї звичайної дев*ятиповерхівки, ця грязюка починає нагадувати мені про себе. Від спогадів нікуди не дітися. Невеличка береза, під якою колись стояла бесідка - колишнє культове місце тусні для *старших*; яблуня, як завжди велична і поважна, змушує поважати себе своєю поважністю та величезністю. Напевно, ці два місця бачили в свому житті більше ніж велика частина нашого світу.
Ми завжди звертаємо до світу, чи то в проханнях, чи порівняннях... Кожен з нас чув як хтось інший нив, що світ такий жорстокий до нього\неї, і за що ще він\вона таке заслужили... А скажіть мені, що ти, особисто, зробив, щоб цей світ не був до тебе жорстоким, щоб любив і на руках носив?
Як завжди, величезні навушники з розряду *Чебурашки* не дають більше зовнішньому світу проникнути всередину мене та ще більше контролювати мої дії. Зазвичай люди дивляться на мене, як на справжнього чебурашку - прибульця, з якого не візьмеш нічого, крім того, що можна посміятися та подумати, який він в житті нікчемний. Але винити когось - не в моєму стилі. Ми не винні, що нас такими починають виховувати з дитинства. Так вже Україну закинуло на карті.
Окидаю поглядом ці два культові колись місця, на автоматі, сам не чуючи ні інтонації, ні свого ж голосу кажу *Доброго дня* якомусь сусідові, якого знаю з дитинства. На підсвідомості ми всі віримо, що наші сусіди - це наші вірні друзі, які у випадку потреби допоможуть нам, візьмуть якийсь пакетик потримати в себе, якщо забув ключі, дозволять нам передзвонити, якщо у нас не буде можливості. Я відчуваю те ж саме. Потрібно, напевно, нарешті вже дізнатися як хоч когось з цим моїх *найкращих* друзів звати. А то якось негарно виходить.
За 3 хвилини піді мною вже зупинка. Натовп людей, кожен з яких думаю *ні, я не такий як всі! це точно! в мене є свої думки, позиція, погляди! я ніколи не буду масою!*. Отак і я, така собі особистість, поступово починаю заходити в уже переповнену маршрутку і сподіваюся, що виживу у черговій поїздці через 7 кругів пекла поруч з собі подібними.
За 3 хвилини піді мною вже зупинка. Натовп людей, кожен з яких думаю *ні, я не такий як всі! це точно! в мене є свої думки, позиція, погляди! я ніколи не буду масою!*. Отак і я, така собі особистість, поступово починаю заходити в уже переповнену маршрутку і сподіваюся, що виживу у черговій поїздці через 7 кругів пекла поруч з собі подібними.
....
1
Коментарі
Гість: _[Gr@D]_
113.10.12, 10:09
відчуженість якесь. думки формують ж ззовні і мостики до світу.
Mr_AnaTroliy
229.11.12, 17:33
Виходить якось так. З часом починаю все більш відчуженим себе почувати. Важко знайти порозуміння, а ще важче, щирість