Вирішив спробувати дотриматися порад різних людей та на благо власного щастя просто подякувати дню, який закінчується. Спробую робити це щовечора, але з моїм хаотичним стилем життя, може бути різне.
Вибачайте ті, хто це прочитає, але іншого, більш приватнішого простору, у мене немає. Варіант з записником завжди в кінці зустрічав фіаско.

Одного літнього ранку звичайна вагітна жінка, потрапила у звичайний пологовий дім, бо вже наближався ЧАС Х. Нічого особливо у цьому хлопчику не було, окрім його ваги, котра була трошки більша, від звичайної у дітей при народженні. Цю ж сильну духом жінку важко було налякати будь-якими цифрами, адже у цій справі вона вже давно була досвідченим *користувачем*. Під кінець вечора, коли вже нормальні люди або спали, або робили собі подібних, ця жінка мучилася у агонії. Лікарі були під боком, тож переживати не було за що, в принципі.
Коли моя група в університеті погано працювала на парах, або не робила домашнє завдання, нам викладачка повторювала * Я хочу, щоб вас лікували у майбутньому лікарі, які вчилися так само, як ви зараз*. Вона в ці моменти ніби зазирала у минуле. 
Акушерка, яка нещодавно тільки прийшла на роботу, теж була в тій палаті і відчувала на собі всю напругу ситуації. Після кількагодинного крику жінки було зрозуміло, що скоро процес повинен закінчуватися. З*явилася голівка дитини, але широкі плечі не дозволяли дитині вивільнитися. Потрібно було потягнути маля та допомогти йому. Тоді акушерка вирішила взяти на себе цю відповідальність. Вона охопила голову дитини і потягнула. За кілька секунд дитина була у нашому світі. Всі з полегшенням здихнули, окрім самого немовляти. Воно не рухалося. Так, дихало, але не рухалося. Тоді спробували перевірити, чи присутні будь-які інші рефлекси. Всі були відсутні. За кілька днів жінці повідомили, що у маляти буде, швидше за все ДЦП і воно ніколи не зможе ходити і нормально мислити. Це був шок для жінки, як і був би він для будь-кого іншого.
Мати з дитиною вже пробули в пологовому будинку тиждень, хоча, зазвичай, тримають дні 2-3. На 7 день дитину принесли матері, яка з любов*ю взяла своє маля на руки та почала гладити. Жінка гладила кожен клаптик дитини, котра лежала нерухомо та харчувалася через трубку. Взявши дитину за руку, мати відчула, ніби щось схопило її за палець. Від здивування мати скрикнула та підскочила. Відразу з*явилася лікар у палаті, яка почула неприродній зойк. Жінка у переполосі пояснила, що дитина схопила її за палець, що у неї з*явився рефлекс! Після розповіді про те, що трапилося, лікар лише з співчуттям глянула на жінку, розуміючи, що у неї розпач і відчайдушість, а в такому стані можна повірити у будь-що.
Так за 10 хв лікар увірвалася в палату з криками *Так! Він тримав мене за палець! У нього з*являються рефлекси!*
За 2 тижні дитина вже почала харчуватися маминим смачним молоком, а за 8 місяців вже бігала по хаті, що не могло не тішити батьків.

Тепер розкажіть мені, яке у вас складне життя і як вас все задовбало.

Було б цікаво, якби в один момент кожна маршрутка враз змінила свій маршрут і поїхала зовсім іншим шляхом. Паніці не було б меж: крики, штовханина, матюки... ось тут і відкрилася б справжній внутрішній диявол кожної людини. Кількості такого негативу жоден всесвіт не витримав би. А наш вже звик.

Наше невеличке місто ховає у собі тонни грязюки, яку прибрали з вулиці та заховали у душах людей. Щоранку, виходячи з під'їзду своєї звичайної дев*ятиповерхівки, ця грязюка починає нагадувати мені про себе. Від спогадів нікуди не дітися. Невеличка береза, під якою колись стояла бесідка - колишнє культове місце тусні для *старших*; яблуня, як завжди велична і поважна, змушує поважати себе своєю поважністю та величезністю. Напевно, ці два місця бачили в свому житті більше ніж велика частина нашого світу.

Прокидаюся зранку. Живий. Вже добре. Закладений ніс дає знати. На лице - відсутність будь-якої дівчини в цій мрячній кімнаті протягом довгого часу. Після вчорашнього безсоння та розмов з власними думками голова до сих пір не варить. Потрібно вставати, хоча поки й сам не знаю навіщо. Але не можна спати довго, людське тіло зашвидко до всього звикає.
Перші 15 хвилин намагаюся ні про що не думати, щоб не втратити настрій на цілий день. Згадав, що треба зранку випивати хоча б стакан води, щоб тіло було в тонусі. 

По великому рахунку - так і є. Подивіться на те, що відбувається у вашому світі. За що ви переживаєте? Для і задля чого живете? Яка суть? Чого хочете досягнути, а, якщо і досягнете, то чи будете щасливі. Я просто подивився на те, що відбувається навколо мене і зрозумів - нас найобують. Капітально. Не можна вірити нікому, нічому, ніколи. Тільки собі. І то рідко, бо те, у що ти віриш і хочеш, швидше за все зумовлене людьми навколо тебе і комусь це також буде вигідно. Так от, життя - непередбачуване. Алеее...найобочки знаходяться на кожному шляху. І коли ти сильно чогось хочеш, а, побившися трохи головою об стіну, не досягаєш, то що тоді робити? чОму радуватися? Як бути щасливим?

Ненавиджу будь-яку систему в принципі, але найбільшу відразу виклакає вища освіта. Ооооо...давно вже люди дійшли до того, шо ілюзія освіченості може бути хорошим бізнесом. Тепер кожному школяреві не дають насолодитися і краплинкою перебування в школі, бо всі завжди тільки і говорять, шо без освіти ти - кусок лайна. Тобі не пропонують піти кудись, щось спробувати...ніі...тобі треба йти в ВНЗ, бо от 10 років вчитися - це пилюка, а от ще 5 - то вже людину з тебе зроблять. Але, постривай, ні! Незважаючи на те, що тобі може вдаватися одна справа за раз, то щоб навіть поступити і потім збагачувати і допомагати своїй країні, ти повинен бути різноплановим, все по трошку знати, або іди собі гружчиком, чи продавцем. Та ідіть ви в жопу з таким відношенням до людей, тварюки. Ненавиджу вас. ви мали б піклуватися про потенціал людини, а не просто йобаний бізнес. Розізлили...  

Або, іншими словами, поки ти залишаєшся допитливим. Протягом останнього часу помітив, що при розмові з людиною, чи в житті чи в соц.мережі - майже ніхто не ставить питань. Постійно я мушу бути ініціатором чергового діалогу. Навіть такі банальні питання як то *а ти?*, *а в тебе?*, чи ще щось в такому роді - почути досить важко. Я розумію, що люди по натурі своїй всі егоїсти, але ж це трапляється навіть з друзями... Не розумію.

Сьогодні вирішив створити блог. Дуже оригінально, знаю. Друг пропонував це зробити ще більше