На початку місяця, 2 вересня, у вітчизняному спорті відбулася, з одного боку, прозаїчна, а з іншого – доволі символічна подія. Новим керівником Федерації футболу України (ФФУ) став директор алчевської «Сталі», луганчанин Анатолій Коньков, який обірвав 12-літнє перебування на цій посаді Григорія Суркіса. Таким переможним акордом завершилася дворічна епопея боротьби «донецьких» за крісло президента ФФУ
Нікого, напевно, не здивує, що за єдину висунуту на голосування кандидатуру пана Конькова проголосували 132 зі 133 делегатів конгресу. Сам же екс-голова федерації капітулював перед донецьким наступом ще напередодні офіційного старту Євро-2012, оголосивши у травні про свій намір більше не балотуватися на посаду очільника ФФУ, мовляв, «щоб перевести дух».
Після проведення відповідних ротацій у складі ФФУ, зокрема призначення на посаду другого віце-президента федерації генерального директора «Шахтаря» Анатолія Попова та інших свояків, тріумф «донецьких» у головній футбольній організації країни став беззаперечним. Епоха Суркіса в українському футболі завершилась.
Утім, такий результат боротьби олігархічних кланів за управління футбольним господарством, а отже, і за вплив в українському футболі, вочевидь, не матиме якихось наслідків для нього. Оскільки, як переконує досвід попередніх років, для суркісів, коломойських, ярославських, ахметових, тарут чи рабиновичів не йдеться про повноцінний розвиток національного футболу, позаяк найважливішим для них є отримання політичних і соціальних дивідендів від власних клубів і чергове задоволення амбіцій. Натомість обрання нового президента ФФУ, що засвідчило завершення процесу донбасизації українського футболу, вельми показове в контексті повного та безконтрольного домінування «донецьких» на всіх щаблях економічної та політичної ієрархії країни. Неприступний київський бастіон подолано. Тепер «Всьо будєт Шахтьор!».
«Пєрєдовікі-ударнікі»Від часів свого заснування футбольний клуб гірників був вираженням специфічної пролетарської ідентичності, основою для гордості мешканців Донбасу за свій край і професію, інструментом комуністичної влади для зміцнення їхньої радянської свідомості та посилення відданості СРСР. Прикметно, що створення клубу відбувалося паралельно з розгортанням у шахтарському краї та в усьому СРСР ударного стахановського руху за виконання і перевиконання планів партії, а першими гравцями клубу були саме «пєрєдовікі-ударнікі» (до 1946-го команда мала назву «Стахановєц»). Тож не дивно, що спортивні успіхи гірників, які стали більш помітними, починаючи з 1960-х років, у час перетворення футболу на масовий вид спорту, посилювали і консервували місцеву пролетарську ідентичність, гіпертрофовану самозакоханість і були предметом великої гордості донеччан за свій край і «вєлікую страну». Не дарма з’явилося прислів’я: «Коли «Шахтар» виграє, видобуток вугілля зростає…»
Після колапсу Радянського Союзу і переходу «Шахтаря» до рук ранньої зірки місцевої еліти Ріната Ахметова клуб став органічною складовою олігархічно-люмпенської структури суспільства. Нова історія клубу переконує, що вугільно-металургійний барон розглядає футбол виключно як власну забавку та видовище для свого пролетаріату. В клуб вкладено сотні мільйонів доларів, куплені іноземні футболісти, запрошені на роботу дорогі іноземні тренери, зведено «п’ятизірковий» стадіон у центрі Донецька «Донбас Арена». Однак це прояви не так турботи президента-власника про розвиток місцевого футболу (на професійному та напівпрофесійному рівнях), як ефективний менеджмент для побудови іміджу доброго олігарха-опікуна, місцевого напівбога, спроможного вирішити всі питання.
На користь того, що все робиться не для справжніх уболівальників, а для широких мас плебсу свідчить, зокрема, історія з тиском на донецьких ультрас. Восени 2011 року, після того як фанатські сектори на «Донбас Арені» під час одного з матчів заскандували «Слава Україні! Героям слава!», міліція провела з лідерами фанатського руху в Донецьку «профілактичну роботу» (див. Тиждень №45/2011). На знак протесту місцеві ультрас не прийшли на кілька ігор «Шахтаря». На що Рінат Ахметов після програного харківському «Металісту» домашнього матчу відреагував заявою, що його клуб і без них може чудово обходитися, адже команду й так підтримує весь стадіон.
У Німеччині, Англії, Шотландії, Італії, Іспанії, Франції тощо культуру вболівання формують спільноти вільних людей, а олігархи – власники клубів чи, тим більше, влада не мають жодного впливу на фанатські середовища. Натомість у донецьких умовах футбол, схоже, став засобом для відволікання уваги населення від нагальних соціально-економічних проблем, адже поза межами «Донбас Арени» перспективи аж ніяк не райдужні. Донеччани стежать за кожною грою улюбленої команди і сприймають перемоги «Шахтаря» як власні життєві. Успіхи гірників у їхньому уявленні компенсують відсутність будь-яких надій на покращення ситуації в краї. Особливо цьому сприяють перемоги клубу на європейських турнірах, що розглядаються мало не як акт представництва Донбасу на міжнародній арені. Саме Донбасу, а не України.
Показовим є те, як прості вболівальники на Донбасі сприймають національну збірну України. На домашніх міжнародних матчах «Шахтаря» завжди аншлаг. Натомість поєдинки в Донецьку за участю національної збірної відбуваються за напівпорожніх трибун. Навіть на двох донецьких матчах України під час групової частини Євро-2012 було багато вільних місць. Тоді ж чимало донеччан замість гімну України співали гімн гірників, носили російські триколори, у фан-зонах рівень підтримки синьо-жовтих з боку місцевої публіки був вкрай пасивним на тлі інших міст, що приймали континентальний чемпіонат.
Феномен «Шахтаря» лише увиразнює політичний та соціальний застій у регіоні, наявність глибокої соціально-майнової прірви між місцевою елітою та більшістю донеччан. Для перших це питання престижу. Варто згадати реального персонажа у фільмі Якоба Пройса «Інший «Челсі»: історія з Донецька» – секретаря Донецької міської ради Миколу Левченка, який не дуже полюбляє футбол, але постійно літає разом з Ахметовим на закордонні ігри. Для простого люду – це видовище, компенсація за свою злиденність і життєву безпорадність.
Футбол на Донбасі став своєрідною квазірелігією (у згадуваній стрічці є сюжет, коли персонаж Валя, почувши церковні дзвони, хреститься і загадує бажання, сподіваючись, що цей ритуал допоможе «Шахтарю» виграти наступний матч). Однак не за прикладом Бразилії, де футбольна історія успіху є своєрідною формою розриву з колоніальним спадком та культурною матрицею для побудови модерної національної ідентичності, даючи водночас надії вихідцям із бідних та незаможних родин досягнути успіхів у житті завдяки своїм фізичним умінням. В донецькому варіанті цей вид спорту став засобом вираження регіональної пихи та гордості, формою демонстрації того, хто кращий, «хто насправді годує країну».
Тож не дивно, що вся аура й естетика культури вболівання за «Шахтар» є вираженням фатальної та невиліковної залежності місцевих пролетарів від подачок – футбольних видовищ від олігарха. Плюс до цього рафінована російсько-радянська культура з її культом Артема, Сталіна та «Велікой Побєди», ілюзіями «Русского міра» та братньої Росії.
Чужа команда Окреме питання: вклад «Шахтаря» у розвиток національного футболу. З огляду на незаперечне лідерство клубу у внутрішньому чемпіонаті протягом кількох років та інвестовані в нього кошти, цей вклад мізерний. Напрочуд промовистим у цьому сенсі є непропорційно мала, знову-таки беручи до уваги насамперед гроші, які вкладаються в клуб, кількість гірників, які грають в основному складі національної збірної. Наприклад, в останньому поєдинку з англійцями їх було лише двоє – воротар Андрій П’ятов і захисник Ярослав Ракицький.
Тож чи є «Шахтар» справді українською командою, за яку можна було б уболівати, наприклад, в Лізі чемпіонів? Але не через мізерну кількість українців в основному складі, позаяк від цього страждають майже всі вітчизняні клуби, які належать олігархам (до речі, є побоювання, що найближчим часом встановлений в українській Прем’єр-лізі ліміт на іноземних гравців буде скасований), а тому, що за своїм духом як носій певних цінностей клуб Ріната Ахметова чужий для основної частини українських футбольних уболівальників. Донецький патріотизм, що ревно плекається на Сході України загалом і у ФК «Шахтар» зокрема і який нинішня влада намагається нав’язати всій країні, аж ніяк не співвідноситься з життєвими ціннісними орієнтирами більшості українців. Тому важко уявити, що ті, хто обстоює позиції європейського цивілізаційного шляху розвитку, демонополізації економіки, верховенства права та демократичні цінності, протестує проти засилля олігархату, вболіватимуть за «Шахтар», який має зовсім інші цінності.
Символічно, що клуб Ріната Ахметова, для якого «Шахтар» є успішним проектом представлення своїх інтересів та інтересів Донбасу на міжнародній арені, в груповому турнірі цьогорічної Ліги чемпіонів гратиме з «Челсі» – клубом російського олігарха, який розглядає гру англійської команди як засіб для демонстрації величі Росії. Тож, не здивуємося, якщо серед українців знайдеться чимало тих, хто вболіватиме за інших суперників «Шахтаря» у нинішній ЛЧ: італійський «Ювентус» чи датський «Нордшелланд»...
Та хоч як прикро, зважаючи на політико-адміністративний та економічний бліцкриг регіоналів за останні 2,5 роки в Україні, захоплення «донецькими» вітчизняного футболу (за якого всі команди, окрім «Шахтаря» та його фарм-клубів, можуть стати другосортними) вкотре продемонструвало утвердження маленької агресивної меншості «донецьких» над українською більшістю.
Олександр Горин, «Тиждень.ua»PS: від себе додам - я вважаю себе футбольним вболівальником, неважливо яка команда грає, цікава сама гра, але років 2 тому я перестав дивитись прямі трансляції виступів "наших" клубів на євроарені.... вони абсолютно не асоціюються у мене із Україною, футбол став одноманітним, прісним і нецікавим. Раніше, можна було визначити команду що грає на полі за самим стилем гри,, не дивлячись на табло, кожна команда була індивідуальна, і це було цікаво, пам*ятаю як сльози стояли в очах коли Динамо програвало Барсі чи ПСЖ.... а тепер - програш Динамо томуж ПСЖ цього вівторка не викликав ніяких емоцій.... абсолютно. Колись вважав виступ легіонера у нашому чемпіонаті якоюсь ізюминкою, а зараз - це якесь прокляття. Про Шахтар взагалі мовчу.........
