Вихідні

Похідне джакузі, це така штука, що коли в нього потрапляєш з літньої спеки, то здається, для щастя більше нічого не треба! Ти сидиш між каменючками і з усіх сторін тебе обливає шаленим потоком вода. Головне надійно зафіксувати своє тіло у тому камінні, і можна безкінечно насолоджуватися водним масажем. Неподалік від нас повним ходом проходили поріг інші групи, які приїхали значно раніше за нас. Катамарани, байдарки, рафти та каякі проносилися поруч, але я не звертала уваги і навіть не думала що за пів години я буду там само. Так сидіти можна було досхочу, але на нас чекала байдарка. Мені видали спасжилет, каску; допомогли припасувати те все по моїх габаритах і Володя почав інструктаж. «Розказую для тих, хто вперше…», - і в мене в голові почали роїтися думки - куди я лізу? А якщо не лізти, то навіщо я сюди приїхала?? Мабуть треба… «Усім усе зрозуміло?»- знову пролунав Володін голос. «Так»- відповіла я, хоча слухала, як то кажуть, у піввуха, думаючи про своє. Здається там казали не випускати з рук весла ні за яких обставин. Зайняли свої місця: Федір по переду (вже бувалий), я посередині і « на кермі» Володя. Вийшли на середину річки: от тепер вже точно відступати нікуди! Майже одразу «зайшли в поріг». Десь попереду вирувала вода, байдарку то підносило вгору, то майже повністю ми занурювалися в воду. Не встигла я призвичаїтися до стихії, як наступним потоком води мене змило на дно байдарки.. Спробувала підвестися, аж тут над головою пронеслось інструкторське «Не рипайся!». Отак, нічого не бачачи, саму цікаву частину порогу мені довелося провалятися в обійми з веслом на дні байдарки… І вже майже на фініші мені знову вдалося зайняти своє місце, але осад від невдачі лишився. Вибралися на берег: емоцій нуль, вражень нуль, і навіть нема чого відповісти на питання : «Ну як?». Поки що ніяк, але чемно відповідаєш: «Прикольно».

Поки сплавлялися інші учасники нашої групи, я сиділа на березі і переварювала те, що в моєму житті щойно відбулося. Мабуть втома останнього тижня давалась в знаки, бо я таки не могла остаточно переключитися на свої вихідні. Другому екіпажу довелося відчути весь екстрім: вони перевернулися повністю. Невеличкий перепочинок і знову сплав. Цього разу окрім мене бажаючих не було. Сідаю попереду вже ні про що не думаючи. Виходимо на середину річки, «заходимо в поріг» - усе те саме, тільки я бачу усю стихію поперед себе. Захоплює подих! Оце воно!!! І тут знову нашу байдарку накриває потоком води, і мене знову змиває на дно байдарки… Халепа… але не дочекаєтесь, щоб я знову на дні байдарки пролежала. Розізлившись сама на себе, якимось чином я підвелася на місце. І знову перед очима вирує вода, і вже нічого не боїшся, хочеться якомога довше змагатися з нею. Як би там не було, вода диктує свої правила і ти маєш з ними рахуватися: втрималися, не перевернулися, пройшли. Цього разу емоції зашкалювали, та мабуть зовні цього не було видно. Просто йшла собі і смакувала щойно пережите. Шаленно хотілося знову потрапити у ту стихію. Тим часом небо все більше затягувалося хмарами, незабаром прогуркотів грім. Довелося припинити сплави і повернутися в табір. Погода псувалася. Вже під час вечері розгулявся рясний дощ з грозою. На якийсь час він був притих, але щойно ми розбрелися по своїх наметах, як потихеньку знову заторохтіли краплі. Я заснула, та крізь сон було чути дощ.